Десятка найкращих вчителів України прибула в асесмент-центр у Харкові. Протягом трьох днів вони працюватимуть у командах, розважатимуться та генеруватимуть нові ідеї, а журі ставитимуть бали за кожне завдання. Сьогодні ТОП-10 Global Teacher Prize Ukraine представляли себе в креативний спосіб — хтось співав під гітару, хтось читав власні вірші, а хтось плакав, згадуючи зворушливі моменти шкільного життя. «Освіторія» зібрала найдрайвовіші моменти самопрезентацій вчителів.
Олег Слушний, вчитель інформатики з Вінниці
— «Благоприятний» — так переклали моє прізвище у ЗМІ, і тепер я використовую його як нікнейм у соцмережах. Живу і працюю в одному мікрорайоні Вінниці, тож батьківські збори можу провести в магазині чи в маршрутці. Маю колекцію з 19 вишиванок. Одну з них вишила бісером мама учениці, в якої я був класним керівником. Одягаю цю вишиванку як броню, коли йду на серйозну зустріч — тоді відчуваю, що захищений і можу впевнено вести розмову. Нещодавно схуд на 27 кілограмів. Схуднути не важко, важко підтримувати свою вагу. Вважаю себе агентом змін, бо і сам змінююся весь час.
Людмила Таболіна, вчителька української мови та літератури з Харкова
«Новий навчальний рік і новий клас.
Миттєвості життя мінливі,
Але, мій друже, завжди пам’ятай
Чудове гасло “Вчителі важливі”» — це уривок вірша, який Людмила написала вночі перед самопрезентаціями.
— Моя суперсила — це толерантність. Це надзвичайна риса, яку я прищеплюю своїм учням: сприймати світ у всіх його барвах. Вважаю, що кожен має робити те, до чого в нього лежить душа. Цього літа за власною ініціативою провела Євромарафон — у відпустку взяла із собою прапор Євроклубу нашої школи і подолала з ним 12 тисяч кілометрів до найзахіднішої точки Європи — мису Рока. Тим самим хотіла показати дітям, що кордонів у світі немає і все можливо.
Наталя Кідалова, вчителька англійської мови, української мови та літератури в Мелітополі
— Займаюся йогою — це мене відновлює, бо я щедро ділюся енергією. Мені близьке японське мистецтво кінцугі — склеювання порцеляни золотими швами. Це філософія про те, що тріщини не варто маскувати, вони надають краси. У житті й роботі не приховую поразки, а приймаю і святкую їх. Пригадую, як уперше прийшла працювати в школу — я тоді була студенткою 4-го курсу педагогічного вузу. У перші дні роботи на моїй модній дорогій сумочці з’явилася ледь видима подряпина: «Хороша». Я сприйняла це як визнання від учнів і гордо носила цю сумку на роботу.
Оксана Мироняк, учителька англійської мови з Охтирки
— Пам’ятаю, як прийшла працювати в яслі — там були діти від 6 місяців: усіх треба було пеленати, годувати з пляшечки, вкладати спати. Під кінець дня не відчувала рук. Коли переїхала з Карпат до Охтирки, чоловік подарував мені гумові чоботи. Я тоді страшенно образилася, а він знав, що вони мені знадобляться: Охтирка — це чорнозем, і в радянські часи першу чверть усі вчителі і діти замість уроків працювали в полі — вибирали буряки, цибулю. Із того часу я пройшла довгий шлях професійного зростання і пів року тому звільнилася з елітної школи, щоб працювати у звичайній школі з майже тисячею учнів, бо вважаю, що тут я потрібніша. Нещодавні здобутки моїх учнів — переклади віршів Ліни Костенко англійською мовою.
Олена Гальвіцька, вчителька молодших класів зі Львова
— Я принесла із собою скриньку сюрпризів — фетровий театр, який я зробила своїми руками. Ці фігурки тварин, які можна одягнути на пальці, творять диво в класі: маленькі учні, які боялися приходити до школи, починають усміхатися і гратися. Пізніше учні самі створюють власні авторські книжечки і стають героями таких історій — так з’являються дитячі наукові казки. Часом діти називають мене «пані Гелена», бо навчаю дітей двома мовами — українською і польською.
Наталя Пашковська, вчителька географії та економіки з Каховки
— Маю особливе привітання для кожного учня, а в кінці уроку люблю казати «goodbye my love!». Мій улюблений гурт — AC/DC, і буває, ми голосно співаємо з класом, якщо бачу, що діти не в настрої вчитися. «Канікули» — слово, яке асоціюю із собою: від роботи коні зморюються, а я не кінь. Учні приходять до мене на чай і забирають мою чашку із собою на урок, а дівчата приходять радитися, кого з трьох залицяльників їм обрати. А тепер давайте смалити Кузьму — хто знає слова, підспівуйте!
Тетяна Рудас, учителька основ орієнтування, економіки в школі-інтернаті в Маріуполі
— Я походжу з учительської династії: загальний стаж нашої родини — 280 років. Пригадую, як була класним керівником дітей із неблагополучних родин. Ці діти мали живих батьків, але їх ніхто не забирав додому на вихідні. Тому стала брати їх до себе додому — варила пісний борщ, бо життя тоді було скромне, а вони так раділи тій домашній їжі. Найважливіший предмет у школі-інтернаті — соціально-побутове орієнтування: я вчу їх прати, варити їсти, прасувати, бо знаю, що більше ніхто їх цього не навчить. Найбільше цим дітям бракує тепла, тому поки дійду до свого кабінету, маю кожного обійняти і притулити.
Сергій Петрович, вчитель технологій та інформатики з Вінниці
«Мій чоловік — просто вчитель, він змінює життя людей», — каже у відеоролику дружина Сергія. «Завдяки Сергію наша школа вже сьогодні живе в доповненій реальності», — розповідає про нього його колега. На відео видно, як його учні створюють роботів, а його малий син грає на музичному інструменті, створеному з ноутбука, дротів і фруктів. — Почуваюся супергероєм: колись лікарі поставили хрест на моїй здатності чути світ, і я 7 років боровся за право бути вчителем і повноцінно працювати, — каже Сергій.
Майя Тутаєва, вчителька математики і директорка школи на Кіровоградщині
— На 1 вересня цього року я вбралася в костюм мудрої тітоньки Сови. Якось іду по школі, бачу — сидить дівчинка, рюмсає, а мама каже: «Не плач, дивись, директриса іде». «Та яка то директриса, то ж тітонька Сова!», — каже дівчинка. Діти зі школи знають, де лежать ключі від моєї хати, приходять поговорити, старші лишають поняньчити вже своїх дітей. Я сама обрала свою долю і не маю до неї жодних претензій. Сьогодні я в образі бджілки і пригощаю вас усіх медом.
Наталія Гутарук, учителька англійської мови із Запоріжжя
— Мої учні не знають, скільки мені років. Я люблю ходити в гори і якось зустріла батьків своїх учнів на Говерлі — провели збори прямо там на природі. Метафора мого життя — це стрічка, де з одного боку яскраві фото, а з другого — листи і записки дітей, які вони писали, коли їм було важко. Ця стрічка, як смужка Мьобіуса — перекручене коло, де професійне і приватне перетинаються. Не знаю, хто більше допомагає — я їм, чи вони мені.
