Зараз освітяни максимально зосереджені на психоемоційній підтримці дітей. Але насправді ми всі травмовані війною. Хтось пережив окупацію, у когось рідні у війську, хтось втратив близьких чи домівку. Тому педагоги — це ті люди, які особливо потребують підтримки. Адже в них два тягарі — впоратися зі своїми негараздами і дбати про дітей. Учителі Новопечерської школи поділилися досвідом, як їм вдається підтримувати одне одного у воєнний час.
Робота складна, але вона і допомагає
Навантаження на педагогів від початку війни значно зросло. З’явився змішаний формат проведення уроків, збільшилася кількість дітей на екстернаті. Також освітянам потрібно допомагати учням ВПО та відстежувати психологічні проблеми у школярів. Попри особисті негаразди та втому вони продовжують гідно виконувати свою роботу і турбуватися про учнів.
«Щодо роботи, скажу з власного досвіду і з досвіду колег. Складно поєднувати екстернат і офлайн-навчання. Тому що екстернат припадає на другу половину дня, а інколи і на суботу. І мати потрібно не лише внутрішній ресурс, а й здоров’я. Якщо ще на осінь тебе вистачає завдяки ентузіазму, то весною значно важче. Я розумів, що такий режим роботи може призвести до вигорання. Тому прийшов із проханням до адміністрації, і мені знайшли людину в допомогу», — розповідає Сергій Сюкало, вчитель математики.
Зі сторони може здаватися, що тим педагогам, які працюють онлайн, значно легше. Адже вони не спускаються з дітьми до сховища. Але робота з учнями в будь-якому форматі — складна й енергозатратна.
«У початковій школі вчителі не поєднують офлайн-навчання та екстернат. Ті, хто веде онлайн-уроки, мають і заняття з екстернатом. Але їм все одно буває складно. Іноді це схоже на день бабака: вчитель вранці проводить навчання онлайн, потім готується до наступних уроків, ввечері та в суботу — екстернат. Тому їм також важливо шукати внутрішню мотивацію, щоб триматися на плаву», — ділиться Олена Шевченко, керівниця початкової школи.
У стані стресу та безсилля психологи радять знайти свій якір — те, що допомагатиме та приноситиме радість навіть у складних обставинах. Наших учителів на плаву тримають їхні учні. Адже допомагати їм і бачити, як вони справляються зі своїми труднощами, — велика мотивація рухатися далі.
«Особисто для мене мотиваторами є діти. Мій перший клас — це просто малі енерджайзери. Вдома я занурююсь у свої думки, а на роботі перемикаюсь на хороше. Тому я вдячна, що в мене є ця робота. Що є ці діти, з якими я забуваю про внутрішні переживання. Бо коли ти їх підтримуєш, то це і підтримка для тебе. Іноді здається, що мені і самій було б складно пережити ту ситуацію, про яку розповідають діти. Але якщо я своїм учням пояснюю, як із цим впоратися, отже, я і сама теж можу», — Мирослава Коба, вчителька першого класу.
Гумор нас рятує
Те, що українці — нація з гумором, відомо давно. З перших днів повномасштабного вторгнення ми знаходили, над чим сміятися. Завдяки цьому і досі тримаємось.
Гумор допомагає зберегти самовладання і витримку в стресових ситуаціях, а також запобігає депресивному настрою. Завдяки жартам та сміху ми можемо адаптуватися до нових реалій та легше перенести розумове навантаження. Про це говорять нам дослідники.
Українські вчителі — не виняток. Вони завжди знаходять спосіб щиро посміятися чи то на уроці, чи в учительській.
«Помічним і для нас, і для дітей є гумор. Я виділяю кілька хвилин на уроці для того, щоб просто посміятись. Ми можемо підіймати теми, не пов’язані з навчанням, і жартувати. Це дуже допомагає зняти напруження і налаштуватися на урок. І коли дитина навчена правильно сприймати гумор, звикла до такої форми спілкування, потім у стресових ситуаціях ми можемо перемикатися на жарти. Учень чи учениця проводить асоціацію, що це викликає позитивні емоції. І ось ми вже сидимо та сміємось», — говорить Сергій Сюкало, вчитель математики.
Підтримка — у кожному з нас
Під час складних ситуацій та хвилювань буває важко контактувати з іншими людьми. Іноді складно просто сказати вголос про свою проблему. Але в темні часи спілкування з близькими та колегами є неймовірно помічним. Адже попри особисті складнощі всі ми готові вислухати та надати одне одному підтримку. Бо так ми почуваємося потрібними. І це допомагає вистояти не лише тому, хто потребує допомоги, а й тому, хто допомагає.
«Ми іноді без слів розуміємо, що іншому потрібна підтримка. Бувало так, що я бачу, як моя колега швидким кроком прямує до вбиральні. І я розумію: певно, плакатиме. Тоді я просто йду до її класу, наглядаю за дітьми чи підхоплюю урок. Нам навіть не доводиться просити про підтримку одне одного, всі і так усе розуміють», — ділиться Олена Шевченко, керівниця початкової школи.
Помічним є не лише розділяти проблеми інших, а й просто перебувати в колективі, спілкуватись та виконувати рутинну роботу. Адже коли у вирі стресу є щось звичне і знайоме, це дає трішки передбачуваності та спокою. Звідси з’являється наснага продовжувати наполегливо працювати.
«Просто перебуваючи у шкільному колективі, ми вже підтримуємо одне одного. Коли йдеш коридором школи, а назустріч прямують колеги, які мають гарний вигляд та усміхаються, то ти теж хочеш триматися на рівні та дбати про себе. Виявляється, що всі дрібниці мають значення», — розповідає Олена Шевченко, керівниця початкової школи.
«Ми також відновлюємо баланс завдяки внутрішньому спілкуванню в колективі. І я вдячний колегам, які відволікають та залучають до активності. Може бути так, що хтось із наших педагогів купив для всіх квитки і просто поставив перед фактом: ми всі йдемо в суботу до театру. Це прості речі, в яких можна віднайти ресурс. Адже навіть звичайна зустріч з колегами поза роботою — це досить суттєве відновлення», — ділиться Сергій Сюкало, вчитель математики.
