Супергерої із семи планет: Space Camp та його «космічні» люди

Тут немає слова «не можу». Вже втретє у Києві відбувається літній інклюзивний табір Space Camp. Цьогоріч тут розважаються, заводять нових друзів і радіють кожному дню понад сто дітей від 6 до 16 років. Табір триватиме до 19 серпня

У холі Новопечерської школи нас зустрічає натхненниця та організаторка «космічного» табору Олеся Яскевич. Раніше вона була вчителькою малювання, а зараз — дефектолог. Допомагає дітям з комплексними порушеннями адаптуватися та почуватися самостійнішими. Навчає всього: як ходити та спілкуватися з іншими, як організувати навколо себе комфортний простір і найголовніше — не почуватися приреченим.

— Всього за добу ми отримали 215 заявок на участь у таборі, хоча проект розрахований на 70 дітей, — розповідає Олеся. — Відібрали для постійної участі 90 діток. А п’ятницю зробили днем відкритих дверей для всіх. До речі, до нас приходять не тільки діти з інвалідністю, а й здорові — усі разом граються, балуються, гарцюють, трішки бешкетують, ласують солодощами.

Олеся обіймає за плечі 12-річного сина Матвія, який з народження не бачить, має епілепсію у важкій формі та аутизм. Хлопчина швидко заводить знайомство: легенько мацає мій ніс, після чого ми тиснемо одне одному руки й прямуємо до тінистого саду, де проходять одразу три майстер-класи.

Мова порозуміння

Дітлахів з розмальованими чудернацькими візерунками обличчями помітно здалеку. Хлопчик з білим, як крейда, лицем гасає двором, наче метеор. Зараз він в образі — герой віртуальної гри Майкл Хаос, виконує якусь особливу місію.

Малого підхоплює на руки англомовний волонтер Біл Петерс із Флориди — обоє гарчать та сміються, гра в розпалі. Це вже згодом я дізналася, що Біл і сам має розлад нервової системи. Але цієї особливості не цурається, називаючи себе «високофункціональним аутистом». Працює в Україні у сім’ях дітей, які мають такий діагноз, — допомагає соціалізації, доглядає.

Кремезний чолов’яга не розуміє ні української, ні російської. Але з перших хвилин знайшов контакт із хлопчиком з аутизмом, який не користується мовою жестів. Як? Для всіх це досі загадка.

Сім планет

— Що це в тебе за цяточки на щоках? — підходжу до симпатичної «аборигенки» Насті.

— Я з планети Хаос. А сьогодні ми — плем’я з Папуа Нової Гвінеї. Там усі так виглядають! Я гарна? У нас тут можна знайти друзів, навчитися танцювати. Ось я вже знаю «танець лебедя», — каже дівчинка й одразу демонструє вивчені «па». Просить сфотографувати її, адже мріє стати моделлю.

Настя підводить до кураторки планети — 18-річної студентки Христини Богатюк з Івано-Франківська. Раніше вона працювала у звичайних дитячих таборах у Карпатах. Христина пояснює: у Space Camp усіх таборян поділили на сім груп, які тут називають «планетами». У кожної планети — свій куратор та волонтери, а кожен день у таборі — тематичний: День Сміху, Аварійних Служб, Професій.

— А сьогодні — День Подорожей, — каже Христина. — Кожній планеті присвоїли країну. Наша, як ви вже чули, — Папуа Нова Гвінея. Діти придумують круті креативні образи, танець на 30 секунд і цілий день розмовляють місцевою мовою. Ми вигадали кумедні девізи та кричалки, які відповідають колориту Папуа. Вивчаємо історію та звичаї країни. Були вражені, коли дізналися, що в папуасів є гімн під назвою «Єдність у різноманітті». Ця назва стала нашим девізом.

Волонтерка розповідає, що є діти, з якими від початку було важко налагоджувати контакт. Або такі, які вдома поводилися певний час інакше, ніж у таборі.

— Але всього за два тижні ми побачили прогрес у всіх вихованців. Половина цих хлопців та дівчат до цього взагалі не проводила час у соціумі. А тут вони відкриваються, здобувають досвід спілкування.

