Українські учні-біженці: скільки їх за кордоном та що заважає їм навчатись?

Що заважає українським дітям навчатися за кордоном? Як у наступному навчальному році подолати мовний бар’єр та різницю в шкільних програмах? Аналітичний центр CEDOS провів дослідження проблем, з якими стикаються за кордоном українські школярі-біженці. На основі цих даних фахівці дали свої пропозиції. У матеріалі ми зібрали найцікавіші тези про освіту українських біженців. 

Скільки біженців залишиться на 1 вересня?

Із кожних трьох українських дітей лише одна дитина нині живе вдома. Решту через війну вивезли до іншого регіону країни чи за кордон. За даними МОН, в інших країнах зараз перебувають 672 тис. українських школярів.

Біженцями в цьому дослідженні називають не лише тих дітей, чиї батьки отримали відповідний статус, а всіх, хто через війну опинився в чужих країнах. 

Найбільше таких дітей у Польщі, Німеччині, Чехії, Молдові, Угорщині, Словаччині, Румунії. Зокрема, у Польщі проживає 200 тисяч українських школярів, з яких 75 тисяч навчаються в місцевих школах. Загалом учні разом із батьками виїхали до 44 європейських країн, а також до США, Канади, Австралії, Японії. Утім, точної статистки щодо школярів за кордоном немає. Тож найперше, що пропонують аналітики: зібрати дані про кількість таких дітей. Статистику можна просити в урядів держав, де вони перебувають. А українські школи за кордоном можуть опитати батьків щодо їхніх планів на наступний навчальний рік. 

Проблем з доступом до середньої освіти здебільшого не виникає. У країнах Європейського Союзу школярі-біженці мають право отримати її безплатно за місцем тимчасового перебування.

Є два варіанти навчання в новій країні: 

  • разом із місцевими дітьми;
  • із дітьми-емігрантами з різних країн. Це адаптивні класи в місцевих школах або в спеціальних навчальних центрах. Учні опановують місцеву мову, знайомляться з особливостями життя в країні, місцевими традиціями, отримують психологічну підтримку. 

З якими проблемами стикаються учні?

1. Мовний бар’єр

Навчатися незнайомою мовою, яку українські діти раніше не вивчали, — це надскладне завдання. Теоретично школярі, які не знають місцевої мови, мають потрапляти саме до адаптивних класів. Але не скрізь вони є, а десь існують лише на папері. Скажімо, у Польщі підготовчі класи з опануванням польської мови більшість шкіл просто не має змоги відкрити: бракує приміщень та вчителів. Тож з кожних десяти українських дітей, які навчаються в Польщі, лише одна дитина потрапляла в адаптивний клас. Решта сідали за парти з польськими дітьми без знання мови. 

Є країни, де в школах можна обрати англомовні програми, і це стає виходом для частини українських дітей. Але якщо навіть вони добре знають англійську та успішно навчаються, незнання державної мови країни перебування може заважати їм інтегруватися.

Є країни, де дітям доводиться відвідувати місцеву школу, дистанційно навчатися в українській школі та ще й вивчати на курсах місцеву мову. Таке потрійне навантаження не кожна доросла людина витримає. 

Що робити: державам доведеться подбати про вивчення місцевої мови дітьми-біженцями.

Найлегший варіант: літні школи та мовні табори. Зокрема, уряд Ірландії відкрив «літні школи» для тисяч українських школярів, щоб покращити англійську мову (мовлення, читання та письмо) та допомогти інтегруватися. У Польщі літні школи з фізики та математики для українських учнів проводяться польською та українською мовами. Це має полегшити українським учням навчання в польській школі.

Основний варіант: створення «перехідних», «вступних», «інтеграційних» чи «адаптаційних» класів із вивченням мови як іноземної. Самим школам важко з цим впоратися, тож має бути підтримка на державному чи хоча б місцевому рівні. Такі програми є в Бельгії, Данії, Франції, Литві та Словаччині. У Португалії та Іспанії вони працюють не в школах, а в спеціальних навчальних центрах.

В Італії минулий рік відвели на інтеграцію дітей, базові знання з італійської мови. Влада зауважувала, що зайві ресурси не потрібно витрачати, якщо учні перебувають у країні тимчасово. Справжнє залучення до шкільного життя та опанування італійської мови для українських дітей планується лише з 1 вересня для тих, хто залишається в країні.

