Як стимулювати в дітей опірність до психологічного тиску

Як виробити в дітей психологічний імунітет до зовнішнього тиску, радить доктор психологічних наук, психотерапевт і письменниця Вікторія Горбунова.

Як часто в прагненні найкращого для своєї дитини ми нав’язуємо їй це найкраще в готовому вигляді? Спорт, книжки, хобі, вибір, спосіб мислення. Пропонуємо доволі наполегливо, а інколи безапеляційно. Адже ми, дорослі, знаємо як, що і з чого саме складається це найкраще. Самі того не помічаючи, цим ми відмовляємо дитині у виборі та праві опиратися, відстоювати своє. А згодом дивуємося: де власна думка, чому знову потрібні підказки, як можна вестися на маніпуляції?

Ідеться про опірність до психологічного тиску, що базується на розумінні своїх потреб та незалежності від думки інших. Справді, через вік і відсутність досвіду діти не завжди здатні на добрий вибір чи розуміння того, що їм насправді потрібно зараз та в майбутньому. Але вони й не зможуть навчитися ні обирати, ні прислуховуватися до себе, якщо не матимуть такої можливості та досвіду.

Правило та інструменти

Отже, як стимулювати розвиток самої опірності — такого собі психологічного імунітету до тиску з боку дорослих та однолітків? Спробую запропонувати одне просте правило та кілька інструментів.


Правило: для розвитку опірності потрібен тиск та інструменти, які дають змогу з ним впоратися.


Із тиском усе просто. Ми, дорослі, не можемо не тиснути на дітлахів, бо, по-перше, так звикли, по-друге, любимо їх і знаємо, що для них найкраще. Та варто пам’ятати: якщо тиск залізобетонний, то подолати його неможливо. Отже, тиснемо, але так, щоб не розчавити.

Що ж до інструментів — то це прості, але, подекуди, незвичні для нас (тих хто виріс у радянській та пострадянській системі) стратегії взаємодії з дітьми:

  • дозволяти всі почуття,
  • допомагати бачити поза чорним і білим,
  • дозволяти опір та незгоду,
  • дозволяти вчитися на власному досвіді.

Дозволяти всі почуття

Ми звикли вчити дітей не проявляти «шкідливих емоцій» — «не злитися», «не кричати», «не плакати», «не обурюватися», «не дратуватися», «не нити», «не сперечатися». Але чи можемо ми просити дитину, наприклад, не бачити, не чути, не ходити? Звісно ні, бо є очі, вуха та ноги. Те саме і з почуттями. Діти не можуть «не почувати» чогось та не проявляти цих емоцій, бо мають нервову систему та гормональну регуляцію. Дозвіл на почуття створює простір, в якому дитина не лише вчиться розрізняти свої емоції та стани, а й виражати їх у спосіб, прийнятний для себе та інших.

Допомагати бачити поза чорним і білим

Поділ людей та їхніх вчинків на хороші й погані — дуже типова формула наших розмов з дітьми. Цікаво, що таке чорно-біле або поляризоване мислення є типовим для стану депресії, коли людина втрачає здатність сприймати нюанси, а разом з нею й опірність до стресів. Що робити? Зупинитися в однозначних оцінках та намагатися разом з дитиною шукати причини, продумувати різні способи дій і тим самим допомагати їй бачити рішення. Здатність бачити картину широко, в усіх її нюансах дає сину або донці додаткові аргументи у відстоюванні своєї позиції.

Дозволяти опір та незгоду

Як часто ми прагнемо перемикати дітлахів з неприємних тем, намагаємося уникати конфліктів, не конфронтувати, подекуди маніпулюємо, відволікаємо увагу, пропонуємо вибір без вибору тощо. З одного боку, це гарна стратегія мінімізації напруги. Та з іншого — діти не тренують навичок опору та протистояння. Насправді, батьки і є тим безпечним середовищем, де має тренуватися впертість, затятість, готовність відстоювати своє та неготовність погоджуватися на неприйнятне. Саме тому не варто боятися та уникати протистоянь, адже саме в конфліктах розвиваються навички їх конструктивного вирішення.

Дозволяти вчитися на власному досвіді

Батькам часто не під силу дозволити своїй дитині помилятися, схибити, піти не тим шляхом, прийняти не те рішення. На жаль, іншого та кращого способу зрозуміти помилку та знайти шлях її вирішення, крім як помилитися, впасти, а потім підвестися, не існує. Так само, як і не існує кращого досвіду. Є лише власний. А батьківське завдання — підтримати, втішити, допомогти подумати, що пішло не так та як краще зробити наступного разу. А от про «Я ж казала!» треба забути раз і назавжди.

Із практики

На завершення цієї теми поділюсь ілюстрацією — невигаданою історією однієї з моїх маленьких клієнток. А висновок маєте зробити самі.

«Це не предмет для обговорень!» — ці слова Руслана чує щодня. Інколи вони звучать інакше, наприклад, «Рішення вже прийнято!» або «Твою думку не запитували». Однак у жодному разі форма не змінює змісту та головного послання — Руслана має приймати рішення дорослих та не має права на сумніви й оскарження.

«Як вона сміє сперечатися?! Підвищувати голос?! Заявляти — не буду?!», — Русланчина бабуся останнім часом дуже незадоволена онукою. З одного боку, вона все розуміє: підлітковий вік, бунтарство, дух протиріччя… Але з іншого — хіба можна так розмовляти з дорослими? Хіба це припустимо?! Бабуся обурена. Вона втратила всі важелі впливу. Ну справді, не зачиняти ж онуку вдома? Але як інакше утримати її від дурних рішень та ризикованих знайомств. І це лише чотирнадцять! Що далі?!

Руслана загалом мовчазна та доволі привітна. Дівчинка, хоч і не балакуча, але завжди привітається, усміхнеться, запитає, як справи, і допоможе. Усі знайомі, від судів до шкільних друзів, знають, що Руслана і важкі пакети з магазину піднесе, і списати домашку дасть у разі чого. Друзів у неї не багато, та й дозвілля не вельми насичене. Кожен Русланин день сповнений завданнями зі звичайної та музичної школи, доглядом за собакою і канаркою, а ще — читанням.

Руслану особливо не долучають до родинних розмов. Ну що вона може додати чи підказати, якщо ще не знає життя? Але останнім часом дівчинка сама стала лізти куди не просять, всюди вставляти свої п’ять копійок, нариватися на грубощі та вимагати, щоб зробили саме так, а не інакше! І чого вимагати?! — Зробити собаці зачіску в собачій перукарні, не брати її на відпочинок у гори («Хочу вдома!»), кинути музичну школу, вчити китайську… Нісенітниці суцільні! І говорити нема про що, а вона не спиняється. Наче наврочили дитину.

Автор:

Залишити відповідь