![Вчителям: Старі часописи допомагають вчителям: 5 історій з української літератури](https://osvitoria.media/wp-content/uploads/2020/10/Ekzemplyary-1920-1080-fey-sbuk.jpg)
Голос покоління Микола Хвильовий, кінокритик Микола Бажан та два крила українського авангарду — Михайль Семенко й Валер’ян Поліщук. Підказуємо відразу 5 прикладів, як часописи XX століття можуть цікаво доповнити шкільний матеріал з літератури й розповісти учням багато такого, чого вони не знайдуть у хрестоматіях. Матеріал підготовлений у співпраці з проєктом «Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика» від «Читомо» за підтримки Українського культурного фонду.
Текст: Олександр Мимрук
Микола Хвильовий як блогер свого часу
Вивчається в 11-му класі
Микола Хвильовий був не просто письменником-новатором, одним із провідних організаторів мистецького життя міжвоєнної України, а й надзвичайно відомою й авторитетною людиною свого часу. І хоча у 1920-х не було жодних соцмереж і навіть масового телебачення, тогочасні лідери думок все одно знаходили собі платформу для спілкування зі світом. Часописи й інші періодичні видання були повноцінними замінниками Facebook, Telegram і Twitter. Саме на паперових сторінках відбувалися найгарячіші дискусії про все на світі — від літератури до політики.
Як і тепер, кожна спільнота агентів змін прагнула мати свій «рупор». І якби Хвильовий жив сьогодні, то він швидше за все завів би канал у Telegram або на YouTube. Але то були 1920-ті, тож йому довелося завести свій власний журнал — «ВАПЛІТЕ», що об’єднав довкола себе найвідоміших письменників того часу. Саме у «ВАПЛІТЕ» світ побачив першу частину роману Хвильового «Вальдшнепи», а Павло Тичина опублікував фрагмент своєї хрестоматійної поеми «Чистила мати картоплю». Як зараз ми скролимо стрічку Facebook, щоби зрозуміти, чим живе цікава нам людина, так само ми можемо погортати «ВАПЛІТЕ» й дізнатися, що відбувалося в житті Миколи Хвильового та його оточення майже 100 років тому.
Дізнайтеся більше про журнал «ВАПЛІТЕ» та його історію зі статті Олега Коцарева.
![Вчителям: Старі часописи допомагають вчителям: 5 історій з української літератури](https://osvitoria.media/wp-content/uploads/2020/10/Vaplite-Hvyliovyi.gif)
Кіно, футуризм і Сталінська премія — три життя Миколи Бажана
Вивчається в 11-му класі
Коли люди згадують Миколу Бажана, то в думках зазвичай відразу постає образ «номенклатурного» поета, лауреата Сталінської премії, народного депутата та академіка-енциклопедиста. Але таким цей класик укрліту був не завжди. До поважного Миколи Платоновича Бажана був Нік Бажан — поет-футурист, авангардист, який прагнув поламати правила старого мистецтва. Його перша поетична збірка «17-й патруль» (1926 року) була саме такою — експериментальною, у чомусь навіть хуліганською і надзвичайно відмінною від того, що Бажан писатиме пізніше й за що отримає державне визнання. Але впливу головного футуриста країни Михайля Семенка та молодечого бунтарства вистачило не так вже й надовго. У найяскравішому журналі літературних експериментаторів «Нова генерація» вийшов лише один його вірш, а сам автор швидко відхрестився від авангарду й навіть вступив у ВАПЛІТЕ, до вже згадуваного вище Миколи Хвильового.
Микола Бажан також був людиною кіно. Завдяки тому ж Михайлю Семенку, який здружив літературну спільноту з українським кіновиробництвом (тим самим вдихнувши в нього нові творчі сили), Бажан став фактичним редактором журналу «Кіно», що став колискою української кінокритики та кінотеорії. Рецензії, репортажі зі знімальних майданчиків, аналіз мистецьких тенденцій та анонси нових стрічок — усе це можна було знайти на шпальтах «Кіно». Сам Бажан також був і активним автором журналу, дописуючи під ще одним псевдонімом М. Буш. Сьогодні «Кіно» — цікавий артефакт епохи, який допомагає наочно простежити всі зміни, що відбувалися в українському кіновиробництві у міжвоєнні роки, побачити його перші кроки, період розквіту та занепад 1930-х. І треба сказати, що без участі Миколи Платоновича цей часопис не став би таким, яким ми його знаємо.
