Троє учасників освітнього процесу — про те, чому НУШ стала частиною їхнього життя і що з цього вийшло. Захопливі історії записали під час конференції «Нова українська школа: успіхи та виклики першого року впровадження».
Ольга Мірошникова
Вчителька початкових класів та учасниця пілотної програми НУШ, Київ, регіональна тренерка
Замість оцінок розробила «Щоденник спілкування вчителів і батьків»
Я вже не пригадаю, чому свого часу обрала професію вчителя. Але пригадую, як придивлялась у школі до кожного з учителів, щоб зрозуміти: на кого з них хочу бути схожою?
Зараз я працюю в школі в тому ж районі, де мешкаю. Це зручно, але накладає додаткову відповідальність: я завжди на очах у батьків і дітей. Вони все про мене знають, адже часто зустрічають у неформальній обстановці. Цікаво й те, що мені доводилось навчати кілька поколінь з однієї родини.
Згадую 2017 рік: я вже вкотре вчителька 4-го класу і досі люблю свою роботу. Але відчуваю, що її ефективність за ці десятиліття поступово знижується. Ті форми та методи роботи, якими мене озброювали педагогічні виші, геть «не заходять» і не спрацьовують в роботі з новими поколіннями учнів. Діти хочуть, щоб вчителі більше візуалізували навчальний матеріал. Вони неохоче користуються підручниками, а четвертокласники не хочуть читати твори, передбачені для учнів молодшої школи.
Було чітке розуміння: мушу щось міняти. Ось і долучилася залюбки до пілотування проєкту держстандарту початкової освіти. І одразу все перевернулося з ніг на голову: це було дійсно по-новому! Інтегровані уроки, проведення занять за межами школи, використання LEGO в навчальному процесі та багато іншого. Спіймала себе на внутрішньому відчутті, що зміни невідворотні. І на тому, що в мене все вийде якнайкраще!
Ну добре, ось є я, готова до змін. Але паралельно є батьківська спільнота, до якої треба донести, що ми повинні спробувати змінити школу. Тож я домовилась із батьками своїх майбутніх першачків про зустріч і почала переконувати їх у необхідності переходу на методи НУШ — а це те, що тоді існувало лише на словах. Напевно, спрацювала довіра до мене як до досвідченого вчителя. З усіх 31 пари батьків відмовилася від пілотного 1-го класу НУШ лише одна родина. «Ця школа була гарною протягом багатьох років, і змін для своєї онуки я не хочу!» — такий був аргумент. Натомість 30 родин першокласників зацікавились ідеєю НУШ.
Починати щось нове варто, маючи підтримку. Тож я заручилася підтримкою батьків, які найбільше зацікавлені в якісних змінах в освіті. Ми створили групу, в якій я щодня робила публікації з коротеньким фотозвітом та міні-відео про те, чим ми займалися з учнями цього дня, що відбувається в класі та з якою метою.
Це дуже пожвавило наше спілкування з батьками: поступово вони визнали необхідність інтеграції шкільних дисциплін, прийняли ідею «ранкового кола», коли є змога порефлексувати з дітьми. Ще їм сподобалося, як ми використовуємо на уроках конструктори LEGO.
Звісно, батьків завжди цікавила успішність дітей. Вони звикли, що дитина приносить додому кількісний показник своїх знань. Але про самого школяра тоді мало хто думав. Та і я сама як вчителька всі роки сумнівалася, наскільки заслуговує на об’єктивність цей показник — оцінка в щоденнику. З іншого боку, я розумію, що батькам у певний момент замало слів «усе добре», їм хочеться персоніфікованості успішності своєї дитини.
Саме із цією метою я започаткувала у своєму класі «Щоденник спілкування вчителів і батьків». Для цієї мети можна було взяти навіть блокнотик із котиками — аби батькам було зручно.
Щодня я зверталася до батьків письмово, повідомляючи про успіхи дітей. Якщо виникала потреба, одразу запрошувала на зустріч. І поступово батьки почали долучатися до освітнього процесу: пропонували допомогу, висували цікаві ідеї. Наприклад, одна з мам провела урок із фінансової грамотності. Деякі батьки захопились оформленням освітнього простору і постійно в цьому допомагають. Багато мам і тат долучаються до наших освітніх подорожей, адже ми вивчаємо правила дорожнього руху, катаючись на трамваї, а в супермаркеті виробляємо автоматизовані навички усного рахунку. Намагаюся життєвими прикладами переконувати учнів у необхідності того, що ми робимо в школі щодня.
Я ніколи не тисну на своїх учнів і даю свободу вибору: наприклад, щоранку вони самостійно обирають місце в класі, де працюватимуть. Немає парти, яка закріплена за дитиною на день, місяць чи рік. Також під час навчального процесу уникаю оціночних суджень «добре, погано, неправильно» — більше говорю про свої відчуття. Розповідаю про своє дитинство. Мені здається, так діти відчувають себе потрібними вчителю.
Навчальний процес для учнів початкових класів має бути непомітним: якщо мої учні хочуть розповісти мені про зоопарк, я вислухаю, а потім ми разом порахуємо, скільки тварин було у вольєрах.
Світлана Олексюк
Директорка школи № 5 Печерського району Києва, заслужений працівник освіти України
Новий освітній простір створювали 3 роки й витратили 4 мільйони гривень
В освіті працюю вже 36 років. Хочу на прикладі з власного життя розповісти вам, чим відрізняється те, як навчає сучасна школа і школа більш ніж 20 років тому. У моїх руках — зошит для контрольних робіт 1993 року мого сина й тест компетентностей з української мови, яку написала учениця нашої школи в пілотному класі НУШ у 2018 році.