Сенсорія

У просторі «сенсорного майданчика» галасно та яскраво. Чимало дітей з аутизмом та іншими порушеннями розвитку мають сенсорні розлади. А тут за допомогою вправ та спеціальних виробів-стимуляторів «прокачуються» всі органи чуття.

Хтось гойдається в підвісі-гнізді. Поряд діти грають у м’яча, на килимку примружив очі хлопчик, якому спеціалісти «Сенсорії» масажують спину та плечі спеціальними іграшками з обтяженнями.

— А ким тільки не уявляють себе діти в яйці-райці, схожому на маленьку схованку — равликом, слоненятком. Одна дитинка сказала, що вона… буханка хліба! — усміхаються волонтерки.

І поки я задивлялась на велетенського сенсорного вужа, якого використовують для розвитку дрібної моторики, на мене налетів Містер Бетмен, одягнутий в еластичну панчоху «Дослідник простору», що за формою нагадує мішок. Вона не тільки збільшує гнучкість тіла і тренує вестибулярний апарат, а й сприяє подоланню бар’єра тілесного контакту з іншою людиною. Уже за хвильку ми з Прибульцем (так ось ким насправді був хлопчина!) вже разом сміємося та обіймаємося.

Лев будує зоопарк

Так, обіймаються в Space Camp багато й охоче. Не шкодують тут і лагідності.

Ось як Лев. Синдром Дауна не заважає йому бути частиною команди. Хлопець чергує в їдальні та є головним постачальником компліментів для жінок. Разом з куратором Іриною Плешаковою Лев будує зоопарк, виловлюючи з відра звіряток та розповідаючи історію про кожного. Мені хлопчик несподівано цілує долоню і каже Ірині: «А в тебе гарна подруга!»

Усміхаюся. Відчуваю укол пекучого сорому перед собою за побоювання йти до табору — уявляла атмосферу суму та жалощів, дітей з байдужими поглядами, які постійно вередують чи плачуть. Мам і тат, які слідкують за кожним рухом волонтерів і диктують, що і як робити з їхньою дитиною. Як же добре, що я помилялась. Очі в малечі тут горять. А батьки мають змогу відпочити й побути разом, поки дітлахи отримують потрійну дозу любові та уваги.

Маленькі волонтери

Серед волонтерів є навіть школярі. Наймолодшим — 10–12 років. Вони самі дізнаються про табір і приходять допомогти. Як високий чорнявий 12-річний Тимофій:

— Рік тому я дізнався від подруги своєї мами про Space Camp і мені захотілося допомогти дітям. Показати, що вони — такі ж самісінькі, як і ми. Коли прийшов уперше, було важко. Але коли я зрозумів, як заспокоїти одну дитину та допомагати іншій — стало зрозуміло, що найкраще вчитися на ходу. Маю простий рецепт: треба спілкуватися з дітьми, як зі звичайними. Не показувати, що жалієш. Їм подобається ручками щось робити, тому майстер-класи стають у пригоді. А щоб заспокоїти — достатньо одному на вушко пошепотіти, іншого — за ручку взяти.

Космічна Тесла

— Тут я шістнадцятий день і ніколи не відчувала такої кількості безумовної любові в одному місці, — зізнається кураторка благодійних програм «Освіторії» Ірина Плешакова.  Табір для мене — й справді інша планета, а обличчя людей, які працюють з дітьми — космічні. І це не для галочки, не для гарних stories в Instagram. Це про любов, підтримку і турботу.

Ірина погладжує волосся 12-річної Поліни — у неї ДЦП та багато інших супутніх діагнозів:

— Є діти, які в таборі третій рік, а є ті, хто вперше, а до цього перебували в замкненому просторі з батьками, як Поля. Хочеться, щоб наступного року я розповідала її історію, як зараз розкажу про Рената. Хлопчина з ДЦП торік після приїзду в табір майже не розмовляв. Він мандрує з батьками, буває з ними в соціумі, але через невпевненість у собі говорив мало та неохоче. Після Space Camp хлопчик став справжнім «говорунчиком». А ще — впевненішим у собі. Це шалений прорив.

