У престижний рейтинг Топ 30 до 30 років потрапив переможець премії Global Teacher Prize Ukraine Олександр Жук. Цю відзнаку разом з іншими молодими інноваторами талановитому вчителю вручили на бізнес-форумі 7 Tiger Conference у Києві. 29-річний Олександр працює в Запорізькій школі-інтернаті «Джерело». Викладає інформатику, володіє жестовою мовою, займається зі школярами екологічними проектами та робототехнікою.
— Це було неочікувано, бо я взагалі не знав, що мене номінували. А хто саме — здогадуюсь, — зізнається Олександр. — Дуже вдячний «Освіторії» за те, що не забувають. Це надихає на те, що ти повинен працювати, щось змінювати. І що зміни ці повинні бути зримими.
Як змінилося Ваше життя після Global Teacher Prize Ukraine?
Приходжу ще з більшим натхненням до школи. Діти мене зараз рідше бачать, бо мушу ще й віддавати свій час учителям. Зараз я є Амбасадором премії Global Teacher Prize Ukraine. Доношу до вчителів інформацію, об’єдную їх і ми працюємо над новими ідеями в нашій області та Україні. Це дуже важливо, щоб кожен учитель розумів, що про нас не забули. І що взагалі потрібно про себе говорити, вміти себе презентувати — щоб тебе почули.
Дуже багато вчителів не впевнені у своїх силах. Вони не вважають свою працю чимось надзвичайним. Думають, що просто роблять свою роботу, як усі. Дивуються, коли пояснюєш, що це — унікально, що тільки ви використовуєте ці технології в нашій державі. Вчителі не почуті. Вони не отримують цієї всієї потрібної для них інформації, бо інколи не мають часу. Приходиш після школи, готуєшся до уроків, родинні справи — ми не можемо завжди шукати. Тому інформаційно ми трохи закуті. Але шукати потрібно.
З чого варто почати кожному педагогу зміни в собі?
Потрібно долучатися до спільнот, де можна поспілкуватися про нові ідеї, розказати про себе. Наприклад, відвідувати події, що проводять EdCamp та «Освіторія». Приходити, почути, подумати, а що я роблю, представити себе і зрозуміти, на якому ти перебуваєш рівні. Що ти можеш змінити, покращити, що є зайвим. Багато вчителів інколи як почують про сертифікацію — все, у них складається враження, що треба взагалі йти зі школи. А є багато тих, хто йде в ногу з часом, але недооцінює себе. Потрібно про це їм казати: ви гідні найкращого.
А вони на це відповідають: «Нам так мало платять, держава нас не цінує». Що робити в цьому випадку?
Читав статтю «Освіторії» стосовно підвищення заробітної плати в 2019 році. Я надихнувся — стосовно підняття ставки. Якщо є бажання, можеш взяти ставку і працювати, але цього буде не вистачати. Потрібно йти далі, долучатися до різних ініціатив, рости, розвиватися, підвищувати свою категорію.
Над якими проектам зараз працюєте?
Нещодавно ми з дітьми повернулися з кліматичного форуму в польському Катовіце. На Дні Молоді та Майбутніх Поколінь вони представили нашу участь у проекті Кліматичні краплі. (Це мобільний додаток, що відстежує та винагороджує екологічно-дружні вчинки. За кожен вчинок діти отримують краплі, які потім можна обміняти на знижки, наприклад, дешевше придбати собі каву чи смаколики. Кожна кліматична крапля — це 1 кілограм парникового газу, який не потрапляє до атмосфери завдяки екологічним діям школярів — «Освіторія»).
Також розвиваю свій проект з енергоефективності шкіл, хочемо втілити його в інших школах. А ще нарешті вчора в мене з’явилися роботи — Lego Mindstorms. Директор мені їх дістав, і місто мене підтримувало. Займаюся робототехнікою, і для свого гуртка мені потрібні роботи. Дуже хотів би розвиватися і піти в цьому напрямку.
Також хочу навчати вчителів жестової мови — цим займатиметься громадська організація для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами.
Як довго Ви вчили жестову мову?
Я її досі вчу. Її неможливо вивчити повністю. Планую в січні під час зимових канікул доповнити свої знання. Будемо долучати до наших педагогів тих людей, які добре її знають. Це люди з порушенням слуху, які зможуть нам, учителям розказати нюанси. І вони зможуть винести ці інновації, які впроваджують у себе вдома, і навчити нас.
Ця мова навіть відрізняється за регіонами України. Ми знаємо, працюємо з дітьми, але є певні тонкощі сурдоперекладу. Жестова мова весь час трансформується.
А існує суржик жестовою мовою?
Звичайно. Коли батьки спілкуються російською, а діти російською і українською — це накладається. У жестовій мові ці слова важко перекласти, трансформувати і пояснити. Простіше показати, щоб запам’ятати — прикладом, малюнком.
Щоб вивчити цю мову, потрібно вмикати асоціативне мислення. Кожен жест позначає щось із життя.
Дивився, він важкий для сприйняття. Фільм показує, як було раніше. Те, від чого ми відійшли, і я сподіваюся, до цього не повернемося. Раніше були закриті групи. Дітей привозили на початку вересня і в травні забирали. Із 1903-го на місці нашої школи був Олександрівський хутір. Дітей з вадами слуху звозили туди з різних частин Російської імперії. Ця школа була як половина міста Запоріжжя на той час — мала свої великі поля, трояндові сади, свинарники. Тоді діти взагалі перебували в школі більшу частину року, а батькам не можна було їх забирати.
У нашій школі такого немає. Батьки з області забирають дітей на вихідні. З міста — щодня, діти там не проживають.
