У 1970-х професор університету Монклер (США) Метью Ліпман створив методику навчання «Філософія для дітей» (Philosophy for Children, P4C). Нині цей підхід застосовується в понад 80 країнах світу. А дослідження свідчать, що методика може підвищити успішність учнів на 30%.
Автори тексту : Анжела Дворська та Надія Піонткевич
На що орієнтується «Філософія для дітей» та як її застосовувати на практиці під час тренінгу в Малій академії наук розповіли почесний професор Гьонсанського національного університету (Джинджу, Південна Корея) Джінван Парк та український експерт, кандидат філософських наук Юлія Кравченко.
Навіщо це потрібно?
В уяві більшості існує стандартний метод викладання, де вчитель — беззаперечний авторитет, який доносить інформацію. Однак «Філософія для дітей» — це механізм, який навчає дітей мислити самостійно: запитувати, фантазувати, не втрачати інтерес до пізнання і віру в те, що вони на щось здатні.
Такий підхід має забезпечити розвиток у дітей трьох складових: самостійного мислення, моральної зрілості та соціальної відповідальності.
Кінцева мета курсу — виховати особистість, яка має «мислення вищого порядку». Воно має бути критичним, креативним і піклувальним. Останнє передбачає, що людина враховує інтереси оточуючих.
На чому базується ця теорія?
Людині потрібен діалог. Саме так ми вирішуємо проблеми. В основі методики P4C — сократівський діалог, який передбачає використання запитань.
Головна цінність філософії в тому, що вона проблематизує. У більшості шкіл вчителі майже ніколи не запитують: «У чому проблема?». Бо проблеми вже прописані в підручниках. Відповідно, діти не вміють шукати проблему. А роботодавці цінують саме тих працівників, які можуть дійти до суті та знайти шляхи розв’язання. Отже, школі необхідно змінюватися, щоб її випускники були адаптовані до життя.
Як це реалізувати в освіті?
Діалог не може відбуватися, коли люди сидять у рядах, дивляться один одному в потилицю та не бачать очей співрозмовника. Для комунікації необхідне коло. У ньому всі є партнерами — і учні, і вчитель-модератор.
У колі ми пропонуємо дітям читати. Учні читають «ланцюжком», тобто один за одним. Кожен розуміє, що до нього дійде черга. Це виховує культуру, а також відпрацьовує навички слухання.
Але сама робота з текстом, з джерелом інформації займає дуже маленьку частину заняття. Наступний крок — запитання дітей, які в них виникли після прочитання.
Дуже часто діти бояться запитувати, остерігаються реакції оточуючих та оцінки. «Філософія для дітей» вчить, що будь-яка оцінка — нормальна, якщо вона конструктивна та показує всі плюси і мінуси. Оцінка — зовсім не для того, щоб образити.
Не існує ніяких обмежень, яким має бути запитання. Вчитель фіксує кожне та дякує всім учням. Варто пояснити дітям, що немає хороших і поганих запитань. Найгірше запитання — те, яке так і не було поставлене. Важливо саме висловити власну думку. І з часом діти обов’язково позбудуться бар’єрів та страхів.
Далі учні шляхом голосування обирають одне чи два запитання, які сподобалися їм найбільше. Наступний крок — загальне обговорення та гіпотезування. Тобто формування гіпотез про те, яким має бути розв’язання. Далі — перевірка гіпотези та її аргументація. Це алгоритм для вирішення будь-якої проблеми.
А у вихованні?
Методику можна використовувати не лише для навчання, а й для виховання. Приміром, діти б’ються в класі. Учитель запитує в учнів, у чому проблема, тобто чому це відбувається. Школярі озвучують певні гіпотези, аргументують свою думку. А потім пропонують шляхи вирішення проблеми — як досягти дружби.
Критичне мислення нині популярне в складі багатьох освітніх методик, однак вчителі повинні додати до нього креативне мислення. Це означає, що учень, який працює зі своєю гіпотезою, повинен вчитися передбачати не лише вирішення проблеми, а й наслідки цього рішення.
Викладачі мають навчити учнів конкретизувати проблему в певному контексті, інтерпретувати її. Наприклад, бійки в класі не припиняться, якщо учні вкладають різне значення в поняття «дружба».
Щоб розв’язати конкретну проблему, треба знати підґрунтя — історію, культуру, специфіку відносин. Без цього складно інтерпретувати.
У корейських школах, як і в українських, існує проблема булінгу. Її вирішення — у відповідях на запитання «Що таке влада?» і «Що таке авторитет?».
Однак спільнота кожної окремої школи може по-різному трактувати значення цих понять. І без загального обговорення й об’єднання зусиль розв’язати проблему неможливо.
Саме під час групової роботи, яку ми називаємо «спільнотою дослідників», у дітей формується піклувальний аспект мислення. Адже треба переконатися, що ваша гіпотеза (варіант вирішення проблеми) враховує інтереси та почуття інших.
Усі ці навички в сукупності дозволяють виховати дітей, які в майбутньому будуть здатні знаходити можливості, створювати їх та ефективно ними управляти.
Які ще навички розвиваються в процесі застосування методики?
Існує термін «лінгвістична розкутість», коли дитина навчилася доносити свою думку та вчиться вирішувати проблеми.
Окрім того, коли дитина обирає цікаве для себе запитання, вона повинна розуміти, що несе за це відповідальність. Це надзвичайно необхідний навик для виховання громадянської свідомості. У Ліпмана є вираз:
«Людина, яка вміє відповідально мислити, починає відповідально діяти».
Рефлексія також є дуже важливою. Якщо дитина починала розглядати питання з однієї позиції, але в процесі обговорення готова її скоригувати, це надзвичайно цінна здатність. Дитина знаходить мужність визнати, що вона помилялася.
Як це допомагає суспільству?
У попередні епохи не треба було думати. Необхідно було слідувати, а рішення приймали інші. Демократичне суспільство і демократичний устрій — це революція гуманізму, коли кожен має право мислити й управляти. Однак це вимагає відповідальності — мислити мудро. І навчити цьому — завдання вчителів.
На початку 1970-х Корея за рівнем економічного розвитку була на останніх позиціях у світі, а нині входить до числа найуспішніших. І все це стало можливим завдяки освіті. У багатьох школах почали використовувати «Філософію для дітей». Держава навіть змінила систему оцінювання на іспитах, де з’явилося багато творчих завдань.
Я маю корейський смартфон. Але чого варті знання про цей смартфон? Наступного року вийде нова модель, а знання про теперішню стануть просто сміттям. Отож компанія, яка розробляє ці телефони, повинна мати такого працівника, який буде генерувати нові ідеї, а не копіювати попередні або чужі. І завдання викладачів у таких умовах — не передавати знання, а навчити дітей фантазувати і мислити креативно.
Тобто ми повертаємося до запитання «У чому проблема?». Які недоліки має телефон та як його вдосконалити? Очевидно, що без цих простих запитань не було б прогресу.