Дізнайтеся більше про журнал «Кіно» та його історію зі статті Станіслава Мензелевського.
![Вчителям: Старі часописи допомагають вчителям: 5 історій з української літератури](https://osvitoria.media/wp-content/uploads/2020/10/Kino-Bazan.gif)
Семенко палить Кобзар
Вивчається в 11-му класі
Михайля Семенка часто називають «батьком українського футуризму». Він написав перший маніфест футуризму в Україні, створив першу українську футуристичну збірку й поклав величезні зусилля на те, щоби згуртувати довкола нового авангардного мистецтва творчу молодь. Семенко був провідником змін, які почали проявлятися в мистецтві Західної Європи й розходилися колами до всіх кутків континенту. Він намагався прищепити нову літературу до реалій нової індустріальної України — літературу трамваїв, автомобілів, залізниць та величезних заводів, яка вимагала свіжих форм самовираження й розриву з усталеними традиціями минулого.
Символічне спалення «Кобзаря» і було тим «розривом». Якщо засновник італійського футуризму Марінетті закликав викинути всі експонати з музеїв, російський поет Маяковський пропонував скинути класичну літературу «з пароплава сучасності», то Семенко зазіхнув на «найсвятіше» — на чи не найголовнішу книжку української літератури, а також все те, що вона собою символізує.
«Якби я отсе тобі не сказав, що думаю, то я б задушився в атмосфері вашого «щирого» українського мистецтва. Я бажаю йому смерти. Такі твої ювілейні свята. Отсе все, що лишилось від Шевченка. Але не можу й я уникнути сього святкування. Я палю свій «Кобзар», — саме таке прочитають українські діячі культури в книжці Семенка «Дерзання» у 1914-му році й схопляться за серце. Звичайно ж, багато хто сприйняв цю заяву в буквальному значенні, звинувативши епатажного футуриста у плюндруванні національного спадку й мало не в україножерстві. Насправді ж поет виступав не проти Шевченка як такого, а проти його зашкарублого й непохитного образу, проти перетворення його постаті на ікону, за якою стоїть непогрішний, майже святий кам’яний пам’ятник у смушевій шапці. Цей уявний ідол не мав нічого спільного з живим Тарасом Шевченком, він не піддавався модернізації й відкидав будь-яку можливість для мистецького поступу. Це була література, що застигла в часі, і Семенка така ситуація не влаштовувала.
Аби повною мірою зрозуміти, яке мистецтво замість «Кобзаря» пропонував українській публіці вождь футуризму, можна звернутися до журналу «Нова генерація», організатором якого був сам Семенко. У ньому друкувалися, мабуть, найсміливіші, найекспериментальніші літературні твори 1920-х років, там можна було прочитати статті про найновіші тенденції в кіно, живописі й навіть архітектурі, і це стосувалося не лише України. «Нова генерація» активно висвітлювала культурне життя закордону, розповідала про нові досягнення світового авангарду й публікувала матеріали своїх іноземних кореспондентів. Цей журнал став для нашої країни справжнім «вікном у Європу», і саме через це «вікно» Семенко пропонував «провітрити» українську культуру від затхлості та застою «смушевого Кобзаря».
Дізнайтеся більше про журнал «Нова генерація» та його історію зі статті Ярини Цимбал.
![Вчителям: Старі часописи допомагають вчителям: 5 історій з української літератури](https://osvitoria.media/wp-content/uploads/2020/10/Nova-generatsia.gif)
Інший авангард Поліщука
Вивчається в 11-му класі
Михайль Семенко і вся його діяльність — це надзвичайно яскрава пляма в історії української літератури. Така яскрава, що часом вона несправедливо затуляє Валер’яна Поліщука і його «Авангард» — угрупування, яке також проголошувало курс на подолання відсталості й закликало ламати канони і творити поезію індустріалізму.
