Спільний знаменник: як об’єднати країну через освіту

Чого варто позбутися українським школам якнайшвидше? Як навчити молодь розпізнавати фейки та не піддаватися пропаганді? Що значить бути українцем та як освіта може допомогти з національною самоідентичністю? Найцікавіші тези дискусії «Освіта як спільний знаменник» з 27-го Львівського міжнародного Book Forum з експертами «Освіторії». Розмову вела голова громадської спілки «Освіторія», засновниця Новопечерської школи та національної премії для вчителів-новаторів Global Teacher Prize Ukraine Зоя Литвин.

Міністр освіти і науки України з 2016 по 2019 рік, проректор Київського університету ім. Грінченка Лілія Гриневич:

— У чому сильна та слабка сторони української освіти?

— Проблема: ми ще не до кінця усвідомили, що не можна дітей вчити у такий спосіб, як 10 років тому. Технологічно ми можемо зробити значно більше. Але й не можна вчити того самого, що й колись. Нашим дітям перед незвіданим майбутнім потрібні soft skills, самоорганізація, вміння вчитися впродовж життя. Традиційно в елітних школах цьому приділяли увагу. Але нині ці навички потрібні всім дітям.

— Є дослідження провідних футурологів Америки, що саме дає змогу працевлаштуватися на гарну роботу: 80% успіху залежить не від знань, а саме від soft skills.

— А ось перевага нашої системи освіти — це самі вчителі. Незважаючи на недооціненість праці, віддані професії, вони творчо працюють над змістами, розвивають методики, оволодівають сучасними технологіями.

— Багато батьків приходять і кажуть: «Нова українська школа — це все добре, але «сіли рівненько, ручки гарненько», «Чому це немає оцінок у першому класі»? Так само був супротив ЗНО: якби за перший рік не побачили, наскільки це прибирає корупційну складову, зміни відкотилися б назад. То чи йде гнучкість освіти зсередини?

— Я ціную співпрацю з громадянським суспільством, бо зсередини освіта змінюється важко, потрібен погляд ззовні. Як людина, яка займалася просуванням реформ ЗНО та НУШ, хочу сказати: потрібні величезні зусилля, щоб освітянський корабель змінив хоча б градус курсу. Система консервативна. Природна реакція — люди бояться змін, а в нашій національній традиції — очікувати від змін лише поганого. Тож щоб побороти тотальну недовіру, показати результат, потрібен час. А ще нового слід вчитися, тобто витрачати додаткові зусилля і власний час, що не всім подобається.

Тож звідки взялася реформа ЗНО? Усі замовчували корупцію під час вступу до вищих навчальних закладів. Ніхто в міліцію не скаржився, бо були співучасниками. І лише громадянське суспільство підіймало це питання. Анонімні соціологічні дослідження доводили, що люди дають хабарі. Спочатку лише два університети погодилися брати в цьому участь: Києво-Могилянська академія та Львівський національний університет, бо в них вже було вступне прозоре тестування. З кожним роком ми доводимо справедливість системи. Щоб реформа НУШ показала результати, потрібно 12 років: побачити, якими випускниками будуть діти, які нині в 3-му класі навчаються за цією програмою.

— Щоб освіту рухати, потрібне об’єднання громадського сектора, держави, бізнесу, свідомих батьків, багатьох інших людей у різних ролях, а для цього необхідне спільне розуміння. У чому функція освіти сьогодні?

— Не лише навчити, як стати успішними, а й як можна служити країні і цим покращувати її успіх. Багато країн цього спеціально вчать дітей. У Кодексі французького вчителя є положення про те, що він має популяризувати французьку мову. Окрема мета освіти — навчити, як саме тут, де живеш, творити краще життя.

— Реформа освіти, концепція НУШ була найбільш підтриманою суспільством, у неї були найвищі рейтинги. Але було одне контраверсійне питання: пункт про мову для національних меншин та корінних народів у законі про освіту. Де закінчується межа між можливістю мати національну ідентичність та загальнодержавну?

 Кожна людина має природне право розмовляти рідною мовою. Дитина має розпочинати навчання рідною мовою, бо так їй легше розуміти. Але продуктом загальної середньої освіти має також стати рівень знання державної мови. Коли діти виростуть, в 11-му класі використання в навчальному процесі державної та рідної мов має бути на рівні 60 на 40 (як у законі про освіту).

