«Вступ до театрального — моє найбільше потрясіння. Вже тиждень трясе»

Автори тексту: Олена Юрченко, Аліна Мірошнікова

Ви можете одночасно танцювати вальс та декламувати вірш? А от дівчата й хлопці, що мріють вступити на творчі спеціальності, мають бути готові навіть до такого. Журналістки Освіторія.Медіа провели один день під дверима приймальних комісій в Інституті журналістики та Університеті ім. Карпенка-Карого. Вони підслухали, про що говорять та жартують абітурієнти та їхні батьки.

«Будь готовий станцювати вальс і одночасно декламувати вірш»

Липневий ранок, спека та децибели вуличного галасу. Зате в Інституті журналістики прохолодно й тихо. Сьогодні тут проводять творчий конкурс для вступу на кафедру кіно- і телемистецтва. Саме її випускників ми за кілька років побачимо на екранах українського ТБ. Щоб потрапити на цю кафедру, потрібно скласти ЗНО мінімум на 120 балів і успішно пройти творчий конкурс.

— Часто батьки сприймають працівників відбіркової комісії як потенційних корупціонерів, — розводить руками Євген Цимбаленко, заступник директора Інституту журналістики та заступник голови відбіркової комісії ІЖ. — Саме тому під час вступної кампанії нам допомагають студенти−волонтери: розслабляють, знижують градус напруги в однолітків.

Хлопець із фарбованим у блонд волоссям цікавиться у студента-волонтера, що можуть запитати під час творчого конкурсу.

— Будь готовий, що запитають про телепрограми й телеведучих, якими ти захоплюєшся. Можуть поставити питання про останню прочитану книгу. Або про те, чи велика в тебе родина. Не лякайся, якщо щось нестандартне проситимуть зробити. Наприклад, одночасно танцювати вальс і декламувати вірш, — підказує третьокурсник-волонтер Владислав Ващенко.

Акустика у фойє чудова — чую, як дівчина співає французькою: голос потужний і дзвінкий. Усі довкола прислухаються.

— На творчий іспит до нас частенько й з музичними інструментами приходять, — каже Євген Цимбаленко. — Іноді спостерігаю кумедні ситуації: абітурієнт кричить матері: «Ма-а-а! А який там у мене рік народження?» чи «А за якою ми адресою проживаємо?» Буває, вступники просять батьків заповнити заяву на проживання в гуртожитку.

Після творчого конкурсу виходить абітурієнтка Поліна Кушнір.

— Хвилювання ще не минуло, — каже дівчина, прикладаючи долоні до розпашілих щічок. — Члени комісії сказали, що їм сподобалося моє виконання «Пісні про матір» на вірші Бориса Олійника. Її співала свого часу а капела Софія Ротару. Крім того, мені треба було прочитати байку Глібова «Гадюка і ягня», монолог Жанни Д’Арк та прозу.

— А чому мрієш стати телеведучою? — цікавлюся в неї.

— Все просто: це одна з найяскравіших професій! Ще в школі я усвідомила, що хочу бути публічною людиною. Коли ти телеведучий — ти завжди в центрі подій, ти володієш інформацією. Це не професія — це життя! До того ж в Інституті журналістики навчать не тільки готувати репортажі, а й монтувати, виконувати режисерську та редакторську роботу.

«Прошу вступників розповідати історії — не для вуха, а для ока»

Нарешті мене заводять у святая святих відбору студентів. Але не в телестудію, де відбувається конкурс, а в монтажну, де записують на відео всі виступи абітурієнтів.

Претендент на місце в Інституті журналістики розповідає вірш, але член комісії Костянтин Лінартович зупиняє його.

— Не поспішай так! Розказуй історію, шукай у кожному реченні щось своє. Ось будеш у майбутньому репортажі знімати — не декламуй, як-от зараз. Усе своїми словами розказуй. Зроби так, щоб я зараз побачив те, про що ти говориш.

Хлопчина уважно слухає, змінює тональність розмови і темп.

Костянтин Лінартович — знаний український театральний діяч, якого ви могли бачити у фільмах «Богдан Хмельницький», «Тіні незабутих предків», «Фабрика щастя» та чути його голос як актора дубляжу в стрічках «Тачки», «У пошуках Немо», «Міцний горішок».

— Головна проблема абітурієнтів, які приходять складати творчий конкурс, — завченість і намагання декламувати, а не розповідати історію. Декламувати легко: завчив, вийшов, відтарабанив. А я прошу, щоб вони цю історію розповідали не для мого вуха, а для мого ока. Щоб я ПОБАЧИВ те, що вони розказують. І ось тоді вони будуть цікавими глядачам. Звісно, треба ще досконало знати предмет розповіді.

Також прошу абітурієнтів тримати зоровий контакт, «не кидати мене». Коли глядача кидають, він тим паче скаже па-па й перемикне канал.

