Сергій Жадан: Важливо, щоб діти зі Сходу відчували, що не відрізані цією війною

Сергій Жадан — про дитинство, дива і благодійність. Фото: Dmitry Chirik

У День Святого Миколая улюблений український письменник, музикант і волонтер розповідає «Освіторії» історії про дива та підказує, як кожен із нас може стати персональним чарівником для когось, хто в чудеса тимчасово не вірить. 
Чим нині живе Фонд Сергія Жадана та які найскладніші справи втілював разом із небайдужими? Чого прагнуть та в якому дитинстві зростають діти на Сході? Які міфи про Україну письменнику доводиться спростовувати під час закордонних турів? Яких умов бракує, аби українці оговталися від книгобайдужості? Чи вабитиме жива книжка гаджетизовані покоління? Які книги Сергій Жадан купує семирічній донечці Марійці? Всі відповіді тут.

Зранку на Святого Миколая тисячі українських дітей тягнулись під подушки з надією віднайти там маленькі чудеса. А коли з вами востаннє траплялись дива?

Дива-дива… Я просто дуже матеріалістична людина. Мабуть, найбільші дива життя — зустрічі з непересічними людьми, які тебе захоплюють, дивують і вражають. Це найбільша розкіш і те, до чого важко звикнути.

Які у вас були бажання і мрії в дитинстві? Чи мали батьки достатньо коштів, щоб побалувати малого Сергійка?

У дитячих бажань і мрій дуже широкий спектр. Зранку хочеш іграшку, а ввечері — космічну ракету. Ясна річ, ракети в мене не було. А у всьому іншому батьки мене не обділяли, хоча й «балуваним» я теж не був. У сім’ї все було спокійно, я не пам’ятаю жодного травматичного досвіду. Книги мені завжди і купували, і дарували, і діставали, — адже в радянські часи їх ще й треба було роздобути.

Моє дитинство припало на кінець 1970-х — початок 1980-х років, і ставлення людей до книг відрізнялось. Коли до нашої школи приїздила пересувна бібліотека, книги просто вихоплювали один в одного з рук. Старші намагалися взяти собі найцікавіші книги — пригодницькі романи, а нам, меншеньким, діставались якісь дитячі розмальовки. Тоді всі читали, бо альтернативи особливої не було. Два канали на телебаченні всього.

Зараз і мій старший син Іван (23 роки), і донька Марійка (7 років) теж люблять читати. Часто купую доньці книги. Для неї це цінний подарунок. Їй подобається уся серія про Айседору Мун. Вона вже їх усі прочитала й чекає на продовження пригод улюбленої героїні. Ось ще біля ліжечка лежать «Казки маленького лисенятка» письменника Ігоря Фарбаржевича. Бачу й «Вовка і семеро козенят» поряд, «Їжачка в тумані»… В доньки своя шафа з книгами, і їх дуже багато. Чекаю, коли ще трохи підросте, аби братися за щось серйозніше, — наприклад, за «Тореадорів з Васюківки», «Гаррі Поттера».

Марійка пише свої мрії в листах до Святого Миколая? Чи сучасні діти використовують для цього спеціальний застосунок в мобільному?

Листи пише й робить це від руки. Конверт розмальовує, наклеює різні цікавинки, — справжній виріб хендмейд. Все це дуже особистісне, живе. Ніяких мобільних застосунків.

А коли закінчилось ваше дитинство?

Коли поїхав із батьківського дому на навчання, трапився той момент, коли стало зрозуміло: ну все, тепер ти майже дорослий. Цей момент не був болісним, мені вже було 14–15 років і переді мною відкривався цілий світ. Він мене не лякав, а приваблював і затягував — хотілося про нього більше дізнатися.

Про що мріють діти на Сході? Чи закінчується дитинство швидше в умовах, коли війна десь зовсім поруч?

Їхні мрії мало різняться від мрій дітей, які живуть у тилу. Війна, безперечно, впливає на дитинство. Це дуже травматичний, трагічний досвід. Нам із цими дітьми треба буде ще не один рік працювати й допомагати, адже те, що вони бачили й бачать до сьогодні, важко з чимось порівнювати.

