31 серпня сайту Osvitoria.Media виповнився 1 рік. Наші журналісти згадують свої улюблені статті за цей час та розповідають, що ж було за лаштунками.

Аліна Мірошнікова


На що здатні вчителі після 50 років

Коли на Книжковому Арсеналі оголосили показ картин маловідомих режисерів «німого кіно», незнайома жінка поруч порадила мені, що варте уваги. Зазвичай я не люблю, коли хтось нав’язує смаки та хизується ерудицією, але вона була така життєрадісна та щира!

Ми заговорили про кіно. Вона виявилася просто профі. Причому, мова заходила про різноманітні напрямки та жанри: від українського поетичного кіно до японських фільмів жахів. Вона радісно поділилася «паролями та явками» кав’ярень та клубів, де кінопокази доповнюють цікаві колективні обговорення. Коли я запитала її про професію, сподівалася почути «кінокритик» чи «журналіст». Але вона була вчителькою математики.

У свої 62 не пропускала мистецьких заходів, на які не потрібно великих коштів, адже зарплата невеличка, а дітям і внукам потрібна допомога. Раптом поскаржилася, що пропускає цікаву виставку, бо надовго їде в Румунію. І пояснила: мандруватиме автобусом та автостопом, а запросила її румунська колега.

— Певно, родом з України? — поцікавилася я.

— Та ні. Познайомилася з нею в соцмережах. Ну так, я більш-менш користуюся інтернетом, бо без цього ж нині випадаєш з життя. П’ять років тому навчилася. Тепер син пускає за ноутбук.

…Я по-білому заздрю цій чудовій вчительці, і хотіла б зберегти такий самий смак до життя в пенсійному віці. Уперше мені спало на думку, що роки — то не привід складати руки, що можна так «по-студентськи» насолоджуватися культурними благами, мандрувати.

На жаль, я не встигла взяти в неї координати. Але тоді й виникла ідея написати про те, на що здатні вчителі, яким за 50 років, якщо вони сповнені цікавості до життя. А можуть вони ого-го скільки всього!


Навчання по-японськи: це Кумон, baby

Мій чотирирічний син — лівша, тож вирізати звичайними ножицями йому важко, а лівосторонніми користуватися він соромиться.

Такий у нього етап: хочеться не відрізнятися від однолітків, хоча ми вчимо його приймати себе таким, який він є. Вирізання стало болючим моментом, та є стільки інших цікавих і, на думку батьків, важливих справ: малювати, рахувати, виводити перші літери, вчитися читати.

І лише коли готувала матеріал про японську методику навчання дітей від 2 років, дізналася: там вирізання та складання фігурок з паперу вважають важливою справою для малят. І справа не лише в тім, що дрібна моторика впливає на розвиток мозку. А й у тім, що в дитини має бути чимало варіантів виразити себе, створити щось нове — маленькими неслухняними пальчиками.

Коли синуля побачив ілюстрації до статті — яскраві різноманітні малюнки для вирізання, він був просто зачарований. Тож довелося придбати робочі зошити. Так, із Кумон, ми подолали комплекси щодо вирізання. Адже робити вуса тигру чи «вивільняти» лапи ведмежатку з паперу — справжня казка. І нарешті «ліворукі» ножиці, які допомагали в цьому, стали «друзями».

Згодом у домі з’явилися і зошити за методикою Кумон з математики, письма, малювання та інших корисних для цього віку вмінь. Ось так: те, про що лише писала, «оселилося» у домі.


Як уповільнити виховання

Схожа історія: коли бралася за тему, фанатів slow parenting уявляла диваками. Як це, у наш час швидкостей вечеряти з дітьми при свічках або проводити вихідні без гаджетів? Утім, доки спілкувалася з експертом і читала коментарі в соцмережах, почала розуміти.

Звісно, далеко не все для мене й досі прийнятне. Я не приєдналася до цього руху. Але зрозуміла, що сучасним дітям не вистачає тиші, усамітнення і багато-багато вільного часу, коли нікуди не треба поспішати. А ще добре б додати спокій та красу природи, побувати десь за містом, біля озера чи в лісі, тоді гасання та пустощі мимоволі переходять у творчі ігри.

Шишки, жолуді, листя — те, чим бавилися діти сторіччями — і нині дає щось особливе дитячій душі. Тож замість відпочинку в розважальному центрі чи відвідин нового гуртка, зараз ми значно частіше йдемо на природу. А вдома ввечері мимоволі кажу: «Діти, вимкніть світло, а де наші ліхтарики?»

І в темряву зі стовпцями світла приходить незнаний раніше затишок.

Олексій Сімончук


Без домашніх завдань і оцінок: що таке Нова українська школа

Це мій перший текст для «Освіторії», тому і найпам’ятніший. Але є ще одна причина. До того моменту, як мене запросили працювати в це видання, я майже нічого не знав про освітню реформу і Нову українську школу. Саме працюючи над цим текстом, я зрозумів, що задумано щось круте і глобальне. Ідея НУШ мені дуже сподобалася, і я досі сподіваюся, що все вийде на пристойному рівні.


Як виховують толерантність до ЛГБТ у різних країнах

Теми толерантності та свободи — одні з найголовніших у моїй журналістській роботі. Я приділяю цьому багато часу і тому з радістю хотів ознайомити українську освітянську спільноту з тим, як у різних країнах викладають тему ЛГБТ.