Наприклад, за результатами ЗНО, на тій території Закарпаття, де переважає угорська національна меншина, понад 70% випускників шкіл не змогли подолати навіть поріг «склав». У них дві дороги: поїхати до Угорщини або залишитися саме в тій місцині. Вони не можуть вступити до університетів, адже там усі дисципліни викладаються українською, переїхати до іншого регіону і вільно спілкуватися.

Серед компетентностей, якими має володіти випускник середньої школи, є культурна. Молода людина повинна мати почуття смаку, відрізняти здобутки національної і світової культури, сприймати і цінувати культуру інших. Поки що наша освіта цього не дає. Зшивають країни якраз культурними стежками (дорогами, маршрутами), коли є «точки сили». Скажімо, в Японії всі діти за шкільні роки об’їжджають усю країну. В Україні теж є план розробити культурні маршрути, які учні матимуть проходити.

Міністр закордонних справ України, представник України в Раді Європи, дипломат Дмитро Кулеба:

— Як батько і людина, яка працює на державу, вважаю: сильна сторона української освіти — те, що вона не закостеніла, а зайшла у фазу змін. Нова українська школа створила всі можливості, щоб побудувати справді сучасну освіту і, може, навіть таку, що випереджатиме час.

Найголовніша слабкість: якість викладання іноземних мов. Справжня інтеграція в західний світ — це коли ти говориш європейськими мовами і можеш долучатися до інтелектуального та культурного доробків мовою оригіналу.

— У Вас є чудова лекція про бренд держави, у тому числі про національну самоідентичність. У французів є «свобода, рівність, братерство». В інших націй — свої цінності. Що значить бути українцем?

 — Функція освіти — інтеграція, вона має зводити все до спільних знаменників, давати сукупність уявлень, з яких формується світосприйняття людини. Я — громадянин України, Європи, світу. Інший пласт, який теж треба звести докупи: я — кримський татарин і громадянин України, я — угорець і громадянин України. Це мегаскладно. Здобуток у тому, що минув етап побудови мононації, де всі нібито зіллються в одному кольорі, маємо спиратися на концепцію розмаїття, об’єднаного Україною. Приміром, Франція не знає такого поняття, як національна меншина: незалежно, яке твоє попереднє громадянство, колір шкіри, якщо ти маєш громадянство в цій країні, ти — француз. Але регіональна ідентичність надзвичайно потужна. На півдні вам скажуть, що вони насамперед французькі каталонці, у Бретані — що вони бретонці, в Ельзасі, де я три роки пропрацював, вони, перш за все, ельзасці. Але ніхто не ставить під сумнів, що вони французи. Шлях до нашої ідентичності — визнання факту, що є загальний каркас: Україна, яка нас усіх тримає в купі, а на регіональному рівні можуть існувати будь-які ідентичності, які вписуються в загальний бренд. Головна цінність, яку Україна може нести світові, — це свобода, здобуття незалежності.

Дискутують: ведуча події Зоя Литвин, Дмитро Кулеба, Лілія Гриневич та Алім Алієв

— Як казав Нельсон Мандела, «освіта — це найкраща зброя для того, щоб змінити світ на краще». Хто має розпочинати цей діалог про ідентичність? Держава, громадянський сектор, Несторівська група, Українська асоціація Римського клубу?

 Варто починати з інтелектуальних кіл, через громадянський сектор виходити на мейнстрім. Але без держави реалізувати жодну концепцію ідентичності не вдасться, бо система освіти — у руках держави. Син спілкується українською вдома, виріс в українській родині. Але після трьох років у Франції вивчив у школі елементи історії цієї країни, і це теж частина його ідентичності. Він може співати і гімн України, і гімн Франції як щось йому близьке. Про все це він дізнався не на вулиці, не від друзів, а у школі — саме вона має прищеплювати цінності.

— Як Ви ставитеся до мовної політики в українській освіті? Що думають про це міжнародні партнери?

 Після Другої світової війни питання національних меншин в Європі стало одним з ключових. Були створені жорсткі механізми стримування будь-яких кроків держави, спрямованих на інтеграцію чи утиск меншин. Насамперед усі країни домовлялися із сусідами, з якими на прикордонній території проживають їхні етнічні співвітчизники. Один з наших сусідів — Угорщина, яка має свої серйозні історичні травми, пов’язані з розпорошеністю угорців, тому вона так болісно сприйняла правки щодо освіти національних меншин. Ми з пані Лілією якраз займалися цим питанням, вдалося перетворити макропроблему на мікропроблему.