Потреба миру — найвагоміша для них: «Щоб не стріляли», «Щоб не було бойових дій і ніхто не гинув», «Нам потрібен мир». Хтось на цих словах намагається політично спекулювати, хтось використовує їхні думки в своєму трактуванні, але це головне бажання для всіх. Коли твоя дитина зранку йде до школи, а в обід туди прилітає снаряд, важко говорити про щось інше чи міркувати про нормальне майбутнє. Або коли немає впевненості, що ввечері тобі не відімкнуть світло, не вимкнуть газ та воду; що не буде горіти сусідський будинок.

Українці — нація співчутлива, сердечна. Ми любимо допомагати. Ось і ви опікуєтесь разом із дружиною Благодійним фондом Сергія Жадана. Але чи вміємо ми допомагати правильно?

Згадую ситуації 2014–2015 років, коли ми допомагали одягом, речами, побутовою технікою садочкам і школам, і все це було нагальною необхідністю. В ідеалі людям бажано допомагати системно і так, аби в майбутньому вони могли самі себе забезпечити й розв’язувати проблеми.

У мене дуже приємний досвід спілкування з освітянами зі Станиці Луганської. Ми спершу познайомились із людьми з місцевого управління освіти, потім приїздили та допомагали адресно — іграшки й одяг, пральні машини-холодильники-мікрохвильовки. Запрошували їх також на різні освітянські заходи. У якийсь момент вони почали робити такі заходи самостійно — з радістю спостерігаю, як проводять конференції, наради. Активно включаються, приїздять сюди й до нас. Вони знають, що не самі, що мають друзів, до яких можна звернутись і ті підкажуть або зроблять з ними щось корисне разом. Таких прикладів по Донеччині та Луганщині багато.

Які особливо зворушливі проєкти на Сході втілювали за останній рік?

Ми співпрацюємо з благодійним фондом «Олені Святого Миколая». Вони збирають на Донбасі листи з бажаннями дітей. Звернулися до старшокласників у Золотому (Луганська область). Виявилось, що вони мріють… подивитись Україну! Більшість із них ніколи нікуди не виїздили за межі області. Ми подумали, що ця ідея стане гарною нагодою для співпраці в проєкті «Мандрівники зі Сходу». Зібрали кошти й запросили цих підлітків у подорож Україною — Харків, Львів, Чернівці, Одеса, Запоріжжя. У подорожі ми разом знімали документальний фільм. І ось вони закінчили школу, багато хто вже вступив до українських вишів у великих містах. Приємно зараз думати, що ця подорож стала для них стартовим майданчиком для наступних рішучих дій.

Якими думками вони ділилися під час подорожі?

У їхній голові й думках майже все те саме, що і в підлітків із Західної України. Хіба що в «Пласт» не ходять. Політикою вони великою мірою не цікавляться або свої погляди намагалися якось не озвучувати. Це цілком зрозуміло. Я теж не намагався з них витягувати «потрібні нам» чи «симпатичні» погляди, — це було б не зовсім чесно. І підтримуємо ми їх не тому, що хочемо в чомусь переконати. А тому, що це наші співвітчизники, які мають такі ж права, як і ми. Звичайні, нормальні, хороші діти. Розумні. Входять у доросле життя. Мені здається, страшенно важливо, щоб вони відчували, що не відрізані цією війною і що до них не ставляться як до якихось прокажених. Їм важливо відчувати, що вони громадяни України, як і ми всі.

Школярі з Максимільянівки на екскурсії Харкові не тільки занурювались в історію міста, а й майстрували, ставали на ковзани та ділились враженнями після кіно

Можливо, серед них були творчі діти, які захотіли прочитати вам трохи своїх поезій?

Та ні. Але знаєте, ми робимо зараз проєкт (робили його й минулого року) для дітей зі Сходу. Суть у тому, що ми пропонуємо їм написати відгук/рецензію на будь-яку українську книгу. Минулого року отримали більше 300 відгуків, а цьогоріч очікуємо значно більше. На Сході величезна кількість обдарованих дітей і талановитих дорослих. Донбас і Схід не різниться від інших регіонів України, і його в жодному разі не треба маркувати як «не українську територію».