Зараз «Джерело» — це сучасна школа, вона реалізовує інклюзивну освіту. Це інтеграція. У нас навчаються не тільки діти з вадами слуху — усі разом. Разом проводимо всі свята, спілкуємося. Але це — за бажання батьків, коли вони хочуть, щоб дитина навчалася в інклюзивному класі й перебувала в соціумі. Працюють психологи, це робота всього колективу.
А батьки інших дітей як ставляться? Бо ж є такі, що не розуміють.
Раніше було важко, тому що потрібно було проводити цю роботу з батьками, інформувати їх. На сьогодні не виникає таких проблем. Але до цього потрібно було дійти. Це робилося поступово, з дитячого садка, діти разом з двох з половиною років, а слабочуючі в нас є і з двох років. Вони від початку разом, разом і випускаються. Потрібно в цьому напрямку розвиватися нашій державі — не робити інклюзивний клас з 7-го, 10-го, а починати із самого дитячого садка. Показувати, що всі ми можемо між собою спілкуватися, всі ми товариські. Важливо об’єднувати дітей.
Взагалі, як проходить день переможця Global Teacher Prize Ukraine? О котрій годині Ви встаєте?
Зараз я взагалі не лягаю спати. Сьогодні в Києві, завтра вже в Миколаєві розповідатиму про Global Teacher Prize Ukraine — як це було, як потрібно долучати наших педагогів до цього руху. І далі дуже насичено: після Миколаєва їду в Кременчук, звідти до Чернігова, потім у Київ.
А коли ж Ви уроки проводите?
Зараз вчителя інформатики знайшли, який мені на заміну виходить.
Може, у Вас є поради з тайм-менеджменту для вчителя?
Якщо себе не привчити, що о 17:00 ти повинен іти додому, а не залишатися в школі — важко буде. Слід розписати свій день так, щоб ти розумів, до коли посидіти із зошитами і журналами. Але потім — усе, починається час на сім’ю або хобі чи самовдосконалення. Слід перемикатися. Якщо не перемикатимешся, за кілька років тобі це набридне. І почнеш не готуватися добре до уроків, але дуже багато часу на це витрачати. Цей негатив накопичуватиметься і зриватиметься потім на дітях.
Яким з останніх розроблених своїх уроків Ви пишаєтеся?
Для хорошого уроку важливо зважати на дітей. Якщо під час уроку бачу, що вони вже втомилися, або не сприймають мене, то ми робимо якусь руханку чи гру. Не шкодую на це часу. Бо якщо ти їх надихаєш, вони далі після уроку продовжують у неї грати. Навіть намагаються спровокувати на цю гру вчителя на наступному уроці. Для мене кожен урок є особливим, тому що мені на ньому не сумно.
То секрет успіху уроку — треба, щоб самому вчителю було цікаво?
Так, тому що ти приходиш, а вони тобі часом більше розповідають, ніж ти їм. Діляться. Навіть зараз пишуть, що запланували собі екскурсію. «Але хочемо пов’язати її з екологією, інформатикою, і щоб ви нас туди повезли». Самі діти ідейні.
Чим відрізняються сучасні діти від тих, які були десять років тому, коли Ви починали?
Раніше діти навчалися самостійно жити. Вони адаптувалися, що батьки про них менше піклуються — у тих не було часу, були більші фінансові проблеми. Не існувало ще стільки цих гуртків. Зараз учні так ними перевантажені. У багатьох розписаний день: курси, навчання, хобі. І часто це — не бажання самої дитини, а реалізація батьківських бажань. Це відбивається на учнях. Часто батькам потрібно сказати собі: «Стоп. Нехай вже обирає сама дитина».
У школі ми повинні навчати жити, боротися зі своїми проблемами. А не вчити дітей, як закінчити цю школу — і забути, наче жах.
Чому українські вчителі так бояться помилок і не готові їх визнавати?
Для багатьох педагогів зробити помилку — це те саме, що визнати свою профнепридатність. Особливо старших. Як це, тебе діти можуть виправляти? А молоді готові. Навіть раджу: «Просто подивіться, як діти радіють, коли ми допускаємо помилку. Вони від того таке отримують задоволення — дайте їм цю хвилину радощів. Варто визнати, що помилився».
Школярі і гаджети: де межа — це добре чи вже погано?
Цікаво спостерігати: як поводяться діти з гаджетами: всі сидять. А як поводяться дорослі з гаджетами? Так само всі сидять. То що ми хочемо виховати? Забрати в дитини і сказати, що це погано, а самим це робити? Це неправильно. Навіть учителі залежні від гаджетів. Погляньмо, як дорослі трусяться над телефоном. Потрібно правильно навчитися користуватися гаджетом — не забирати, а використовувати в розумних цілях.
Коли повідомляю дітям: «Пам’ятаєте, що на цей урок я вам дозволив принести телефони» — стільки задоволення. Дозволяю послухати музику під час виконання практичної роботи. Вона інколи допомагає, особливо сучасна. І всім це настрій піднімає, і результати практичної роботи вищі, ніж якби вони робили це в тиші, а я над ними стояв. У нас усе в онлайні відбувається, вони можуть навіть з телефону цю практичну зробити.
Про що мріє переможець Global Teacher Prize Ukraine?
— Про чудовий сон, — сміється Олександр. — А якщо серйозно, то штовхати вперед нашу вчительську спільноту. Побував на EdCamp, коли Оленка Северенчук демонструвала ідеї — завжди у захваті.
У мене все розписано, суворий таймінг. Але часу відпочити поки що немає. Відпочинок для мене — побути вдома, у сім’ї, піти на своє хобі — йогу або танці. Займаюся латиноамериканськими танцями — сальса, бачата. Не потрапляю на них зараз, тому що не буваю в місті. От про це теж мрію.