Сучасні абітурієнти вражають мене щирістю, умінням перебороти хвилювання та зробити його своїм союзником, — ділиться своїми враженнями актор. — Нове покоління дуже розкуте! Та особисто мене цікавлять не самовпевнені, а впевнені в собі діти — ті, які добре знаються на предметі розмови. Люблю ставити абітурієнта в нестандартні обставини. Наприклад, прошу уявити, що я — його «піддослідний кролик», а він має відверто зі мною розмовляти. Часом і кричати прошу, якщо драматургія до того припрошує.

«Зробити щось схоже на епіляцію»

Раніше про акторські творчі конкурси дізнавалися всі, хто проходив повз Університет театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого. Цього року через пандемічну ситуацію та задля зручності абітурієнтів біля вишу можна помітити лише з десяток мам і тат. До приміщення пускають лише абітурієнтів, та й тих — через вхід із двору. Саме там бачу строкату компанію: дівчата — на високих підборах, одна із хвостиками та в блузці з кумедними цуценятами, інша в готичному чорному вбранні, ще один абітурієнт у картатому капелюсі та ретро-костюмі. — У Вас що, ляльки? — питає мене дама.

Хочу сказати, що мені вже не до іграшок, але вчасно згадую: сьогодні набір на спеціальність «Акторське мистецтво театру ляльок».

— Ви ж розумієте, моя хотіла на акторський, як усі, — ділиться переживаннями жінка. — Але «зрізали». Добре, що сюди пізніше. Байку, вірш, прозу, танець — все те саме робитиме, а ось пісню довелося змінити, бо «на ляльки» лише дитячу можна.

— Моя теж сюди пішла, — подає голос інша мати. — Треба лише зачепитися. Сподіваємося, за рік «підтягнеться» з репетиторами та переведеться на акторський. Я бачила другокурсників у деканаті: там майже половина намагається перевестися. Мало хто хоче простояти за ширмою все життя. Та й тих лялькових театрів одиниці, куди працювати йти?

— Склала! — радіє абітурієнтка після конкурсу. — Все було елементарно. На наступному етапі треба «оживити» якийсь предмет. То легко. І цю зробити… як її… на епіляцію схоже… інсталяцію, о!

— То ти зробиш, — не сумнівається мама. — А ось що на співбесіді казатимеш? Бачила, які питання?

І зачитує з роздруківки: «Коли створено перший професійний театр ляльок? Які ви знаєте фестивалі театрів ляльок? Скільки державних театрів ляльок в Україні? Які лялькові вистави для дорослих глядачів нині йдуть? Яких знаєте українських театральних художників?»

Поруч хлопці теж вивчають питання для співбесіди на спеціальність актора театру і кіно:

— «Назвіть видатних акторів, режисерів французького та італійського кінематографа ХХ ст.», «Яких зарубіжних композиторів ХVII–XIX ст. ви знаєте?», «Які музичні інструменти входять до симфонічного оркестру?», «Назвіть видатних художників доби Відродження», «Яких сучасних українських композиторів ви знаєте?». О, питання: «Ваші театральні потрясіння». Вступ до Театрального — ось моє найбільше потрясіння! Вже тиждень трясе.

«Будеш плескати в долоні на телешоу»

Матусі абітурієнтів з інших міст обговорюють, що дітей не можна відправляти в гуртожиток. Інтернетом ходять знімки та відеорозслідування Яніни Соколової: клопи, пліснява, іржа, проламана підлога, висять проводи зі стелі. Хтось каже, що нині вже відремонтували.

— На акторську спеціальність до 45 тисяч гривень на рік підняли наприкінці того року, — починає про наболіле одна із жінок.

— А у нас на 10 тисяч знизили вартість через карантин, — каже жінка, що давно сидить серед мам. — Тепер на 6 тисяч нижче, ніж тут. Я насправді не з абітурієнткою. Я представниця приватного вишу, ми теж навчаємо акторської майстерності. Приходьте до нас. Творчий конкурс там той самий, — розповідає далі бізнесвумен. — Вважайте, ваші діти вже поступили. А платити можна і поквартально, і помісячно. Ось біля входу у двір наші студенти стоять: допомагають мені агітувати. Запитайте, як їм подобається вчитися: у нас лекцій, отих тренувань майже немає. Одразу на зйомки, зануритися в нюанси професії. Наші студенти працюють у телешоу глядачами, у масовці, знімаються в документальному кіно відомих режисерів.

— Мамо, давай туди подамося? — каже дівчина до мами.

— А ти подумай: чомусь туди заманюють, а сюди цілий натовп вступає. Будете там плескати в долоні на телешоу. А в цього університету — давня школа, репутація. Попила водички? Ну, з Богом, іди у двір, бо ще пропустиш, коли викликатимуть.

Дівчина подалася до входу в університет, наспівуючи під ніс «Цьомаю, цьомаю…».

Поділитися цією статтею