Як допомогти адаптуватися дитині-переселенцю

Фото: unsplash.com

Нині в багатьох школах України навчаються діти, за плечима яких чималий сумний життєвий досвід: пережите під час бойових дій, бомбардувань, розлука з домом, переїзд, адаптація до нового місця проживання та школи. Про те, як вчителям та батькам підтримати юних переселенців, розповідає психотерапевт Роксана Ящук.

Розібратися зі страхами з минулого

Навіть якщо дитина жила далеко від зони бойових дій, а її рідні не постраждали, це не означає психологічного комфорту. Тривогу викликали розмови дорослих, відомості про інших людей, думки про небезпеку, відео чи фото, не призначені для такого віку.

Найбільше страждає не той малюк чи підліток, який переніс більший стрес, а той, хто найбільш вразливий. Здавалося б, усе позаду, школяр у безпеці. Але нерідко саме в такий момент страхи «підіймають голови». Адже зазвичай у тяжкі часи більше думають про конкретні дії, а тривога наростає, коли все добре і є що втрачати.

Якщо не зважати на те, що відбувається з дитиною, це загрожує для неї психосоматичними проявами, такими як нервові тики, затинання, енурез, розлади сну і апетиту. Можуть снитися нічні жахи.

Що робити:

Якщо дитина ділиться з дорослими, нагадайте, що сон — це плід нашої уяви, рештки спогадів. Порадьте на ніч «програмувати» сни, згадуючи щось приємне.

Якщо маленький переселенець ні на що не скаржиться, чи правильно вчителю або батькам самим порушувати болісні теми, розпитувати?

Краще говорити саме тоді, коли дитина запитує або натякає, що для неї це важливо. Якщо розмова відбулася, не переривайте її, дайте стільки часу, скільки потрібно. Для молодших школярів природний спосіб зняти страхи та розібратися з пережитим — гра. Якщо дитина не йде на розмови, але вам здається, що вона потребує особливої підтримки, можна знайти дотичну тему.

Батьки можуть пограти із солдатиками або в пісочниці у «війну», яку привести до мирного фіналу, відбудувати зруйновані «будиночки». Вчитель, приміром, разом зі шкільним психологом теж можуть влаштувати гру в пісочниці. Можна сходити до військового музею, музею зброї тощо. Але лише тоді, коли ви готові після цього поспілкуватися наодинці з дитиною, якщо в неї буде така потреба.

Дати раду флешбекам

Якщо дитина бачила бойові дії, нині, у мирному житті, можуть з’являтися флешбеки — мимовільні негативні спогади, які розгортаються так яскраво, ніби події повторюються. Вони спливають, коли якась дрібниця збігається з пережитим: аромат, звук, колір одягу.

Що робити:

Звісно, це проблема, якій не зарадять ні мама з татом, ні вчитель. Обов’язково слід звертатися до психотерапевта, адже флешбеки значно псують життя.

Із чим можна допомогти: переконати дитину, що те, що відбувається — норма після певних подій у минулому. Що в неї немає психічних розладів, не варто лякатися.

Ідеться про загальнолюдську особливість психіки: коли ми переживаємо щось нестерпне, вона немов ховає це. А потім видає порціями фрагменти спогаду, адже частково їх легше прийняти.

Подолати відстороненість

У невеликої частини дітей виникає відчуття, ніби все навкруги не реальне, не дуже важливе. Їм здається, вони нічого не відчувають, ніщо не чіпає. Та це не спокій, а відчуття життя в сірому кольорі, без барв. Це своєрідна анестезія почуттів, коли переживань було надто багато. Загнаний глибоко стрес позбавляє життєвої енергії, робить дитину неприродно серйозною.

Що робити:

Добре звернутися до психотерапевта. Але й інші дорослі здатні налаштувати малечу не боротися зі своїми емоціями. Дитина пригнічує негативні почуття, бадьорішає, вважає, що саме так налаштується на позитив. Але все навпаки: разом з негативними емоціями зникає і вся палітра переживань.

Якщо випустити давні негативні почуття, вони перестануть дошкуляти. Комусь потрібно виплакатися, іншому — побити подушку, розтрощити на друзки старий посуд. Інколи, «відтаваючи», школярі починають поводитися, як діти на 2–5 років молодше. Вчителі та батьки повинні розуміти, що критикувати не варто — краще дозволити відновлюватися так, як дитині зручніше.

Розібратися зі страхами щодо майбутнього

Хай там як були влаштовані діти, які переїхали з іншого регіону, швидше за все вони відчувають ще й тривогу щодо майбутнього та невизначеність. Трапляється, батьки вирішили залишитися назавжди на новому місці, а син чи донька все ще сподіваються повернутися або ж побоюються, що раптом і цього дому вони будуть позбавлені. Як не дивно, непевна тривога може дошкуляти дитині більше, ніж конкретні сумні спогади.

Що робити:

Не можна соромити або замовчувати ці почуття. Допоможіть зробити життя максимально контрольованим, передбачуваним. Навіть якщо дитина не маленька або батьки — противники розпорядку, зараз він потрібен. Не змінюйте звичний дитині ритм життя.

Батькам варто приділяти їй якомога більше уваги, зайняти приємними справами. Це може бути будь-що: спорт, прогулянки на природі, цікаві хобі, розваги. Якщо дитина розповідає про тривогу, питає про майбутнє, варто допомогти чітко сформулювати, що саме непокоїть, і дати впевнені чесні відповіді. Як би ви самі не хвилювалися, дитина має відчувати впевненість дорослих, що все завершиться щасливо.

Допомогти відчути себе частиною класу

Інколи після всіх переїздів та поневірянь у дитини зникає відчуття безпеки світу, довіри до інших. У такому настрої важко потоваришувати з новими однокласниками. До того ж доводиться вливатися в уже сформований колектив. На все це накладаються якісь регіональні відмінності: особливості вимови та звичок, які можуть дивувати інших. Але звертати на це увагу, якось підкреслено намагатися здружити таку дитину та однокласників (хоч з боку батьків, хоч з боку педагогів) — не вихід, бо таке підштовхування діти швидко зчитують та опираються.

Що робити:

Посилено працювати з усім класом над темами довіри, командної роботи, комунікації. Наприклад, класична вправа: впасти спиною на руки інших, що підхоплюють. Є й інші вправи, про які ми вже писали. Треба намагатися об’єднати дітей, вчити всіх школярів бачити глибше характери одне одного, вміння, спільні інтереси.

Якщо новий однокласник, який пережив недитячий досвід, почувається так, що його не зрозуміли, варто розділити з ним спогади. Для цього можна влаштувати якісь неформальні диспути, чаювання, зустрічі, на яких запропонувати дитині поділитися пережитим.

Довіру до інших відроджує допомога тим, кому гірше: сиротам, стареньким людям, дітям з особливими освітніми потребами. Якщо дитина чи підліток допомагає іншим, з’являється віра, що у важку хвилину інші теж підтримають.

Залишити відповідь