Контрольну роботу мій син писав 45 хвилин: 86 слів, 7 завдань, оцінка — відмінно.
А тест компетентностей 6-річна дівчинка в пілотному класі НУШ виконувала 35 хвилин. Вона прочитала 467 слів, написала власноруч 73 слова, виконавши 36 різних завдань.
Мій син обожнював епідемії, страйки та інші події, завдяки яким не треба було їхати до школи.
А дівчинка з класу НУШ розповіла мені, що вважає 31 травня дуже кепським днем, адже це останній день у школі, а на канікулах «хоч і цікаво, але в школі краще!»
Мій син — один з 30 % київських дітей, які навчалися в Києві того часу в школі з українською мовою викладання.
А дівчинка з класу НУШ — одна з 98 % учнів у місті, які навчаються українською мовою.
Як директорка я працюю над створенням згуртованої спільноти вчителів і склала зі слів 40 педагогів, які в нас працюють, рейтинг ТОП-8 інновацій у школі під час впровадження реформи НУШ:
- Прозорість діяльності школи
- Розвиток учительського потенціалу
- Якість освіти, що постійно зростає
- Зміна внутрішніх регламентів школи
- Натхненна атмосфера в школі
- Свобода професійної діяльності
- Демократизація шкільного устрою
- Матеріальне забезпечення освітнього процесу та методичне забезпечення
Будь-який шкільний колектив не працюватиме злагоджено без спільних цінностей. 12 червня ми разом з колегами сформулювали й прописали ці цінності:
- Якість роботи
- Навчання впродовж життя
- Свобода, гідність і демократія
На створення нового освітнього простору нашій школі знадобилося 3 роки та 4 мільйони гривень — крім витрат з місцевих бюджетів допомогли громади Києва. Це означає, що 1000 гривень пішла на 1 квадратний метр у школі. Це дорого чи дешево? Це безцінно! Тому що будівля, в якій ми працюємо, востаннє ремонтувалась у 1956 році. А зараз кожен сантиметр у нас поставлено на службу дітям та вчителям.
Марина Томко
Мама першокласника, який вчиться за програмою Нової української школи, Київ
Дитина здивувала: «Мамо, на уроках цікавіше, ніж на перерві!»
Щоразу, коли я чула щось про НУШ, слухала, затамувавши подих: син мав стати першачком. І моє перше враження — дитина прийшла 1 вересня у клас із чудовим свіжим ремонтом. У кожної дитини була окрема парта. Потішило, що такі відремонтовані класні приміщення мали всі чотири перші класи.
Дуже запам’яталася репліка когось із батьків: «Ого, які великі вікна! Може, варто замовити в клас штори?» Наш вчитель дуже спокійно пояснив: «Знаєте, ми зробили такі великі підвіконня для того, щоб вони стали частиною освітнього простору. Тут ми з учнями будемо проводити досліди, інтерактивні ігри».
З острахом згадувала про «прокляття» власного шкільного життя — важезний рюкзак із книгами, більше схожий за відчуттями на торбу із цеглою. Ти несеш його в школу зранку, повертаєшся з ним увечері… А ось мій першокласник має змогу залишати рюкзак у школі. Це дуже зручно, адже в початковій школі для дитини важливо в першу чергу адаптуватися морально і психологічно, і вже тільки потім — фізично.
Ще один бонус для першокласників у нашій школі — роздягальня. У моєму шкільному минулому це було щось за межами реальності. Ми лишень із неабиякими заздрощами дивилися на учнів із серіалу «Беверлі Гіллз», які мали в розпорядженні власні шафки. Така особиста шафка — це не стільки про зберігання речей, скільки про можливість розпоряджатися власним простором. Це місце тільки цієї дитини, і на нього більше ніхто не претендує.
14–20–16–5–0: таку кількість дзвінків я отримала від сина під час перерв у перший тиждень навчання. Він каже: «Мама, розумієш, мені на уроках цікавіше, а на перервах немає чим зайнятися!» Згодом він знайшов друзів і вже не телефонував, але я з подивом зауважила: урок для дитини був цікавіший, ніж перерва.
До шкільної форми конкретно в нашій школі вимог не було, а зараз її вже й взагалі скасували. Нас просто попросили, щоб дитина була одягнена охайно, ба навіть просили утриматися від темно-синіх і коричневих кольорів, які, як відомо, пригнічують, уніфікують особистість.
Мені подобається, що батьки залучені в процес навчання. Для прикладу — у нашій школі є чудовий кейс: у визначені дні батьки можуть проводити уроки в класі, де навчається їхня дитина. Це неабияк змінює батьківську свідомість! Мами й тата мають завоювати увагу та повагу однокласників своєї дитини, адже після 5 хвилини уроку стає зрозуміло — чи уважно слухатимуть розповідь учні, чи увага розпорошиться. Та й самі діти мають змогу в таких випадках подивитися на своїх батьків іншими очима.
Батьківських зборів за перший рік навчання у нас майже не було — лише кілька разів восени. За всі місяці навчання у моєму досвіді не було моменту, коли б вчитель не відповів на моє звернення, запитання чи прохання. Усе відкрито, нагальні питання вирішуються у Viber-групах. Неефективно було б витрачати час на збори в школі.
Діти у захваті від того, що урок можна провести на вулиці, вивчаючи природу, або просто в ігровій формі. А на останньому дзвонику під час лінійки не було жодної урочистої промови. Це чистий захват — за всієї моєї поваги до вчительства і директорів — то було яскраве й радісне свято винятково для дітей. Мій висновок за цей рік: чи не вперше за всю шкільну історію України на першому місці в навчальному процесі — дитина, її свобода, простір, інтереси.
