«Освіторія» замислилася: надто часто в людях, які обіймають найвищі державні посади, ми не помічаємо… самих людей. Та й портрет держуправлінця в нашій уяві дещо «роботизований». Тож коли пані Лілія Гриневич розповіла про свою «випадкову» кар’єру в освіті, учасники конференції «НУШ: успіхи та виклики першого року впровадження» аж заклякли від здивування!
Тож саме час відмежуватися від сухої біографії, яку можете прочитати про Гриневич у Вікіпедії: знайомимо вас із «живою» родинною та кар’єрною історією Лілії Михайлівни, яку вона розповідає сама.
«Ніколи не буду вчителем!»
Напевно, це здивує багатьох, але в освіті я людина випадкова, — каже пані Гриневич. — Хочу показати вам родинне фото, яке я дуже люблю. Я народилась у родині вчителів. А на цій світлині крім моїх батьків — дідусь і бабуся.
До слова, моя мама до цього часу працює в школі! Коли я була маленькою, завжди уявляла себе на місці вчителя — бачила себе перед великою аудиторією на парах (усміхається). Але коли підросла й завершувала навчання в школі, то, бачачи ці безкінечні стоси зошитів, я зрозуміла: педагогічна робота — то не мед. Для себе чітко вирішила тоді: «Я ніколи не буду вчителем! Ліпше обрати шлях науковця, біохіміка». Адже зрозуміла тоді, що мені цікаво відкривати істинну природу речей, мріяла робити винаходи, які допомагатимуть людям.
Тому й вступила до Львівського університету імені Івана Франка (тоді він ще не мав статусу національного) й потрапила в інтернаціональну групу, де 50 % — іноземці, 50 % — українці.
В університеті нас готували винятково до науково-дослідної роботи.
«Досліджувала кров’яні тільця щурів, а потім стала вихователем»
Університет закінчила з червоним дипломом. Чекаючи на місце в аспірантурі, влаштувалася працювати в лабораторію. Чим я там займалася? Досліджувала червоні кров’яні тільця білих щурів у стані гіпоксії» (у цей момент у залі лунають оплески, — авт).
Так сталося, що в той період трохи захворіла моя маленька донька. Віддати до ясел я її не могла, а от робота біохіміком у лабораторії вимагала віддачі на весь день… Мені довелося залишити лабораторію. Я вирішила влаштуватися вихователем у групу подовженого дня у свою рідну школу № 77 у Львові. З біохімії «випала» на два роки та повернутись у цю сферу шансів було небагато.
«Мій клас у школі був у темному кутку біля туалету»
Але ж недарма кажуть, що коли одні двері зачиняються, можеш сміливо стукати в інші. Саме так я і вчинила. Зізнаюся чесно, перші місяці роботи в школі справили на мене неприємне враження. Мій клас розмістився в темному кутку коридора біля туалету. Одразу відчула на собі, яка складна шкільна праця. Та ще й низькооплачувана.
Але з часом мої вчительські гени «пробудилися», а діти полонили своєю теплотою та безпосередністю. Тоді я зрозуміла, що школа, як і лабораторія, може стати тим місцем, де теж можна рятувати світ! Кожна дитина — маленький всесвіт з неповторною індивідуальністю, талантами й потребами.
Найцікавіше, що і тоді я ще не усвідомлювала, що починається мій шлях до нової української школи, а освіта стає сенсом мого життя.
До нової української школи я йшла різними дорогами. Як вчитель, як мама, як співтворець ЗНО та перший директор Українського центру оцінювання якості освіти. Зрештою — як політик.
«Проводила уроки за межами школи та проєктну діяльність»
Так, вчителем я була непристойно давно. Пам’ятаю свій перший клас, у якому стала класним керівником — це був 6-й клас (усміхається).
Ось такими вони стали, коли підросли. Але вже тоді я відчувала, що ми, вчителі, не дуже правильно навчаємо дітей у школах. Що цей підхід, коли ми «запаковуємо» їх знаннями та фактами, не спрацює в реальному житті. Адже дітям треба розповідати в першу чергу, ЯК вчитися. Тільки так можна зробити навчання більш ефективним, наближеним до реалій життя. Адже здобуті знання діти мають вчитись одразу застосовувати.
Пригадую, що я свій клас часто виводила за межі школи. Ми проводили з учнями цікаві дослідження, у нас уже тоді були спільні проєкти, які реалізовували в групах. Ми писали спеціальні конспекти, щоб систематизувати інформацію та краще її розуміти.
На це надихала мене мама — вчителька фізики й малювання. А ще я зачитувалася книгами Василя Сухомлинського. Один з його висловів глибоко запав у душу: «В наших школах не має бути нещасливих дітей, душу яких гнітить думка, що вони ні на що не здатні. Успіх у навчанні — основне джерело внутрішніх сил дитини».
Те, що наші школи потребують екстрених змін, я розуміла ще й тому, що пізнавала досвід виховання двох власних дітей. Мами й тата мене зрозуміють: батьки відчувають злети та поразки своїх чад надзвичайно гостро. Ти знаєш кожен їхній рух, звички, сильні сторони, слабинки. Було боляче розуміти, що школа «підганяє» індивідуальність кожної моєї дитини під свій середній стандарт. І в результаті дитина витрачає дорогоцінний час на те, що їй ніколи в житті не знадобиться, а також втрачає можливості розвивати сильні сторони.
Звичайно, усе це ми намагаємося коригувати родинним вихованням, але втрачений час надолужити неможливо! Цю проблему відчула не лише я — вона зібрала навколо себе багато людей. Вони не тільки мріяли, а й були готові трансформувати школу. Зійшлися в тому, що головне — перейти від школи, де дітям дають велику суму знань, до школи компетентностей XXI століття.
«На створення ЗНО надихнула учениця, якій відсутність хабара закрила шлях до вишу»
Моя історія продовжилась: я стала згодом директором школи. Це дало змогу ще ширше подивитися на проблеми освіти. Я була свідком історії, яка викликала в моїй душі справжній гнів.
У школі навчалася дівчинка, чия мама була техпрацівницею. Дитина з бідної родини, але дуже талановита й працьовита. Ми їй завжди говорили: «Ти зможеш досягти всього, про що тільки мрієш!» Дівчинка мріяла стати журналісткою, і після блискучого завершення школи подала документи на вступ до університету.
Від її мами за «успішні вступні іспити» зажадали 5000 доларів. На хабар ця родина грошей не мала. Дівчинка не вступила на факультет журналістики. Мене завжди мучила думка, що ми її обдурили. Знаєте, коли ви дуже чимось переймаєтеся, життя дає вам можливість втрутитись у ситуацію.
І саме після цього випадку я отримала нагоду поїхати на стажування до Польщі та вивчати досвід реформування освіти і системи створення зовнішніх іспитів. Програма стажування привела мене в міжнародний фонд «Відродження». Там я очолила проєкт зі створення системи ЗНО в країні під час вступу до вишів.
І сьогодні я тішуся, що рівень довіри українського суспільства до ЗНО — 63 %. Це на рівні довіри до армії і церкви. Тож моя місія зараз — захищати Нову українську школу, адже перед нами ще великий шлях і багато роботи.