На жаль, ми отримали багато негативних коментарів від учителів, що дуже розчаровує. Кожна людина має право на власну думку, але педагог, який виховує майбутнє покоління, не може толерувати агресію і ненависть до інших людей.


30 книг, які вчителі літератури включили б до шкільної програми

Які книжки додавати до шкільної програми — безкінечна тема для дискусій і війни в коментарях. Тому ми придумали тему, де троє вчителів зарубіжної літератури називають по десять книжок, яких не вистачає в програмі.

Щоб знайти спікерів — написали пост у Facebook із проханням вчителів зарубіжки відгукнутися. А далі пішло найвеселіше — я написав близько сорока людям. Багато з них не змогли побачити повідомлення, бо воно надходило у «відфільтровані», адже ми не були в друзях. Дехто обіцяв подумати і пропадав, хтось фотографував свій зошит із п’ятьма назвами творів від руки і більше не відповідав на повідомлення.

Як виявилося, знайти трьох спікерів, які зможуть допомогти нам, — вкрай складно. Але результат виявився того вартим.


Як влаштована секретна школа Ілона Маска

Ідучи працювати на освітянський ресурс, я завжди думав, чи вистачатиме нам цікавих і корисних тем, коли стане нудно, але поки що все добре. І, думаю, так продовжиться. Адже регулярно виходить придумувати щось нове, цікаве й несподіване.

Цей текст про секретну школу для мене був дуже несподіваним. Адже, по-перше, він показує, наскільки все ж таки Маск — багатогранна людина, яка навіть відкрила власну школу. По-друге, школа насправді секретна, тож інформації про неї вкрай мало. Але що складніше, то цікавіше було її шукати. По-третє, це новий і нестандартний підхід до освіти. А це завжди корисно і змушує спільноту більше думати і дискутувати про майбутнє освіти і чого вона повинна навчати.

Олена Юрченко


Які види спорту найкраще підходять вчителям

Сперечались нещодавно з колегами-журналістами про мірило користі матеріалів у друкованих та онлайн-ЗМІ. Зійшлися на думці, що найкращий матеріал — той, що дарує читачам знання, які хочеться без зайвих зволікань застосувати в житті. Тож, якщо ти написав статтю про бюджетні поїздки Україною/світом і купа людей змогла завдяки твоїм порадам вирушити у подорож мрії, а потім пишуть листи вдячності та досилають власні лайфхаки — вважай, твоя журналістська карма засяяла яскравіше.

Те самісіньке можу сказати й про освіторійський матеріал, який надихнув мою маму-вчительку зайнятись пілатесом. Вона тепер щодня вишукує нові ролики на YouTube і навіть тата підбиває спробувати «хоча б разочок» вправи на розтяжку. Навіть більше, я й сама надихнулася записатися до спортзалу та сказати «па-па» своїм наїдженим за рік сімом кілограмчикам, які не дозволяють вдягнути зараз улюблений комбінезон. І повсякчас перечитую абзац із книги «Мистецтво стильної бідності»:

«Малорухливітсть — одна з форм бідності, яка призводить до отупіння та зневіри. Але, на щастя, з цією бідністю легко впоратись, не заплативши ні цента. Достатньо не лінуватись: піднятися по сходах, а не проїхати на ліфті, сісти на велик або пройтися пішки замість трьох зупинок в автобусі, на таксі чи на машині. Рухаючись, ми багатіємо нематеріально. А відмовляючись від руху — розтрачуємо своє багатство».


Супергерої із семи планет: Space Camp та його «космічні» люди

Рука на серці: до зустрічі з натхненницею та організаторкою дитячого інклюзивного табору Space Camp Олесею Яскевич я не надто переймалась питанням, яке дитинство проживають дітлахи з інвалідністю. Майже ніколи не бачила їх у кінотеатрах, на концертах, у кафе та й просто на вулицях. А коли бачила чи спілкувалась з їхніми батьками — сором’язливо відвертала очі від самої дитинки. Не знала, чи можна з нею привітатись (і як?), чи доречно взяти за руку і як говорити, щоб мій голос, не дай Боже, не видав зрадницьку жалісливу нотку.

Усе змінила фраза Олесі: «У дитинства немає інвалідності». Чистісінька правда! Ці діти так само радо гратимуть з вами в м’яча, розповідатимуть свої історії та маленькі секретики, жартуватимуть і робитимуть суперкомпліменти, як мій улюбленець — 14-річний Лев зі Space Camp. Ті, хто не говорить, будуть вдячні за розказану вами казку. За те, як ви кажете: «Ти красива! А очі в тебе — океан». Головне — не відвертайте очей і не втирайте сльози — ваших жалощів діти не зрозуміють, адже хочуть і вміють радіти життю. Як робите це ви і я.

Із нетерпінням чекаю тепер старту проекту OPEN, який дозволить підліткам з інвалідністю не відчувати себе відділеними від соціуму. Ділюся інсайтом: Олеся Яскевич має на меті зібрати 38 дітей 10–16 років в інклюзивному просторі на Севастопольській площі. Вони приходитимуть туди двічі на тиждень і разом з нею та іншими вчителями вриватимуться в найтусовочніші місця Києва: розважатимуться в аквапарку, кататимуться взимку на сноуборді в Протасовому Яру, ходитимуть на кінопрем’єри.

Із нетерпінням чекаємо з «Освіторією» і перших відгуків від шкіл, де працюватимуть інклюзивні класи. Запрошуйте нас до себе, з радістю розповімо про ваш досвід!

Автор:

Залишити відповідь