Якими мають бути книжки для сучасних дівчат

Якою мусить бути книжка для сучасної дівчинки — головна тема однієї з дискусій на нещодавньому Форумі видавців у Львові. Видавці, письменниці, редакторки і психологи поспілкувалися про стереотипи і рольові моделі ХХІ століття. А також якими мають бути науково-популярні й художні видання, чи повинні вони мати гендерне обмеження, як страхи батьків накладаються на життєвий досвід дітей.

«Дівчатам слово»

Учасники розмови розповіли про нову книгу проекту «Лакібукс», що видає науково-популярну літературу для підлітків — «Дівчатам слово» Маїм Бялік. У 9 років авторка книги стала акторкою, у 19 вступила до коледжу і згодом здобула докторський ступінь з нейрології. Вона народила двох дітей і повернулася на екрани в серіалі «Теорія великого вибуху» (роль вченої-нейробіолога Емі).

«Дівчатам слово» — не мотиваційний нон-фікшн про шлях до успіху, а відверта дівчача розмова про головне. Тож у книзі шість розділів: як працює наше тіло, як ми дорослішаємо, як ми навчаємося, як ми кохаємо, як ми боремося, як ми завойовуємо авторитет.

Дівчача енциклопедія ХХІ століття — у новому форматі: без рожевої обкладинки і блискіток, без розділів про жінку-берегиню й жінку-господиню, а про фізіологію, стосунки між статями і духовність. Тобто ця книга спрямована на осіб, які живуть у певному тілі й потребують пояснень — що з ним робити і як. Ідеться не про рамки, а про розуміння себе і того, як стати крутою.

«Дівчатам слово» може мати найширше коло читачів, адже нон-фікшн стосується всіх: і хлопчикам важливо знати особливості фізіології дівчаток, і навпаки. Також книжка — добрий порадник для батьків, котрі не знають, як діяти: заговорити з дитиною про зміни в її фізіології чи про секс, зрозуміти й підтримати особистість, яка прагне робити вибір (щодо одягу, ігор та дозвілля).

Психолог Наталя Пашко зазначила, що «Дівчатам слово» побудована як розмова між подружками, тож читачка потрапляє в коло довіри, яке дає відповіді на складні запитання і підтримує її там, де не допомагають дорослі.

Одна з ключових тез, якої немає в традиційних енциклопедіях для дівчат — кожна людина має право говорити «ні». Варто знати про свої права і можливості, про установи, куди можна звернутися, якщо тебе скривдили. Тут же доцільно згадати книжку Анастасії Мельниченко «#ЯнеБоюсьСказати», що через реальні історії показує, у що може вилитися страх говорити про власні почуття, відчуття і заборони.

Хлопчачі та дівчачі

Авторка дитячих книжок Тетяна Стус кілька років тому побила рекорд з енциклопедією для дівчаток «Панночка». Гарненьку рожеву і блискучу, тобто «типову дівчачу» книжку продали накладом 30 тисяч примірників. Безумовно, видавничий ринок має певні стратегії й повинен давати підказки в оформленні — на кого орієнтоване видання. Однак книжки про рибальство, наприклад, можуть зацікавити і кіноманів. Те саме стосується й енциклопедії для дівчат.

Взагалі, чи доцільне в ХХІ столітті маркування дівчачих і хлопчачих книжок? Поділ на «рожеве» і «блакитне» партнерка видавництва «Книголав» Світлана Павелецька назвала «хайпово-умовним». Адже головне, щоб книжка була якісною та відкривала безмежний світ. А дитина могла знайти в ній натхнення — на випікання печива чи обрання майбутньої професії.

Стереотипи та що з ними робити

Представниця Фонду ім. Гайнріха Бьолля в Україні Анна Довгопол нагадала, що ми живемо в суспільстві, яке досі не подолало стереотипи. Так, люди очікують і від хлопчиків, і від дівчаток певної моделі поведінки. Існують, наприклад, традиційні уявлення, що діти відповідно до статі зацікавлені в тій чи тій грі: хлопчики граються машинками, а дівчатка — ляльками. Проте завдання видавців — дати можливість дитині відкрити книжку і побачити щось інше.

Так, на Заході існують книжки про принцесу, яка вбиває дракона, полює, гуляє лісом, а ввечері просто лягає спати. Про пошуки принца, що мало би бути чи не єдиною метою життя — не йдеться. Тож гендерна ознака стає вторинною і з’являється «інакша» принцеса. Усі учасники дискусії погодилися, що фемінізму не варто боятися. Він — про свободу вибору і рольові моделі.

Співзасновник видавництва «Видавництво» (де вийшла книжка «Це зробила вона» про 50 видатних українських жінок під гаслом «Дівчата можуть все») Ілля Стронґовський наголосив, що в контексті долання стереотипів передовсім варто говорити про тих, хто купує дітям книжки — батьків.

Саме вони нав’язують свої погляди, шукають і підкладають дітям тексти про «хрестоматійних» принців і принцес. Але варто не забувати, що не всі книжки можуть бути про красивий і безтурботний світ. Адже так само рівними за значенням мають бути твори про складні, почасти неприємні речі.

У рамках дискусії прозвучала думка, що нам подобається читати про себе в різних амплуа, професіях, ситуаціях. «Хто такі ми?» — запитав Стронґовський. «Ми» — це і меншини, і різні соціальні групи, і ті, про кого донедавна воліли мовчати. У «ми» входять усі переваги і недоліки суспільства. Безумовно, література про людей з різними вадами з’являється, але скільки серед неї достойної? Такої, яка мала би бути популярною і не шкодити. Скільки свідомих батьків готові купити дитині книжку, де головний герой, припустімо, має інший колір шкіри? На жаль, не багато.

«Щоденник Лоли»

Масова культура повинна актуалізувати тему підліткових проблем — впевнена письменниця Ольга Купріян. Сьогодні вона чи не найближча до юних читачів, адже отримала доступ до масової аудиторії: на замовлення видавництва «Книголав» Ольга написала «Щоденник Лоли».

А Лола — одна з головних героїнь успішного серіалу «Школа», який уже два сезони поспіль збирає тисячі юних глядачів й глядачок.

«Щоденник Лоли» — це передісторія першого сезону, у якій авторці було важливо показати ріст героїні, а не лише її повсякдення. Це її спосіб поспілкуватися з підлітковою аудиторією та дізнатися про те, що її турбує. Письменниця не вперше експериментує з підлітковими сюжетами, адже у фіналі своєї книги «Солоні поцілунки» вона розлучила хлопця й дівчину, які просто почали дружити, розвиваючи людські стосунки. Такий сюжетний поворот, безумовно, розширює мислення щодо рольових моделей осіб протилежної статі.

Учасники дійшли висновків: головне завдання — не підкреслювати стереотипи, а долати їх. Поступово, як троянського коня, пропонувати не лише свідомій, але й масовій аудиторії «правильні» книжки. Наостанок Тетяна Стус сказала: «Якщо ми хочемо виховати дітей кращими за нас, то нам треба багато віддати».

Залишити відповідь