Як українська школярка винайшла унікальний і доступний метод діагностики раку

У 15 вона волонтерила в Маріупольському онкодиспансері, а у 18 вже має патент на обладнання для виявлення раку. Цей винахід зробив її призеркою Міжнародного конкурсу наукових проєктів Intel ISEF 2019. Учасниця журі премії Global Teacher Prize Ukraine Ольга Харасахал каже, що відчуває особисту відповідальність за те, щоб в Україні була якісна і доступна діагностика пухлин. Як їй усе це вдалося, розпитали в самої Ольги.

Я завжди мріяла бути лікарем-онкологом. Моя мама — лікар-цитолог, має власну лабораторію в онкодиспансері — робить аналізи, що допомагають діагностувати онкологію. Мама навчила мене працювати з препаратами, тож у 9-му класі я почала волонтерити в онкодиспансері. Працювала лаборантом — готувала мікропрепарати для лікаря, який безпосередньо вивчає зразок під мікроскопом. Я відчувала відповідальність за свою роботу і спершу дуже боялася зробити щось неправильно. Але лаборант не може вплинути на результат аналізу. Від його роботи залежить те, чи буде лікарю комфортно працювати зі зразком. До того ж я не працювала з пацієнтом, а лише з мікропрепаратом, тож людині я ніяк нашкодити не могла.

Я присвятила свою наукову роботу меланомі — раку шкіри. Маріуполь — приморське місто, у нас багато людей відпочивають на пляжі і не знають міри в цьому. Сонячний опік, який людина отримала в 13 років, може бути причиною меланоми в 60. Меланома — одна з найбільш агресивних пухлин, вона складно піддається лікуванню. Також меланома — серед найменш вивчених пухлин, і водночас цей вид раку дуже поширений.

У США працює методика діагностування, що дає змогу вивчити поведінку конкретної пухлини. Головний лікар Маріупольського онкодиспансеру хотів запровадити цю методику в своїй лікарні. Впровадження її в лабораторії — а це обладнання, патент та ліцензія на використання, а також набори для аналізів, коштує близько 800 тисяч доларів. Для пацієнта один аналіз за цією технологією коштує сьогодні близько 44 тисяч гривень.

Пам’ятаю, як лікар оголосив, що в держави немає на це грошей, а самотужки лікарня їх не заробить. Тоді я сказала йому, що хотіла би щось зробити для розв’язання проблеми. Я тоді вже мала певні ідеї, і з таким планом прийшла до нього. Він подивився і погодився дати мені зразки крові 5–10 онкохворих для проведення пілотних досліджень. Мама закупила для мене реактиви. Але була проблема — мені потрібно було обладнання, якого на той момент ще не існувало. Тож мені довелося розробити і його. Зараз маю патент на це обладнання — його впровадження в будь-якій українській лабораторії коштуватиме не більш ніж 50 тисяч гривень, а аналіз для пацієнта — близько 500 гривень. Ця технологія вже працює в онкодиспансері Маріуполя. Щоб впровадити її до клінічного використання, вона має бути підтверджена міжнародними стандартами.

У мене не дуже складалися стосунки з однокласниками: те, що робили вони, мене не цікавило. Тому друзів я знайшла серед дітей, які також займаються науковою роботою в мого керівника В’ячеслава Вадимовича Паламарчука. Одна моя подружка працює над розв’язанням проблеми очищення ґрунту від бензину, а інша розробляє власний метод вирощування пасльонових.

Фотограф: Анна Федик

Зі своїм науковим керівником познайомилася, коли вперше поїхала на Всеукраїнський етап конкурсу Intel Україна у 9-му класі. У нього та його учнів значні здобутки на міжнародних наукових олімпіадах. Якось під час мого дослідження я закохалася в хлопця зі свого ліцею. Науковий керівник одразу сказав, що це погана ідея. Спершу я його не послухала, а коли мені зробили боляче, прийшла до нього в сльозах. Не змогла розповісти про це мамі. Це було перше кохання в 17 років, доти в мене просто не було часу на такі речі, бо я працювала.

Усі його учні можуть прийти до нього з будь-якими своїми проблемами, і він вислухає. Навіть зараз, коли я вчуся в Києві, він телефонує запитати, чи не забуваю я приймати вітаміни, чи повноцінно харчуюся. Але водночас залишається авторитетом і наставником для мене. У 2016 році він виграв міжнародну олімпіаду зі своєю ученицею, і його запросили працювати в американській школі. Він відмовився. Коли спитала, чому не поїхав, сказав, що почуває себе тут на своєму місці. Я тоді зрозуміла, що він працює з нами щиро. Якби не такий наставник, я би нічого не досягла.

Коли тільки прийшла до нього, була «ні риба, ні м’ясо». Знала, що в нього були більш здібні учні, які швидше все розуміли. На мене він витратив більше часу — я відволікалася, не могла сконцентруватися, але я дуже хотіла чогось досягти. Школа і наше суспільство не виховують спеціалістів. Спеціаліст — це патріот, людина, що відчуває себе частиною держави. Це людина, відповідальна за свою справу. Кожен має знати, що він може зробити, що він має зробити і що він хоче робити. Коли ці три речі збігаються, це крутий фахівець.

У 13 років я мала канцерофобію — страх раку. Коли почала працювати із цією темою, зрозуміла, що рак — не вирок, а виклик. Жодна людина не може бути готова до нього. Клітини раку дуже страшні, вони видозмінені, не виконують свої функції. Рак — це хвороба, що має свій розум. На ранніх стадіях вона виділяє знеболювальні речовини, тому людина не відчуває болю, поки пухлина росте. Колись вважали, що той, хто винайде ліки проти раку, буде найбільшим героєм. Сьогодні всі зрозуміли, що універсальних ліків немає і не може бути. Усе, що ми можемо робити, це якісно і вчасно діагностувати, а далі — контролювати рак. Мій метод якраз націлений більше на контроль — вивчити поведінку пухлини, побачити, чи ефективним було лікування, і вчасно робити те, що лікарі можуть зробити. Відчуваю особисту відповідальність за те, щоб в Україні була якісна і доступна діагностика пухлин.

Не розумію науки заради науки. Зараз маємо стільки бід — війна, голод, хвороби. Науковцем має рухати проблема, яку він хоче вирішити. Якщо твій винахід не корисний людям, для чого тоді витрачати на нього ресурси, хай навіть це будуть гумові рукавички чи колби в лабораторії. Науковець може казати, що займається певною темою, бо йому це цікаво, бо це важливо, але наприкінці цього ланцюжка аргументів завжди має стояти любов до людини.

Після олімпіади в США я зрозуміла рівень конкуренції у світі. В Україні я одна з небагатьох школярів, хто займається онкологією. На конкурсі була в секції «Діагностика і виявлення захворювань», і поруч було ще 70 дітей з різних країн світу, які мали власні авторські методи діагностики захворювань. Дуже часто це була онкологія. Була дівчинка зі школи при MIT, діти, чиїми науковими керівниками були викладачі Гарварду — це були справді круті проєкти. Там я інакше подивилася на себе — це величезна конкуренція в межах дуже вузької спеціалізації. В Україні кажу: «Я досліджую рак», — і всі: «Ого! Оце дівчинка!» А у світі тебе цінують за конкретні результати. Після олімпіади я зрозуміла, що почуваюся на своєму місці, коли працюю із цією темою.

Залишити відповідь