Маємо завжди поважати права нацменшин та корінних народів. Мета мовної політики — щоб люди були одночасно і представниками національної меншини, і українцями. Проблема не в тім, що школяр у Закарпатті розмовляє угорською мовою. Ми просто хочемо, щоб він ще й українською мовою вільно розмовляв.

— Як батько Ви мали змогу порівняти українську та закордонну системи освіти. Чи більше в Європі вчили дітей критично мислити, ніж в Україні?

— У Франції були уроки медіаграмотності. Розбирали кейс Північної Кореї: пропаганда, позбавлення людей доступу до інформації, відбивання здатності критично мислити. За рік в Україні син не розказував про такі уроки. Але ми не маємо перебільшувати ефективність цих інструментів.

— У Вас є книга «Війна за реальність», де йдеться про пропаганду, фейки, інформаційні війни. Наскільки якісна освіта може бути щепленням проти цього?

— Я б відмовився від паралелі зі щепленням, адже після нього люди взагалі не хворіють. А реальність інформаційного суспільства така, що і освічена людина може повестися на фейк. Вона лише знає, як зупинитися, перевірити інформацію, критично проаналізувати, не дати волю емоціям.

Технології маніпуляції нині більш досконалі, ніж технології протидії цьому. Багато з моїми дітьми говоримо про те, щоб не піддаватися неякісній інформації. І все одно син приходить зі смартфоном: «Я прочитав!» Розбираємо, і виявляється, що такого не може бути. І це випадки очевидні. А більшість — «сіра зона», коли уявлення формується не відвертою брехнею, а напівтонами і маніпуляціями.

Заступник генерального директора Українського інституту, журналіст, правозахисник, співзасновник громадської організації «Крим SOS» Алім Алієв:

— Сильна сторона освіти — пластичність. Одна з найуспішніших реформ в Україні якраз була зроблена в освіті — введення ЗНО. Важливі речі з’явилися останнім часом: НУШ, викладання критичного мислення.

Слабка сторона: дисбаланс між hard та soft skills. Але пандемія дала поштовх до змін в освіті, змусила спробувати те, чого боялися, і зрозуміти, як це ефективно. Нарешті перейшли до онлайн-освіти та інших сучасних інструментів.

— Кримським татарам вдавалося зберегти свою національну самоідентичність, принаймні, до 2014 року. Чи була освіта допоміжним інструментом у цьому процесі? Яка ситуація з освітою кримських татар зараз?

— Років 10 тому багато людей дивувалося, що я, кримський татарин, так вільно говорю українською мовою. Я не розумів, як це я не маю знати державну мову? Коли почалася окупація Криму, ходила приказка: «Не можуть вивчити українську мову, бо в них «рускоязичні щелепи». Це питання цінностей, пріоритетів, бажання.

Освіта і культура — те, що є в основі творення суб’єктності групи, народу. Нині маємо битву за ідентичність якраз на окупованих територіях. За ці 7 років у Криму чимало порушень прав людини, але це верхівка айсберга. В основі — бажання російської влади з кримських татар, з українців створити кримський народ. Одне з ключових питань — яку молодь виховуємо. На патріотичне виховання в Криму з 2020 по 2024 рік вони запланували витратити 20 млн доларів на маленькому півострові. Це — на мілітаризацію свідомості та інші речі, які нівелюють критичне мислення. Велика частина молоді кримських татар вже не володіє вільно рідною мовою. Одна з ключових місій мого покоління кримських татар — бути конкурентним в освіті, розуміючи, що ти політичний українець.

— Ви — менеджер численних культурних проєктів. Наскільки культура як інструмент в освіті може зближувати, сприяти порозумінню, розвитку критичного мислення?

 Нині інформація швидко з’являється та зникає. В Україні немає інституції фактчекінгу (перевірки фактів). Лише в деяких редакціях це роблять за власним бажанням. Навіть молодь, яка не пам’ятає радянські часи, має так само дуже високу персональну довіру і дуже слабку інституційну. Лише критичне мислення може змінити цю парадигму.

Нам довго казали, що мультикультурність — це слабкість. Насправді комунікація — неймовірно важлива. І через культуру взаєморозуміння набагато глибше. А зближення культури та освіти — це потенційна зона розвитку.

Освіта — це не стаття видатків держбюджету, а інвестиція в майбутнє України, у тому числі «зшивання» країни, запорука національної безпеки, протидія пропаганді, інструмент, що допомагає віднайти національну самоідентичність.

Повний запис дискусії «Освіта як спільний знаменник»

Поділитися цією статтею