А рецензії, за моїм спостереженням, діти пишуть на книги, які є доступними. А оскільки книгарень у маленьких містечках та райцентрах немає, єдиним джерелом «здобуття» книг залишається бібліотека. Відповідно, все залежить від того, що є там на полицях.

Ця проблема дуже болісна.

Це на поверхні. Тож минулого року наш фонд підтримав ініціативу Українського інституту книги й ми побували в 15 українських бібліотеках: поповнювали місцеві книжкові запаси. Зараз наша мета — підтримати більш точково й адресно шкільні бібліотеки. Адже якщо публічні дорослі бібліотеки ще хоч якось отримують щось нове завдяки Інституту книги, то зі шкільними бібліотеками повна біда. Там лежить стара література, видана ще в 60–80 роках. Проєкт запустимо після Нового року, будемо його рекламувати, тож всі охочі дізнаються. Долучайтесь!

Запросимо до дітей з Луганщини й Донеччини українських письменників. Але вони не просто будуть виступати, а даватимуть майстер-класи. Діти дізнаються, як писати рецензії та відгуки, що таке робота з текстом. Навчання плануємо поєднати зі грою — мікс пізнавального й цікавого.

Сергію, що найнеймовірнішого доводилося привозити на Схід із того, що вас просили?

Чогось такого неймовірного не пригадаю, але діти завжди в захваті, коли приїздять до них самі письменники. Як, наприклад, Сашко Дерманський або Іван Андрусяк. Дітки їх знають, хоча раніше до цих шкіл письменники не приїжджали. Це справжнє щастя для дітей — помацати живого Сашка Дерманського, послухати його й сфотографуватися. Діти дуже відкриті. Бачать, коли до них ставляться щиро й відверто, без намагання позагравати чи сподобатись. Найкраще ставлення — як до рівних, як до друзів-співрозмовників. А протягом шести років на Сході в нас з’явилось і справді багато друзів, з якими ми співпрацюємо.

А геть непрості проблеми доводилось вирішувати за ці шість років співпраці фонду зі Сходом?

Проблем завжди багато, та хоча б починаючи з тієї, що в школах не було плит, щоб дітям сніданки підігрівати. Ці проблеми легко вирішувати, якщо звернутись до Фейсбуку й однодумців. Люди швидко й радо це роблять, а ми купуємо, відвозимо та звітуємо.

Ці проблеми можна гуртом вирішувати протягом одного-двох днів, не чекаючи керівництва, не киваючи на владу й не нарікаючи на державу.

Найбільш болісна річ, яку згадую… Приїхав у 2014 році у Трьохізбенку. В одній зі шкіл стояв наш підрозділ. Туди напередодні від сепаратистів прилетів снаряд і вбив одного нашого хлопця. Бібліотека в тій школі була фактично повністю розбита. Зима, книги лежать просто неба, їх засипає снігом. Я сказав: «Давайте візьму кілька книжок, а потім поверну їх, коли приїду ще». Взяв кілька книжок донецьких авторів — Світличного, Сосюру… А наступного року ситуація стабілізувалась, школу відремонтували. Я привіз назад ці книги разом із новими та необхідною апаратурою. Це було символічно.

Як виглядає портрет українського благодійника?

Це дуже різні люди. Приватні особи, які регулярно перераховують кошти, громадські організації — як організація «Разом» із Нью-Йорка. Коли треба закрити якусь нагальну потребу — наприклад, купити автомобіль для військових, можемо звернутись до когось із бізнесменів. Хтось хоче, щоб його ім’я потім згадували, хтось, навпаки, проти. Допомагають всі, навіть студенти по 100 гривень перераховують часто, — для них це важливо. А потім ми приїздимо кудись у Мар’їнку на Донеччині, а в місцевій школі кажуть: «А це ви нам передали: ось килимки, дошка, меблі». Страшенно приємно.

Чого закордоном не можуть зрозуміти найбільше з того, що має стосунок до України?

