9 березня святкуємо день народження Тараса Шевченка. У дні потрясінь, революцій та війни Кобзар як ніколи актуальний. Тарас був поруч із нами під час Революції Гідності. Сьогодні в його рядках знаходимо силу, віру і наснагу. Зібрали вірші Шевченка до дня народження поета.
Напередодні російсько-української війни, що почалася 24 лютого 2022 року (щойно виправила 2014 на 2022: хибодрук за Фройдом: авжеж, війна почалася 8 років тому), ми з 11-класниками саме повторювали творчість Шевченка, готуючись до ЗНО. Обговорювали, що слова Кобзаря актуальні, як ніколи. Аналізували рядки з його текстів і відзначали: майже 200 років минуло, а практично нічого не змінилося — ні в самій Росії, ні у відносинах України та нашого агресивного сусіда. Видно, як і тоді, росіяни досі вважають нашу землю своїм шматом і не можуть примиритися з тим, що Україна — давно суверенна держава.
Серед ключових, на мою думку, Шевченкових текстів є слова, можливо, не настільки відомі, щоб лаконічно процитувати на банерах або білбордах. Але вони пророче перегукуються з нашою сьогоднішньою війною з «русскими освободителями». Тарас як у воду дивився.
Почитаймо, що саме писав Кобзар, і які вічні образи й коди вивів у своїх текстах. Як учителька я впевнена: тепер Шевченкова поезія не буде надскладною для учнів. Юні українці отримали експрес-курс патріотизму від Росії й усе написане відчувають зараз на собі.
Універсальний образ російського «царя»
Цілі й наміри в росіян на всі часи однакові, це ми читаємо вже в перших рядках сатиричної поеми «Сон», хоча Шевченко і не називає прямо, але ж ми розуміємо, про кого тут ідеться:
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Як не називай російських лідерів — царями або президентами, а їхню країну — імперією чи федерацією, та в той час, як весь світ прагне змін, розвитку, комфорту, добробуту й має за головні цінності людське життя та гідність, «сучасна» російська суспільно-політична система демонструє нам абсолютно традиційну ментальність: батюшку-царя треба боятися, самостверджуватися коштом нижчих за рангом та, якщо вже відверто, щиро знущатися над народом. А народу подобається…
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого… та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. А той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити;
Та верещать; та як ревнуть:
«Гуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура! а-а-а…»
(«Сон»)
Наше найближче майбутнє
Попри нашу толерантність до російської мови зараз охочих повністю перейти на державну значно побільшало. Особисто знаю кілька таких людей. І далі, гадаю, буде більше: усій Україні набридла «спецоперация русских братьев», аби «захистити російськомовних від нацистів та бЕндерівців». І в Маріуполі, і в Харкові, і в Мелітополі, і в інших містах —бандерівці вже всюди.
Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України». — «Так як же ти
Й говорить не вмієш
По-здешнему?» — «Ба ні, — кажу, —
Говорить умію,
Та не хочу».
(«Сон»)
Росіяни
У багатьох творах Тараса — один в один риторика сучасної російської пропагандистської машини. І про «братську любов»:
По закону апостола
Ви любите брата!
Суєслови, лицеміри,
Господом прокляті!
(«Кавказ»)
Не так тії вороги,
Як добрії люди —
І окрадуть, жалкуючи,
Плачучи, осудять…
(«Не так тії вороги…»)
І про «допомогу іншим»:
Та ще й хочем
Других просвітити,
Сонце правди показати…
Сліпим, бачиш, дітям!!
Все покажем! Тільки дайте
Себе в руки взяти.
Як і тюрми мурувати,
Кайдани кувати —
Як і носить!.. І як плести
Кнути узлуваті, —
Всьому навчим! Тільки-дайте
Свої сині гори
Остатнії… бо вже взяли
І поле, і море.
(«Кавказ»)
І про жагу приєднання: уже кожен народ під Росією «на всіх язиках все мовчить». Тепер же треба Україну назад в імперію з її автозаками та несвободою слова:
А зате!
Якби ви з нами подружили,
Багато б дечому навчились!
У нас же й світа, як на те —
Одна Сибір неісходима!
А тюрм, а люду!.. Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує!
(«Кавказ»)
«Братські народи»
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
(«І мертвим, і живим, і ненародженим»)
І звісно, як не бути вдячним за бідність, війну та смерть «царю», як не любити його за все:
Тіль[ки] де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
(«Сон»)
«Цар» очима українців
Фінал поеми «Сон» — наочна ілюстрація того, що зараз відбувається в Російській Федерації. Тиран наганяє страху на своїх рабів підлеглих, але все це вже ніби провалюється крізь землю, диктатор втрачає підтримку, усе, що він вважав «своїм», зникає, і першими, як ми сьогодні бачимо, зникають російські солдати.
Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних —
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Українці ж утратили останній страх: не лише не бояться агресора, а й висміюють його. Для нас Путін — жалюгідний божевільний боягуз, який зараз шаленими темпами втрачає свої ресурси, «прикриття», його невмотивована армія виявилася мильною бульбашкою:
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив,
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Пам’ятаймо, браття й сестри: коли ми сміємося з ворога, він стає маленьким, нікчемним і нестрашним.
Пророцтво та заповіт Тараса
«Нема на світі України, немає другого Дніпра» — тепер не просто хрестоматійні рядки. Зараз для кожного з нас вони набувають сакрального значення: наша країна — найбільша цінність, ми готові битися за неї, бо вона — найкраща.
Наступні слова є пророчими: і про наші національні голос і гордість, і про кров, яку проливаємо у війні, і про зволікання Заходу щодо допомоги.
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших… і не буде
Кому помагати.
(«І мертвим, і живим, і ненародженим»)
І попри те, що зараз не маємо міцного плеча Європи, на яке можна спертися, знаємо, що переможемо:
Борітеся — поборете!
Вам бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
(«Кавказ»)
У посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим» Шевченко дає нам абсолютний рецепт успіху:
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє…
Обніміться ж, брати мої.
Молю вас, благаю!
(«І мертвим, і живим, і ненародженим»)
Ми сьогодні обійнялися, Тарасе. Об’єдналися так, як ніколи досі. Хтось захищає нашу свободу зі зброєю в руках, хтось веде інформаційну війну, хтось дбає про біженців, купує їм необхідні речі та їжу, створює прихистки, хтось переказує гроші та закуповує необхідне, евакуює, рятує з-під завалів, хтось дбає про своїх близьких і вже будує план відновлення. Усі важливі і потрібні. І надалі тримаймося таких загальнонаціональних обіймів, аби разом побачити нашу перемогу й відновити державу. Усе буде Україна!
