14 травня відзначаємо 150 років від дня народження Василя Стефаника. «Всі його герої безнадійно нещасливі», — так колись написав про новели Стефаника його друг. Виявляється, і сам Василь мав непросту долю: потерпав від булінгу в школі, страждав на депресію. Попри це став майстром новели в українській літературі. Культуролог Роман Корбин зібрав 8 фактів про життя Стефаника, які допоможуть учням зрозуміти трагічні твори письменника.
Булінг у школі
Від самого дитинства Василь Стефаник мав труднощі з доступом до навчання. Уявіть собі: сільський хлопець з Покуття (письменник родом із села Русів, зараз Снятинський район Івано-Франківської області) приходить вчитися в польську гімназію наприкінці 1880-х років. За часів цісарства на Галичині й Буковині дітям селян-землеробів освіта давалася нелегко. За даними крайової шкільної ради, у Коломийському шкільному повіті тільки один із 1329 учнів-українців потрапляв у гімназію. Вчитися теж було нелегко — викладали виключно польською та німецькою мовами. Малий Василь потерпав від булінгу в гімназії через низький зріст та сільське походження. На все життя зберігся в пам’яті Стефаника один випадок, який мало не закінчився фатально. Через невеликий зріст Василь не зміг дотягнутися рукою до дошки. Вчитель так бив хлопця по руці, що вона одразу напухла, а учні й далі глузували з Василя. Тоді він втратив свідомість і після пережитого навіть хотів накласти на себе руки.
Таємна неформальна освіта
Оскільки формальне навчання не викликало інтересу, групи гімназистів, що прагнули справжньої освіти, створили таємний гурток. Серед його учасників були однокласники Стефаника: майбутній письменник-сатирик Лесь Мартович і трохи молодший за них Іван Семанюк, що ввійшов у літературу під ім’ям Марко Черемшина. Згодом, із легкого слова Івана Франка, учасників гуртка назвали «Покутською трійцею». Ось як про них відгукувався Іван Якович:«Переважно хлопські сини походженням, соціалісти з переконання, молоді письменники, взялися малювати те життя, яке найліпше знали, — сільське життя».
У 1890 році через участь у «Покутській трійці» Стефаника виключили з Коломийської гімназії. Тому освіту продовжив у Дрогобицькій гімназії імені Франца Йозефа, де заприятелював із Франком.
Вступив до університету за волею батька
Батько Стефаника був досить авторитарним у своїх рішеннях. Тому після Дрогобицької гімназії за волею батька Стефаник вступив на медичний факультет Ягеллонського Університету в Кракові. Але з тією медициною «вийшло діло без пуття», визнав сам Василь. Замість студіювання медицини він починає шукати себе — поринає в літературне і громадське життя Кракова. Місто тоді було культурним центром, тож молодому студенту було чим зайнятись: він брав участь у діяльності молодіжних товариств, у польських і українських студентських гуртках і літературних об’єднаннях, співпрацював з польськими видавцями. Саме в студентські роки Стефаник формується як письменник — особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.
«Не пиши так, бо вмреш»
Твори Василя Стефаника лише з часом принесли йому популярність. На початку літературні видання часто відмовляли в публікації. Лише після першого видання збірки «Синя книжечка» в 1899 про нього починають говорити як про «новий подих» в українській літературі. Стефаника зустріли із захопленими відгуками найбільші авторитети української літератури.
Леся Українка писала, що Стефаник «так само, коли ще й не більше, близький до селян, до їх мови і світогляду <…>, що почав свою літературну діяльність на Буковині і що з перших кроків був дуже прихильно прийнятий критикою і публікою. <…> Чи то яскравість талану, чи приступність сюжетів зробили його одразу популярним».
Відгукувався про письменника і Михайло Коцюбинський: «Та невеличка книжечка так мене захопила, що я довго носився з нею і не міг заспокоїтись».
Ольга Кобилянська писала в листі: «Страшно сильно пишете ви… витісуєте потужною рукою пам’ятник для свого народу».
Писав письменник добре, але не багато. Важко переживав Стефаник смерть матері — на п’ятнадцять років відійшов від літературної творчості через важку депресію.
Для Стефаника писання літературного твору було важким священнодійством: «Я писав те, що серце співало… Кажуть, я песиміст. І все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалися. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти, як грім, і світити, як зорі — то це оптимізм». Цікаво, що його тесть Кирило Гаморак казав йому: «Не пиши так, бо вмреш!»
Мав політичну кар’єру
Основною діяльністю для Стефаника завжди залишалась політика. У 1985 його арештували за виступ на селянських мітингах, де він викривав антинародний характер державних інституцій. З 1908 року і аж до падіння Австро-Угорської імперії (1917) Стефаник був депутатом Австрійського парламенту від Королівства Галичини та Володимирії. Там він відстоював права селян Західної України.
А в січні 1919 очолив делегацію від ЗУНР, яка приїхала в Київ на честь оголошення Акта Злуки обох частин України в єдину соборну державу.
Сільська ідентичність завжди була важливою для Стефаника-політика і Стефаника-письменника. Як політик він боровся за покращення життя селян. Як письменник писав для і про селян: «Я писав тому, щоб струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена».
У своїх новелах Стефаник перебільшував поганий стан села: покутські селяни не жили так злиденно і трагічно, як він про них пише. Його друг із «Покутської трійці» Марко Черемшина зазначав: «Всі його герої або безнадійно хворі, або безнадійно п’яні, або безнадійно самотні, або безнадійно нещасливі». Таке згущення фарб долі селян характеризує його як письменника-експресіоніста.
Відмовився від радянських грошей
Розуміючи новаторські здобутки Стефаника та його близькість до українських селян, радянський уряд призначив йому в 1928 році персональну пенсію — 150 злотих на місяць (хлібина на той час коштувала 29 грошів). Проте у 1933 році, коли Стефаник довідався про штучно створений Голодомор українців та переслідування української інтелігенції, відмовився від тих грошей. Дізнавшись про це, митрополит Андрей Шептицький призначив письменникові пенсію в ідентичному розмірі від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків він вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам із проханням помолитися за виморених голодом українців.
