Двоє дорослих, що працюють, одна школярка на дистанційному навчанні, один дошкільник без садочка і два місяці локдауну. Карантин став справжнім краш-тестом сімейного життя: такий собі «ідеальний шторм», коли різні фактори посилюють дію інших і невпинно наближують кораблетрощу. Зізнаюся, часом мені здавалося, що ми вже за бортом корабля і ось-ось потонемо, але щоразу на допомогу припливала рятівна шлюпка. Ось 6 таких lifeboats нашого карантину, завдяки яким ми «вигребли».
1. God save teachers
У моменти найбільшого відчаю і жалю до себе, коли перед очима блимав напис «все пропало», я намагалася уявити, як цей самий карантин проживають вчителі. Як вони проводять по 5–6 Zoom-уроків на день, перевіряють дитячі роботи з розмитих фото, зроблених на смартфон, як їх накриває хвиля фрустрації, бо вони не відчувають зворотного зв’язку від дітей і часто замість їхніх облич бачать на екрані чорні віконця. І ці вчителі також є мамами і татами, чиї діти так само вдома, як і мої. Тож наприкінці останнього тижня дистанційного навчання я пишу повідомлення подяки вчителям моєї доньки, бо попри все вони зробили так, що навчання тривало. І дуже часто нашу родину рятувала їхня підтримка, професійна гнучкість і проста людська емпатія: не задавати формальні вправи «аби було», цінувати креативність, віддавати перевагу актуальним життєвим темам, а не параграфам з підручника, не карати дітей за порушення дедлайнів, особливо наприкінці цього довгого забігу.
2. Навчання для життя, а не академічних відзнак
Оцінки важливі. Вони мотивують, допомагають відстежити поступ, ними зручно вихвалятись. Але не під час кризового навчання. «Learning during a crisis» — саме так світові експерти називають досвід, який отримали вчителі, діти та батьки протягом останніх двох місяців. І справа не в тому, що онлайн-освіту довелося опановувати всім гуртом і дуже швидко. Важливіше те, що ми жили в часі і просторі, наелектризованих тривогою — за здоров’я, життя, економічний добробут родини, психоемоційний стан. Тому ще на початку карантину ми з донькою 5-класницею «видихнули» тему оцінок та академічних досягнень і взяли курс на корисні життєві навички: навчитися прасувати і мити підлогу, фарбувати волосся вдома і змінювати декор у кімнаті, спостерігати, що відбувається за вікном, і малювати побачене, пекти брауні й вафлі, обмінюватися косметикою і одягом. На все це нам ніколи не вистачало часу в щільному графіку «школа-гуртки-тренування».
3. Бути разом насправді означає автономію
Я з тих мам, які всіляко заохочують незалежність дитини: донька самостійно їздить до школи ще з 4-го класу і у свої 10 частенько забирала меншого із садочка. За це мене не раз «розпинали» люди з більшим життєвим досвідом: старші сусідки, консьєржки і родичі. Але саме в карантин, коли четверо людей змушені були звузити свій життєвий простір до квартири, ми вийшли на новий рівень автономності. Раніше я грішила тим, що час від часу заглядала в щоденник доньки — принаймні, щоб поставити підпис. Тепер я навіть не зареєстрована в гугл-класрумі дитини, не стежу за її розкладом уроків і не перевіряю домашні завдання. Плануванням свого дня і вільного часу вона займається сама. Звісно, бували «провтики» і проєкт для зарубіжної літератури дороблявся о першій ночі, але з ким не буває. Менший ретельно копіює і також планує свої справи: чергує малювання, спорт, мультики, а денний сон має початися не раніше 15-ої години. І тепер обоє мають нову звичку: коли мама сидить за робочим столом, перш ніж щось запитати, перепрошують, що відволікають мене від роботи.
4. Онлайн-уроки для дошкільнят не працюють. Працює спільна справа
Вони просто не працюють, і немає на те ради. Вихователі нашого садочка дуже ретельно готують кожне заняття, вони проводять їх у парі, випромінюють позитив і часто змінюють активності. Але діти 4–5 років не здатні самостійно впоратися із гаджетом, часто відволікаються і потребують когось фізично поруч, хто б так само брав участь у занятті. Якщо в мами чи тата є на це час, вам пощастило. Якщо такої можливості нема, ласкаво просимо в реальність.
Експерти переконані — діти молодшого віку потребують для навчання залучення всього тіла: іншими словами, вони вчаться, коли стрибають, ріжуть щось ножицями, бігають і лазять, мнуть щось руками і розігрують ролі. Тому альтернативою онлайн-урокам є спільні справи з дорослими офлайн: піти з татом на пробіжку або приєднатися до маминої йоги, допомагати бабусі садити цибулю чи косити газон із дідусем, збирати у дворі жуків і досліджувати їх вдома з портативним мікроскопом, вчитися кататися на велосипеді і малювати на собі татушки. А екранний час, який дитина мала би провести на онлайн-уроці, можна зарезервувати для мультиків — це гарантує пів години спокою для рятівної кави.
5. Карантинний childsharing
Колись родичка з Канади розповіла, як вони з чоловіком, емігранти з full-time роботами, давали раду догляду і вихованню двох дітей. Оскільки їхні бабусі-дідусі мешкали в іншій півкулі, а няню вони не могли собі дозволити, то сусіди домовлялися про графік опіки над дітьми: тиждень одна родина забирає дітей зі школи і годує їх вдома обідом, тиждень те саме робить інші сім’я. Я тоді подумала, що в Україні таке навряд чи колись буде нормою. Але стався локдаун, і всі уявлення про норму втратили актуальність. На щастя, ще на самому початку карантину ми із сусідами утворили «самоізоляційну бульбашку» — цю ідею я прочитала в рекомендаціях уряду Нової Зеландії на час пандемії. Щоправда, такий лайфхак пропонували самотнім людям. Суть у тому, що дві людини, або родини (у нашому випадку), суворо дотримуються карантину, але спілкуються у своєму вузькому колі. Ідея справді слушна: година, коли ви впевнені, що діти під наглядом, добре проводять час і при цьому не у вас вдома, здатна повернути віру в життя і в себе.
6. Безоціночне слухання — must have навичка світу після пандемії
Батьківське вигорання може статися і за звичних часів: ми виснажуємося фізично та емоційно, бо догляд за дітьми рідко схожий на гламурні фото інстаматусь. Першою ознакою parental burnout є емоційна відстороненість — коли ви і далі готуєте дітям смаколики і читаєте книжку перед сном, але робите це ніби робот — без почуттів і задоволення від процесу. На карантині може навіть з’явитися бажання соціальної дистанції від власних дітей. Якщо ви час від часу зачиняєтеся у ванній кімнаті, просто щоб побути наодинці, знайте: по-перше, це нормально, по-друге, так робите не тільки ви.
Тож саме час навчитися слухати безоціночно: не ставити діагноз «добре» чи «погано», не нав’язувати свої поради, а просто дати свою цілковиту увагу іншій людині. Ми не можемо бути певні, якою мірою травматичним виявився досвід ізоляції для кожного з нас. Але можемо домовитись про новий статус кво — сприймати один одного як коштовну вазу з тонкої порцеляни, яку ми здатні розбити на відстані слова. І якщо прогнози ВООЗ справдяться, і буде друга хвиля локдауну, ми принаймні зайдемо в неї більш свідомими щодо нашої суперсили і суперкрихкості.