Раніше могли запитувати, чи це різні мови — українська та російська; чи в Україні дійсно говорять українською. А зараз це вже якийсь ряд суто ідеологічних стереотипів, які неможливо викорінити: про те, що мовби є дві України, — україномовна та російськомовна й вони між собою конкурують, є протистояння. Про те, що Схід — це, мовляв, скоріше Росія, як і Крим. Це всі речі, які російська пропаганда протягом багатьох років успішно транслює.

Звісно, намагаюсь викорінювати ці стереотипи, — для того й їду туди. Це частина моєї роботи. Якщо Україна на державному рівні не може проводити серйозну інформаційну роботу, це на себе беруть письменники. Результат оцінити важко, адже пропаганда діє індивідуально, як і контрпропаганда. Когось вдається переконати, хтось починає уважніше ставитись до подій в Україні. Хтось взагалі думає, що це ми приїхали до них займатись пропагандою і говоримо неправду, на відміну від Росії.

Про читання та книги

Міжнародний рейтинг PISA показав, 26% 15-річних українських підлітків не досягли читацької грамотності. Що може стати нашими ліками від книгобайдужості?

Ліки — прицільна й зважена культурна політика держави, — по-перше. По-друге, реформа школи: хочеться вірити і підтримувати НУШ. Сама освіта має бути ліками.

Існує чимало способів пропагування книги, які у світовій практиці показують високі результати. Україні не слід тут вигадувати велосипед, а переймати досвід. Книгу можна і слід пропагувати на державному рівні. Без корупційних схем, відкатів, відмивання грошей, лобіювання чиїхсь інтересів. Я хочу, щоб книги рекламували й на ТБ, і на радіо, і в газетах, і в інтернеті. Це мають робити не окремі видавці, а сама держава.

Дитячий письменник Іван Андрусяк на зустрічі з маленькими читачами

І ось тут ми можемо зіткнутися з усталеним настороженим ставленням до державного втручання в культурну сферу. Це те, що залишилось у нас із радянських часів, — якщо, мовляв, держава щось рекомендує, то тільки на свою користь. Відповідно, хоче на нас заробити. Іноді це так і є. А в цілому таке ставлення не дуже правильне, — словосполучення «державна культурна політика» не має нікого лякати. А, навпаки, має викликати підтримку й бажання долучитись. Видавець може відкрити одну-дві книгарні. А ось зробити мережу книгарень в районних центрах йому вже не до снаги. Як і асоціації видавців. Тому без державного втручання все ж не зрушити з місця.

Зрештою, дітям конче необхідно надавати гарну освіту, можливість до розвитку та реалізації. Вся наша надія в дітях. Молоде покоління ще здатне змінити цю країну.

Якщо це покоління не поїде розбудовувати економіки розвинутіших країн…

Або якщо вони поїдуть за кордон, а потім повернуться. Насправді, можна поїхати за кордон, отримати там освіту, попрацювати деякий час, а потім з усіма знаннями та вантажем повернутись в Україну та інвестувати їх в нашу державу. Нічого поганого в цьому не бачу.

Гаджети VS книги: хто кого переможе в нашому цифровому світі? Як гаджетизованість нації впливатиме на її читацьку культуру? Чи читатимуть наші діти живі книги через 10–20 років?

Безперечно, вони читатимуть. Паперову книгу ще рано ховати. Але інше питання — ЯК читатимуть? Скільки читатимуть і що? Не можу щось спрогнозувати — можна лише спостерігати. Те, що пережило часи середньовічної інквізиції, нацистської Німеччини, сталінізму — те переживе й часи діджиталізації й гаджетизації.

Чого нового чекати від Жадана?

Нова книга віршів Сергія Жадана вийде у квітні 2020 року. Завершує роботу над п’єсою, написав лібрето опери про Василя Вишиваного (прем’єра — навесні наступного року в Харкові).

Плекає ідею зробити музично-просвітницький проєкт Україною разом із джазовим піаністом Фімою Чупахіним — разом вони писатимуть ще один альбом. Цей тур хочуть поєднати з підтримкою переселених університетів Донбасу, які були змушені внаслідок окупації переїхати в інші міста України.

Також новий альбом вийде й у проєкту «Лінія Маннергейма» вже взимку.

Залишити відповідь