Якщо Семенко «палив Кобзар», то Поліщук як лідер «Авангарду» проголошував: «Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь». Саме таке можна було прочитати в журналі, що видавався його літературною групою. Автори «Авангарду» у своїй творчості та виступах не цуралися тем тілесності, часто пропагували фізіологічну розкутість та особисту свободу. Цього вже було достатньо для того, аби отримати серйозні звинувачення в аморальності з боку консервативної радянської влади та мистецьких кіл.
Зрештою Валер’яна Поліщука змусять публічно вибачатися за весь «Авангард», а пізніше його, як і суперника-побратима по цеху Михайля Семенка, репресують. Але пам’ять про групу та журнал «Авангард» переживе своїх авторів, і через багато десятиліть, повернувшись із підцензурного забуття, надихатиме нових поетів, художників та дизайнерів не стояти на місці, виходити за межі, експериментувати й рухати нашу культуру вперед.
Дізнайтеся більше про журнал «Нова генерація» та його історію зі статті Ярини Цимбал.
![Вчителям: Старі часописи допомагають вчителям: 5 історій з української літератури](https://osvitoria.media/wp-content/uploads/2020/10/Avangardo.gif)
Василь Королів-Старий писав не лише про нечисту силу
Вивчається в 5-му і 7-му класах
Як тільки міг Василь Королів-Старий, що писав про нечисту силу, всяких потерчат, русалок, потроч і хух-моховинок, не жити десь далеко в хащах, а свої рукописи не надсилати поштою в редакції видавництв? Виявляється, все було не так. Він і малював, зокрема природу та побут Закарпаття, ікони. Був і в політиці серед членів Української Центральної Ради, і дбав за освіту, бо заснував Товариство шкільної освіти.
Але перед тим він встиг попрацювати й журналістом у часописі «Книгар». Уявіть, 1920-ті роки, в Україні масово засновуються нові видавництва, виходить багато книжок, але читачі хочуть більше й хочуть розуміти, які з того масиву книжок хороші, що почитати. Ось як про цю ситуацію пишуть у статті із самого «Книгаря»: «Засновуються нові і поширюють свою діяльність старі наші книгарні, полиці яких швидко наповнюються новою літературою і так само швидко порожніють з огляду на величезний рух рідної книжки до села, де неймовірною ходою розвивається національна свідомість».
І Василь Королів-Старий разом з однодумцями починає писати відгуки про них, веде облік всіх книжок, інформує про новинки, закликає видавців друкувати охайніше. На жаль, часопис проіснував лише три роки, але заклав початки української книжкової журналістики й познайомив українців із багатьма гарними книжками. І в останній рік існування журналу Короліва-Старого відрядили в Прагу по роботі, але він там залишився емігрантом, бо в Радянському Союзі розумним людям було несолодко. А вже потім знайомиться і одружується на українській письменниці Наталені Королевій.
Дізнайтеся більше про журнал «Книгарь» та його історію зі статті Тараса Гринівського.
![Вчителям: Старі часописи допомагають вчителям: 5 історій з української літератури](https://osvitoria.media/wp-content/uploads/2020/10/Knugar.gif)
Оцифровані pdf-версії восьми культових українських журналів виклали у вільний доступ на сайті Бібліотеки українського мистецтва. Оцифрування відбулося в межах проєкту «Екземпляри ХХ. Літературно-мистецька періодика ХХ століття», який видання «Читомо» втілює за підтримки Українського культурного фонду.
Онлайн тепер доступні такі журнали:
· Образотворче мистецтво: 53 числа
· Авангард: 4 числа
· Арка: 9 чисел та бібліографічний покажчик змісту
· Художники України: 28 чисел
· Кіно: Систематичний покажчик змісту журналу
· Світло й тінь: 8 номерів
· Терем: 10 номерів
· ВАПЛІТЕ: 1 номер