За даними ЮНЕСКО, у Польщі у 2022 році уряд також виділяє додаткові кошти з держбюджету на навчання українських школярів коштом збільшення дотацій органам місцевого самоврядування. Міністерство освіти і науки Польщі надає 180 млн злотих на підтримку додаткових спеціалізованих класів, які пропонують психолого-педагогічну допомогу для українських студентів. Ці кошти дозволять школам запропонувати учням близько 3 млн додаткових годин занять. Також організують додаткові підготовчі заняття для українських учнів 1–8-х класів.

2. Академічна різниця

Освітні програми та стандарти можуть відрізнятися в Україні та країнах, куди потрапили наші школярі. Здебільшого європейські країни мають 12-річну школу, а в Україні поки що навчання здійснюється за 11-річною програмою. Українські учні за програмою НУШ мають перейти у 12-ті класи лише у 2029 році. Це збільшує ризик, що шкільні програми різняться. 

Академічна різниця погіршує шанси на майбутнє дітей, які переїхали якраз у випускний рік. Наприклад, у Польщі 7 тис. із 75 тис. учнів з України довелося складати іспити після завершення базової школи, як повідомляє преса. Не всі на початку занять у лютому-березні навіть знали, що буде таке випробування. Адже в Україні випускним класом (для отримання базової освіти) є 9-й клас, а в Польщі — на рік раніше. 

Окрім тестування з математики, природничих наук та іноземної мови, є, звісно, і з польської мови. Можна користуватися словником, у деяких школах є навіть перекладач. Але учень має знати ті самі твори польської літератури, які однолітки прочитали та вивчили за вісім років.

За результатами випробувань визначається перспектива подальшого навчання учня. На тестування припадає половина балів. Решту балів присуджують за річні оцінки, особливі досягнення, почесні грамоти та волонтерську роботу. Більшість пунктів отримати чи підтвердити в новій країні майже нереально.

Тим часом за місця в ліцеях, що дають право на вступ до університетів, у Польщі велика конкуренція. Навіть середні бали не дають змоги в них вступити. Не менше проблем із технікумами. Найбільш імовірний варіант у такій ситуації для українських біженців: професійні школи. Вони дають лише практичну спеціальність. Випускники через три роки зможуть працювати (зазвичай у сфері послуг) або вчитися далі, щоб отримати хоча б середню спеціальну освіту. Звісно, чимало українських дітей мали високі бали в українських школах та планували до війни вступати до українських університетів. 

Частина польських освітян пропонує змінити випускні випробування для українських учнів. Але влада переконана: стандарти не треба знижувати, а рівність означає однакові вимоги до всіх. 

Що робити: спочатку провести оцінку освітніх втрат та академічної різниці. Варто створити можливості (курси, додаткові роки навчання) для того, щоб діти з України мали змогу наздогнати однолітків з країни перебування. 

3. Дефіцит підготовлених до роботи з біженцями вчителів

Не всі країни мають достатній досвід інтеграції іншомовних дітей у систему освіти. Там, де найбільше біженців з України, інколи не вистачає педагогів. Окрім того, не всі вчителі вміють навчати дітей, які спілкуються іншою мовою, або викладати державну мову як іноземну.

Чимало місцевих вчителів, наприклад у Польщі, скаржаться, що їм просто зарахували до класу кількох українських дітей. Вони спілкуються між собою незнайомою педагогу мовою та не розуміють польську. Їм нудно на уроках, а Міністерство освіти не надало жодних навчальних матеріалів українською, якими можна було б зайняти таких учнів. Утім, у лютому-березні ситуація була досить несподіваною для всіх, адже ніхто не очікував війни та припливу біженців. 

Що робити: підвищувати відповідну кваліфікацію педагогів. Міністерства освіти Франції, Австрії, Чехії, Данії, Німеччини, Греції надають освітянам матеріали, як подолати мовний бар’єр, як розмовляти з дітьми про війну та як надавати психологічну підтримку. У Словаччині на цю тему для вчителів провели ще й вебінари та подкасти.

Там, де чимало вакансій вчителів, шукають додаткові можливості. У Польщі українців (навіть без педагогічної освіти) беруть помічниками вчителів, щоб перекладали дітям усе необхідне, забезпечують підручниками з вивчення польської мови як іноземної. У Латвії українським вчителям не потрібно проходити атестацію, якщо вони працюватимуть виключно з українськими школярами. У Румунії планують, що викладати біженцям зможуть також студенти педагогічних вишів та вчителі-пенсіонери. 

Поділитися цією статтею