Старі часописи допомагають вчителям: 5 історій з української літератури

Голос покоління Микола Хвильовий, кінокритик Микола Бажан та два крила українського авангарду — Михайль Семенко й Валер’ян Поліщук. Підказуємо відразу 5 прикладів, як часописи XX століття можуть цікаво доповнити шкільний матеріал з літератури й розповісти учням багато такого, чого вони не знайдуть у хрестоматіях. Матеріал підготовлений у співпраці з проєктом «Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика» від «Читомо» за підтримки Українського культурного фонду.

Текст: Олександр Мимрук

Микола Хвильовий як блогер свого часу


Вивчається в 11-му класі


Микола Хвильовий був не просто письменником-новатором, одним із провідних організаторів мистецького життя міжвоєнної України, а й надзвичайно відомою й авторитетною людиною свого часу. І хоча у 1920-х не було жодних соцмереж і навіть масового телебачення, тогочасні лідери думок все одно знаходили собі платформу для спілкування зі світом. Часописи й інші періодичні видання були повноцінними замінниками Facebook, Telegram і Twitter. Саме на паперових сторінках відбувалися найгарячіші дискусії про все на світі — від літератури до політики.

Як і тепер, кожна спільнота агентів змін прагнула мати свій «рупор». І якби Хвильовий жив сьогодні, то він швидше за все завів би канал у Telegram або на YouTube. Але то були 1920-ті, тож йому довелося завести свій власний журнал — «ВАПЛІТЕ», що об’єднав довкола себе найвідоміших письменників того часу. Саме у «ВАПЛІТЕ» світ побачив першу частину роману Хвильового «Вальдшнепи», а Павло Тичина опублікував фрагмент своєї хрестоматійної поеми «Чистила мати картоплю». Як зараз ми скролимо стрічку Facebook, щоби зрозуміти, чим живе цікава нам людина, так само ми можемо погортати «ВАПЛІТЕ» й дізнатися, що відбувалося в житті Миколи Хвильового та його оточення майже 100 років тому.

Дізнайтеся більше про журнал «ВАПЛІТЕ» та його історію зі статті Олега Коцарева.

Кіно, футуризм і Сталінська премія — три життя Миколи Бажана


Вивчається в 11-му класі


Коли люди згадують Миколу Бажана, то в думках зазвичай відразу постає образ «номенклатурного» поета, лауреата Сталінської премії, народного депутата та академіка-енциклопедиста. Але таким цей класик укрліту був не завжди. До поважного Миколи Платоновича Бажана був Нік Бажан — поет-футурист, авангардист, який прагнув поламати правила старого мистецтва. Його перша поетична збірка «17-й патруль» (1926 року) була саме такою — експериментальною, у чомусь навіть хуліганською і надзвичайно відмінною від того, що Бажан писатиме пізніше й за що отримає державне визнання. Але впливу головного футуриста країни Михайля Семенка та молодечого бунтарства вистачило не так вже й надовго. У найяскравішому журналі літературних експериментаторів «Нова генерація» вийшов лише один його вірш, а сам автор швидко відхрестився від авангарду й навіть вступив у ВАПЛІТЕ, до вже згадуваного вище Миколи Хвильового.

Микола Бажан також був людиною кіно. Завдяки тому ж Михайлю Семенку, який здружив літературну спільноту з українським кіновиробництвом (тим самим вдихнувши в нього нові творчі сили), Бажан став фактичним редактором журналу «Кіно», що став колискою української кінокритики та кінотеорії. Рецензії, репортажі зі знімальних майданчиків, аналіз мистецьких тенденцій та анонси нових стрічок — усе це можна було знайти на шпальтах «Кіно». Сам Бажан також був і активним автором журналу, дописуючи під ще одним псевдонімом М. Буш. Сьогодні «Кіно» — цікавий артефакт епохи, який допомагає наочно простежити всі зміни, що відбувалися в українському кіновиробництві у міжвоєнні роки, побачити його перші кроки, період розквіту та занепад 1930-х. І треба сказати, що без участі Миколи Платоновича цей часопис не став би таким, яким ми його знаємо.

Дізнайтеся більше про журнал «Кіно» та його історію зі статті Станіслава Мензелевського.

Семенко палить Кобзар


Вивчається в 11-му класі


Михайля Семенка часто називають «батьком українського футуризму». Він написав перший маніфест футуризму в Україні, створив першу українську футуристичну збірку й поклав величезні зусилля на те, щоби згуртувати довкола нового авангардного мистецтва творчу молодь. Семенко був провідником змін, які почали проявлятися в мистецтві Західної Європи й розходилися колами до всіх кутків континенту. Він намагався прищепити нову літературу до реалій нової індустріальної України — літературу трамваїв, автомобілів, залізниць та величезних заводів, яка вимагала свіжих форм самовираження й розриву з усталеними традиціями минулого.

Символічне спалення «Кобзаря» і було тим «розривом». Якщо засновник італійського футуризму Марінетті закликав викинути всі експонати з музеїв, російський поет Маяковський пропонував скинути класичну літературу «з пароплава сучасності», то Семенко зазіхнув на «найсвятіше» — на чи не найголовнішу книжку української літератури, а також все те, що вона собою символізує.

«Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування. Я палю свій «Кобзар», — саме таке прочитають українські діячі культури в книжці Семенка «Дерзання» у 1914-му році й схопляться за серце. Звичайно ж, багато хто сприйняв цю заяву в буквальному значенні, звинувативши епатажного футуриста у плюндруванні національного спадку й мало не в україножерстві. Насправді ж поет виступав не проти Шевченка як такого, а проти його зашкарублого й непохитного образу, проти перетворення його постаті на ікону, за якою стоїть непогрішний, майже святий кам’яний пам’ятник у смушевій шапці. Цей уявний ідол не мав нічого спільного з живим Тарасом Шевченком, він не піддавався модернізації й відкидав будь-яку можливість для мистецького поступу. Це була література, що застигла в часі, і Семенка така ситуація не влаштовувала.

Аби повною мірою зрозуміти, яке мистецтво замість «Кобзаря» пропонував українській публіці вождь футуризму, можна звернутися до журналу «Нова генерація», організатором якого був сам Семенко. У ньому друкувалися, мабуть, найсміливіші, найекспериментальніші літературні твори 1920-х років, там можна було прочитати статті про найновіші тенденції в кіно, живописі й навіть архітектурі, і це стосувалося не лише України. «Нова генерація» активно висвітлювала культурне життя закордону, розповідала про нові досягнення світового авангарду й публікувала матеріали своїх іноземних кореспондентів. Цей журнал став для нашої країни справжнім «вікном у Європу», і саме через це «вікно» Семенко пропонував «провітрити» українську культуру від затхлості та застою «смушевого Кобзаря».

Дізнайтеся більше про журнал «Нова генерація» та його історію зі статті Ярини Цимбал.

Інший авангард Поліщука


Вивчається в 11-му класі


Михайль Семенко і вся його діяльність — це надзвичайно яскрава пляма в історії української літератури. Така яскрава, що часом вона несправедливо затуляє Валер’яна Поліщука і його «Авангард» — угрупування, яке також проголошувало курс на подолання відсталості й закликало ламати канони і творити поезію індустріалізму.

Якщо Семенко «палив Кобзар», то Поліщук як лідер «Авангарду» проголошував: «Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь». Саме таке можна було прочитати в журналі, що видавався його літературною групою. Автори «Авангарду» у своїй творчості та виступах не цуралися тем тілесності, часто пропагували фізіологічну розкутість та особисту свободу. Цього вже було достатньо для того, аби отримати серйозні звинувачення в аморальності з боку консервативної радянської влади та мистецьких кіл.

Зрештою Валер’яна Поліщука змусять публічно вибачатися за весь «Авангард», а пізніше його, як і суперника-побратима по цеху Михайля Семенка, репресують. Але пам’ять про групу та журнал «Авангард» переживе своїх авторів, і через багато десятиліть, повернувшись із підцензурного забуття, надихатиме нових поетів, художників та дизайнерів не стояти на місці, виходити за межі, експериментувати й рухати нашу культуру вперед.

Дізнайтеся більше про журнал «Нова генерація» та його історію зі статті Ярини Цимбал.

Василь Королів-Старий писав не лише про нечисту силу


Вивчається в 5-му і 7-му класах


Як тільки міг Василь Королів-Старий, що писав про нечисту силу, всяких потерчат, русалок, потроч і хух-моховинок, не жити десь далеко в хащах, а свої рукописи не надсилати поштою в редакції видавництв? Виявляється, все було не так. Він і малював, зокрема природу та побут Закарпаття, ікони. Був і в політиці серед членів Української Центральної Ради, і дбав за освіту, бо заснував Товариство шкільної освіти.

Але перед тим він встиг попрацювати й журналістом у часописі «Книгар». Уявіть, 1920-ті роки, в Україні масово засновуються нові видавництва, виходить багато книжок, але читачі хочуть більше й хочуть розуміти, які з того масиву книжок хороші, що почитати. Ось як про цю ситуацію пишуть у статті із самого «Книгаря»: «Засновуються нові і поширюють свою діяльність старі наші книгарні, полиці яких швидко наповнюються новою літературою і так само швидко порожніють з огляду на величезний рух рідної книжки до села, де неймовірною ходою розвивається національна свідомість».

І Василь Королів-Старий разом з однодумцями починає писати відгуки про них, веде облік всіх книжок, інформує про новинки, закликає видавців друкувати охайніше. На жаль, часопис проіснував лише три роки, але заклав початки української книжкової журналістики й познайомив українців із багатьма гарними книжками. І в останній рік існування журналу Короліва-Старого відрядили в Прагу по роботі, але він там залишився емігрантом, бо в Радянському Союзі розумним людям було несолодко. А вже потім знайомиться і одружується на українській письменниці Наталені Королевій.

Дізнайтеся більше про журнал «Книгарь» та його історію зі статті Тараса Гринівського.

Оцифровані pdf-версії восьми культових українських журналів виклали у вільний доступ на сайті Бібліотеки українського мистецтва. Оцифрування відбулося в межах проєкту «Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика ХХ століття», який видання «Читомо» втілює за підтримки Українського культурного фонду.

Онлайн тепер доступні такі журнали:

· Образотворче мистецтво: 53 числа

· Авангард: 4 числа

· Арка: 9 чисел та бібліографічний покажчик змісту

· Художники України: 28 чисел

· Кіно: Систематичний покажчик змісту журналу

· Світло й тінь: 8 номерів

· Терем: 10 номерів

· Світо-вид: 17 номерів

· ВАПЛІТЕ: 1 номер

Залишити відповідь