Як правильно заспокоювати дітей, розповіла психолог Марина Бабушкіна.
Перше, з чим батьки мають впоратися, за словами експертки, це з власними установками. Хоча б усвідомити сім речей, які допоможуть значно легше та одночасно більш співчутливо ставитися до дитячих сліз.
1. Дошкільнята в нормі багато плачуть
Наш соціум ще не сприймає негативні емоції. Спокійна флегматична людина сприймається як більш зріла, ніж емоційна. А штучна усмішка — як більш етична, ніж публічні переживання. Дорослі часом не знають, як впоратися з гнівом, сумом, соромом. Та ігнорувати їх не дуже безпечно навіть для здоров’я: пригнічені почуття потім обертаються психосоматичними розладами. Як кажуть психологи, йдуть у тіло.
Тож саме у 2–7 років (на цей вік припадає найбільше істерик) дитина вчиться виявляти емоції та здоровим способом обходитися з ними. А це означає просту, але не зрозумілу більшості дорослих річ: у цьому віці дитина має плакати досить багато. І це не означає, що батьки щось роблять не так або що вона хворіє.
Є й ще одна причина. Дошкільня може плакати через те саме, що й немовля: не вміє доносити свої потреби словами. Якщо у 3–4 роки мова погано розвинена, сльози можуть бути способом комунікації. Тож дитину треба вчити розповідати хоча б про базові потреби, ввічливо звертатися. Під час такого тренування варто виконувати те, що малюк хоче.
2. Знайте ознаки неприродної реакції
Звісно, існують реакції, коли щось не так і ліпше показати дитину психологу та неврологу. Насторожити мають конкретні симптоми:
— щоразу під час істерики б’є себе або інших;
— блідне, затримує дихання, закочуються очі;
— як би не заспокоювали, плач триває не менш ніж півгодини;
— істерики по кілька разів щодня, і їхня кількість збільшується.
В інших випадках хвилюватися немає про що. Хай дитина вчиться випускати пар. Сльози знімають напругу та приносять заспокоєння.
3. Не варто знецінювати емоції
Зазвичай істерики починаються у 2–3 роки, коли дитина починає усвідомлювати своє «хочу», а ще активніше, коли просинається особистість: вона починає себе звати не на ім’я («Діна грається» чи «Макс хоче»), а «Я». Кожен з нас десятки разів на день стикається з тим, що його «хочу» не можна задовольнити, але в нас є способи реагувати на це, допомогти собі та знайти інші варіанти. Ми можемо сказати собі, якщо, наприклад, з’ясували, що улюблена кава раптово закінчилася, що це неприємно, але так навіть краще для здоров’я. Усі ці захисти дитина лише вчиться напрацьовувати, і якраз у ті хвилини, коли плаче, та після цього. До того ж її мозок не дозрів, тож немає достатньо вольових якостей для стримування себе. Коли малюк заспокоюється, це стає тренуванням і для самоконтролю. Але вимагати від нього не плакати в цьому віці — те саме, що змушувати новачка підіймати важку штангу.
Найчастіше батьки не хочуть бачити сльози дитини, бо не можуть самі впоратися зі стресом. Навіть якщо вони знають, що все нормально, туманно згадують неприємні почуття під час власних дитячих істерик (якщо за це сварили, залишали наодинці, знецінювали). І тати з мамами роблять усе, щоб припинити сльози якомога швидше. Хтось починає критикувати: мовляв, причина не варта дірки з бублика. Хтось пропонує щось швидко робити, аби розв’язати проблему. Хтось карає або залишає дитину одну, щоб вона «викричалася». Але всі ці способи — не допомога малюкам, а спосіб захиститися для батьків. Значно краще татам і мамам усвідомлювати це, навчитися заспокоювати себе і залишатися спокійними, коли дитина плаче. Це — найскладніше щодо істерик.
4. Кожен має право на незадоволення
Коли дорослі щось забороняють, хотілося б, аби діти спокійно змирилися з цим, а коли щось наказують зробити — одразу ж бігли виконувати, а не злилися. Але дитина — це вже інша людина, яка має право на власні емоції. На незадоволення. Навіть якщо воно суперечить нашим бажанням. Це та сфера, де батьківське «хочу» не головне. Тож треба реагувати на дії, а не емоції. Коли ви забороняєте, приміром, брати зайві солодощі, є сенс сердитися на порушення заборони, але не на сльози з цього приводу.
На жаль, чимало людей не розрізняють дії та почуття. Яких лише прикладів життя не підкидує! Асоціальних батьків позбавляють прав на синів і доньок, а вони доводять: «Ми ж так любимо малечу», і нічого не роблять при цьому. Хтось переслідує «екса», і виправдовується: «Я ж так люблю його (її)».
Попрацюйте з власними очікуваннями. Краще подумати заздалегідь, у яких випадках дитина може плакати, щоб це не викликало стільки негативу у вас.
5. Причини істерики можуть не стосуватися її приводу
Коли малюк ридає через якусь дрібницю, вередує, це не значить, що причини немає. Можливо, він плаче, бо втомлений, голодний, не виспався, погано почувається. Згадайте, як усе довкола дратує, коли ви страждаєте від фізичного дискомфорту (наприклад, головного болю). Емоційне перевантаження від свята чи перевтома від гаджетів також можуть спричинити істерику.
Ще один поширений різновид істерик — через нудьгу. Наприклад, у черзі в поліклініці батьки часом кажуть малюку: «Просто спокійно посидь». А він чомусь починає вередувати і врешті-решт накручує себе аж до ридань. Насправді, коли дитина змушена пригнічувати свою активність, це її «розриває». Вона почувається не нейтрально, як дорослий у такій ситуації, а терпить дискомфорт. Тож істерика — це видозмінений гнів на негативні переживання. Якщо запобігати таким ситуаціям (взяти із собою іграшки, улюблені книжки, провести руханку під час очікування), проблем стане менше.
