Нік Вуйчич: як боротися з цькуванням

cover_vujicic
Автор тексту: Олексій Сімончук

У Києві на зустрічі з вчителями та психологами у рамках українського проекту «Безпечна школа» Нік Вуйчич говорив про те, як вчасно помітити насилля, як відчути межу між жорсткими дитячими іграми та знущаннями. А ще припустив, що в нашій країні ладні були накласти на себе руки через цькування… 43 тис. дітей. Перед вами — найцікавіші моменти його виступу.

Про інклюзію — ще до інклюзивної освіти

Я пішов у школу в Австралії 29 років тому. Мені тоді було шість. Я був першою дитиною з інвалідністю, якій дозволили піти у звичайну школу. Батьки не знали, що чекає на мене, дитини без рук і без ніг, серед однокласників, але поговорили з вчителями, а ті — з учнями. І моє навчання врешті-решт стало успішним досвідом. А інклюзивна освіта нині не викликає подиву. Тож змін не треба чекати. Для того щоб робити зміни, варто діяти, а потім залучати уряди по всьому світу.

У минулому році такий закон був прийнятий в Україні, і тепер тут також буде інклюзивна освіта. Те, що приваблює мене в Україні, — це справжнє лідерство, ініціативність людей, щоб рухати Україну вперед. І я буду приїжджати до вас кожні півроку протягом наступних двох років.

Я тут не тільки, щоб мотивувати людей, давати послання надії, а й щоб допомогти отримати певний ресурс, доступ до знань і досвіду щодо булінгу, працювати над проектом «Безпечна школа».

Про знущання, які припинилися «на раз»

Одного разу на своєму виступі я побачив хлопчика, у якого немає кінцівок, і подумав: «Ого, він такий, як я!» Спочатку я запросив його до себе на сцену, трохи поговорив, а потім ми спілкувалися з батьками. І його мати сказала, що лише тепер зрозуміла, що в її сина є мета, що він може чогось досягти в житті. Вона зізналася, що хлопця цькують у школі. Я сказав: якщо це повториться, приїду до його школи і всіх поб’ю. Звичайно, це жарт.

Як діяти батькам, якщо дітям заважає вчитися агресивний однокласник

Але поїхав таки до тієї школи і говорив там з дітьми про любов. Більше ніхто над ним не насміхався. Сама лише зустріч зі мною, те, що діти побачили, як можна жити без кінцівок, припинила це цькування. Треба зрозуміти: ми самі можемо бути агентами змін.

Студентом я зрозумів, що хочу бути оратором. Я телефонував до шкіл і казав: «Я хочу розповісти вашим учням, як ображають дітей, які відрізняються від інших, як вони страждають від цього». Отримував відмову за відмовою. Тільки у 53-й за рахунком школі згодилися дати мені 5 хвилин на лекцію.

Вчителі — це не просто працівники, які отримують зарплату. Ваша робота — це прекрасна місія. Вона має прекрасну мету. Вона складна, тому що батьки покладаються на вчителів у тому, щоб навчити дітей цінностей. Ми можемо розробити такі навчальні плани, які дадуть змогу подбати про цінності для наступного покоління.

Про те, чому били батька Ніка

Булінг — скрізь однаковий. Мої батьки були дуже бідними, вони у свій час втекли з Югославії і приїхали ні з чим до Австралії. Мого тата часто били інші австралійські діти, тому що він був з Європи. У нас усіх є ці виклики і розбиті шматки життя.

Вчителів треба навчати, що таке булінг, де ця лінія між дитячою грою і цькуванням, які його ознаки можна побачити у своєму класі, як розпізнати жертву цькування, дитину, яка на межі суїциду.

Чому зростає кількість самогубств серед дітей

Сьогодні я зустрічався з 500 українськими школярами. Я провів з ними анонімне опитування: попросив, щоб вони нахилили голову, закрили очі, підняли руку, відкрили долоню. Я ставлю питання і якщо їхня відповідь «так», хай стискають свою руку в кулак. І ніхто не побачить і не почує, як вони відповідають. Перше питання: «Чи ви думали колись про самогубство». Друге: «Чи робили ви спроби самогубства». Третє — «Якщо так, чи було це через проблеми вдома». Четверте — «Якщо намагалися вчинити самогубство, чи було це через цькування у школі».


Сорок дітей сказали, що вони прагнули суїциду, двадцять — намагалися вчинити самогубство, причому сім — через проблеми вдома, а п’ять (це 1% від 500 дітей) — через булінг у школі.


Давайте умовно підрахуємо. В Україні 4,3 млн школярів. Якщо обчислити 1%, то є ймовірність, що 43 тис. дітей в Україні намагалися вчинити суїцид через булінг у школі.

Про те, як розмовляти з дітьми про насилля

Я не кажу школярам, що їм треба робити. Я доношу до них інформацію у той спосіб, у який вони можуть почути. У той спосіб, який є переконливим для них, щоб вони дійшли тих самих висновків, яких я доходжу самостійно. Тому я кажу школярам: якби я нині був на вашому місті, я б ніколи не підтримував булінг. У мене питали, чи вірю я, що булінг можна звести до нуля.


Питання не в тому, чи всі припинять цькування, чи будуть ще ті, хто розпочинає агресію, а в тому, щоб решта не підтримувала їх.


Близько 3-5% людей у світі — дуже погані. Вони завжди будуть. А є ще інші 5% — це дуже хороші люди, які роблять прекрасні, корисні речі. Обирати, з ким вони, доводиться решті 90%.

Булінг у школі: як діяти вчителям та батькам

Перша реакція — перекласти провину на інших, не брати відповідальності, почуватися жертвою, хоча мимоволі ставати переслідувачем. Але кожен може зупинити це. Якщо шестеро дітей займаються булінгом і поширюють плітки, їм необхідно більше учасників, щоб усі про це дізналися. І якщо інші діти відмовляться брати в цьому участь, то в тих агресорів нічого не вийде.

Про те, що може змінити вчитель

Вчителі можуть рятувати душі і життя. Треба зрозуміти: можливо, ми не можемо змінити те, що нам не підвладно, але ми можемо змінити те, що у нашій владі. Єдиний спосіб зрозуміти різницю — перевірити, що ви можете змінити. Ми живемо у світі, де завжди винен хтось інший — уряд, система, батьки, телебачення, що завгодно. Але те, що по-справжньому варто робити нам, — це знайти, що ми можемо змінити.

Ваші класи — це те місце, де все починається. Тож дивіться учням в очі, показуйте їм любов, чесність, турботу. Мої вчителі навіть не підозрювали, що їхній учень без кінцівок буде змінювати світ. У ваших шкільних класах сидять майбутні агенти змін для України.