Ренат усе допитувався в нас, коли ж приїдуть пожежники (як торік у рамках Дня рятувальних служб). І коли його знову посадили в кабіну велетенської червоної машини — сяяв від щастя. Мама іншого хлопчика в соцмережах постила фото свого малого біля поліцейської машини з кумедними підписами: «Ну ось, Вовчик хуліганив і палив, до дівчат приставав. Вимушені були викликати поліцію!»

Кураторка каже, що їхня з дітьми планета називається Тесла:

— Серед 12 таборян — 9 на візочках. Тому ми — космічна Тесла, — усміхається Ірина. — Я помітила, які відважні наші вихованці. Наприклад, Маринка. Вона одна з трійні, і в усіх дівчат ДЦП, а Маринка ще й не бачить. Але вчора разом із сестрами самостійно спустилася пішки з 12-го поверху вдома, бо не працював ліфт. Ніхто не нарікав. Хай це буде прикладом для всіх, хто бурчить через буденні клопоти.

У дітей зі Space Camp своя, особлива мова спілкування.

— Під час «тихої години» наша Маринка, яка напам’ять цитує класиків, примощується поряд з Ренатом, який погано говорить. Розказує йому тихенько вірші, а він повторює рядки. Тепер ці двоє — наче пташенята-нерозлучники.

А ще в таборі почалася неймовірна дружба Вовчика та Мані.

— Мані — 11, гарненька така кокетка, — розповідає Ірина. — Дівчинка не ходить. І ось сидить вона біля нас і показує: мовляв, хочу до Вовчика. Ну що ж, хочеш, то йди. Уявіть — Маня починає повзти! Вовчик, у якого синдром Дауна та ДЦП, настільки відчуває любов подруги, що коли бачить її — тягнеться всім тільцем, простягає ручки та навіть вмудряється закидати на неї ноги. Ми знімали відео, відправляли мамі. Емоції зашкалюють.

Як і коли бачиш в їдальні трьох хлопців-волонтерів із творчої майстерні «ТАК». Вони — підлітки з інвалідністю, їм важко возити візочки інших дітей, погано розмовляють. Але усміхаються: «Та хіба нам заважає це допомагати на кухні?»

У дитинства немає інвалідності

Після обіду знаходжу засновницю «космічного» табору біля вчительської. Олеся сама ще не встигла перекусити — зайнята читанням «Поліанни» кароокій красуні Поліні. На 15 хвилин дівчинка стає нашою найвідданішою слухачкою.

— Молодшим хочеться, щоб їм особисто почитали книгу, старшим — щоб розказали про кохання, взаємини між дівчатками та хлопчиками. Жодної різниці. Усе тому, що в дитинства немає інвалідності, — розповідає Олеся Яскевич. — Так, батьки спершу бояться. Особливо ті, чиї діти в нас у таборі вперше. Одна мамуся з Одеси весь час у нас проводила, все ніяк не могла зрозуміти, що тут дитині добре й без мами. Переживала, що її дитя стане причиною незручностей. Але вже за тиждень страхи розчиняються. Тим паче, я часто роблю прямі включення з табору у Facebook.

Найважче — переживати останній тиждень табору, коли діти знають, що скоро знову повернуться до чотирьох стін. Навіть за короткий час у соціумі разом з іншими дітками відбувається стрибок в емоційному та мовленнєвому розвитку, а потім все припиняється вмить.

Саме тому з вересня запускаємо проект OPEN. Зберемо 38 підлітків 10–16 років в інклюзивному просторі на Севастопольській площі. Вони приходитимуть до нас двічі на тиждень і ми вриватимемося разом у найтусовочніші місця Києва. Щоб діти з інвалідністю не відчували себе відділеними від соціуму і не сиділи в одному просторі виключно з такими, як самі. Вони мають відчувати життя — грати в боулінг, кататися на сноуборді, ходити на кінопрем’єри, веселитися на гірках в аквапарку, вечеряти в атмосферних ресторанах, при цьому самостійно приготувавши там вечерю.

Також у рамках проекту діти зможуть навчатися в арт-студії, IT-майстерні, модельній школі. Будемо працювати з підлітками над результатом — у цьому допоможуть майстри своєї справи — від крутих айтішників до художників та моделей.

Вірю, цей простір згуртує та допоможе всім нам бути відкритішими. Бо насправді ми хочемо більшого — завоювати усмішками весь світ.

Залишити відповідь