Попереджати варто і ситуації спокус. Скажімо, якщо йдете до іграшкового магазину і купуєте ляльку на день народження племінниці, то або не беріть із собою малюка, або хоч щось придбайте і для нього. Заздалегідь скажіть, що там буде багато іграшок, до яких завітаємо в гості, але купимо сьогодні лише одну невеличку.
6. Дитина не маніпулює
Поширена ідея, що істерика — це маніпуляція. Візьмемо найяскравіший випадок: дитина плаче без сліз (скоріше голосить) доти, доки ви не зміните рішення (приміром, доки не купите бажане). Маніпуляція? Загалом цей термін означає, що поведінку іншої людини змінюють за допомогою обману чи силоміць. Можна сказати, дитина обманює, адже не так вже й хоче плакати. Але більшість малюків не в змозі усвідомити, чи це так. Тобто, як мінімум, обманюють і себе. Правда в тому, що в них закріпився спосіб отримувати бажане: треба істерити — і бажання задовольнять. Якби скрізь платили зарплату, лише якщо поплачете, то й дорослі б звикли так поводитися.
А стається так зовсім не через хитрощі дитини, а через досвід: кілька разів батьки змінюють рішення під час щирих сліз, і це закріплюється в пам’яті. Тобто причина проблеми — не маніпуляція, а непослідовність батьків. І відучити від цього можна лише одним способом: не змінювати батьківське рішення через істерики. Звинувачення дитини в нечесності не допоможуть.
Якщо істерики виникають найчастіше в публічних місцях, малюк потребує глядачів і ніби звертається до них, треба йти додому, щойно таке стається. Але варто замислитися: це поганий сигнал. Дитина вже переконалася, що сторонні люди можуть вплинути на вас. Краще побороти свій страх осуду, попрацювати над собою, адже це підриває ваш авторитет в очах сина чи доньки. Істерики можуть минути, а дитина так і сприйматиме вас не як особистість, а як «представника дорослих», який чинить як усі.
7. Сльози гніву та страху не однакові
За істерикою можуть приховуватися зовсім різні почуття. Це, звісно, залежить від ситуації. Але варто зрозуміти, які реакції більш типові для вашої дитини. Найпростіше, що можна сказати про наші вроджені реакції на стрес, це: «Бийся чи тікай».
Дитина, яка схильна до реакції «бийся», зазвичай трансформує в істерику гнів. Тож це значно краща реакція, ніж прояви агресії. Гострих реакцій можна уникнути, якщо із самого малечку такій дитині давати більше прав та обов’язків, ставитися як до більш дорослої, давати можливість робити вибір. Під час істерики такій дитині треба, щоб ви були поруч, розмовляли та підтримували, але не обіймали, не утримували, дали змогу виплеснути енергію гніву.
Дитина, яка схильна до реакції «тікай», може плакати від страху, навіть якщо не дає знати про реальну причину. У неї значно більше також істерик від перезбудження, вона частіше фантазує. Чим відрізняється ця реакція від попереднього випадку? Ось, наприклад, малюк проситься на прогулянку ввечері, мама відмовляє, і він голосно й довго плаче. Дитина з реакцією «бийся» злиться на заборону, на перепону на шляху до бажаного. А з реакцією «тікай» може налякатися, що її більше не пускатимуть на вулицю, попри пояснення мами, що там назовні щось сталося, або ж її бентежать мамині слова про те, що там темно та небезпечно. Але замість того, щоб поділитися переживаннями, вона буде лише проситися на вулицю. Бо вважає, що лише прогулянка може розвіяти її страхи.
Такій дитині якраз допоможуть обійми, погладжування та інший фізичний контакт, що дає змогу почуватися захищеним.
Алгоритм поведінки батьків
Що ж робити під час істерики? Швидко заспокоїтися. Можливо, подихати чи зробити щось інше, що допомагає (спосіб треба знайти заздалегідь).
Присісти до дитини, проговорити її почуття. Бути просто поруч, коли градус емоцій зашкалює. Не реагувати на крики, вимоги, звинувачення — нині дитина не дуже розуміє, що говорить, і до неї не вдасться достукатися.
Запропонувати варіант виходу із ситуації, якщо він є. Нагадайте, що хочете допомогти. Але не спонукайте одразу перейти до дій, припинити плакати, не підганяйте.
Коли напруження спаде, але дитина ще плаче, ви можете розділити її почуття, а вона здатна буде прийняти підтримку. Часто батьки не розуміють, як це зробити, якщо вони самі нібито спричинили їх забороною чи відмовою. Якщо я співчуваю, маю скасувати своє рішення? А якщо не можу, мимоволі хочу тримати дистанцію, щоб не розчулитися. Це знову змішування дій та почуттів. Відмовлятися від рішення не треба. Але дитина плаче не через те, що не з’їла ще одну цукерку. А через те, що не змирилася з тим, що її бажання не задоволене, її очікування не справдилися. Цей досвід людина буде переживати багато разів, тож батьки можуть поспівчувати й підтримати. Психолог Гордон Ньюфелд назвав ці сльози «сльозами марності». Якщо усвідомити це, не буде розбіжності між рішеннями та емпатією до дитини.
Утіште сина чи доньку так, як це більше допомагає. Якщо всі пункти пройдено, істерика навряд чи триватиме понад пів години.
З дитиною, старшою за 5 років, варто спокійно та лагідно обговорити, що сталося, що вона відчувала, чому не могла зупинитися, що допомогло. Але зробіть це не одразу, а, наприклад, перед сном увечері.
