Данііл Озерний навчається в Північно-Західному університеті, що в штаті Іллінойс, США. У блозі він ділиться думками про громадянську освіту вдома та за кордоном.
Привіт! Мене звати Данііл Озерний. Я з міста Кам’янське, що в Дніпропетровській області. Закінчив Кам’янський колегіум № 16, потім вступив до приватної американської школи Northfield Mount Hermon. Зараз навчаюся в Північно-Західному університеті у США на програмі «Лінгвістика» та «Філософія». Моя проміжна спеціальність — математика. Я переконаний: громадяни мають розуміти, як працює їхня держава Так вони зможуть змінювати її на краще.
«Я зобов’язуюся працювати так, щоб наше місто було кращим для наступних поколінь»
Концепт громадянства був надзвичайно важливим у Стародавньому Римі. Покажу на прикладі. Коли Цицерон, відомий оратор, був квестором, то виголосив серію промов проти одного чиновника, колишнього губернатора Сицилії. У них він описував, як цей чиновник катував людину. І єдине, що, за його словами, казала ця людина, було: «Civis romanus sum», тобто «Я громадянин Риму». Бачимо, що громадянство насамперед давало права.
Цікаво, що пізніше Цицерон без суду стратив одного зі своїх політичних опонентів. Відповідно, він знехтував правами, які були усталені законами Риму і які він сам оспівував раніше. За це співвітчизники вигнали оратора, а на місці його будинку встановили пам’ятник Лібертас — богині свободи.
У Стародавніх Атенах громадянство було також невід’ємною складовою демократичного режиму. Після досягнення повноліття мешканці — чоловіки не раби, тати яких були громадянами, мали скласти присягу. У ній були слова, які, на мою думку, важливі й зараз: «Я зобов’язуюся працювати так, щоб наше місто було кращим для наступних поколінь, аніж для мене». Це обіцянка покращувати місто так, щоб воно було кращим для наступних поколінь. Як на мене, вона ключова для розвитку будь-якого громадянського суспільства.
«Єдина суттєва різниця між двома країнами — це засади функціонування державності»
Я не вважаю, що громадянська освіта в США краща чи гірша за українську. Просто в нас різні суспільно-політичні та історичні контексти.
Єдина суттєва різниця між двома країнами — це засади функціонування державності. Процитую колишнього суддю Верховного суду США Антоніна Скалію. Колись його запитали: «Наскільки населення розуміє, про що наша держава?» Він відповів приблизно так: «Я роками відвідую різноманітні заклади освіти. І щоразу я цікавлюся в учнів або студентів: «На вашу думку, чому США така гарна держава?» І вони зазвичай відповідають: «Білль про права!» — тобто поправки до Конституції США, що закріплюють основні свободи громадян. Як на мене, всі, хто так гадає, — ідіоти. Вони не розуміють суті держави». Якщо пильно придивитись — його правда: Білль про права був доповненням, ратифікованим аж через три роки після Конституції.
А суть держави — у розподілі влади. У цьому також основна різниця між Штатами та Україною. У США гілки влади незалежні та балансують одна одну. Також є двопалатний парламент, де в обидвох палат рівні права. Відповідно, система управління більш збалансована. Спершу може здатися, що такий устрій — це надто складно, а тому непотрібно. Утім, це неправда. Він дає гарантію, що законодавство та реформи будуть більш якісними та коливатимуться менше зі зміною владних сил.
Веду до того, що громадяни мають розуміти, як працює їхня держава. Так вони зможуть змінювати її на краще.
Українцям у цьому плані має бути навіть легше, ніж американцям! У нас стільки років боротьби за незалежність, Конституція Орлика, праці Грушевського, Бандери та універсали — ми відчуваємо громадянську освіту в собі історично, і цим не можна нехтувати.
«Дітям мають показувати, що точки зору бувають різними. І що різність — це насамперед про рівність прав»
Що особливого в системі освіти США загалом? Те, що там всюди треба висловлювати власну думку. У школі на уроках літератури американці не читають критики. Натомість вони кажуть про сюжет і героїв те, що справді думають. Навіть якщо не сильно знаються на творі. Так в учнів формується розуміння, що ставити питання або ставитися до чогось негативно — це нормально і на додаток — безумовний рефлекс ці запитання ставити. В Україні усвідомлення такої свободи і такого рефлексу бракує.
У Штатах постійно говорять про право висловлюватися відкрито. Це частина суспільного дискурсу. У 1989 році навіть була справа «Техас проти Джонсона». Цей Джонсон спалив американський прапор і його за законами Техасу запроторили у в’язницю. Утім незабаром справа дійшла до Верховного суду й у ньому більшістю постановили, що чоловік не винен, бо реалізовував своє право на свободу слова. Пізніше Ентоні Кеннеді, один із судей, котрі ухвалювали рішення, написав: «Це болісно, зворушливо, проте неодмінно, що прапор захищає права навіть тих, хто його зневажає». У межах закону, звісно.
От і дітям мають показувати: точки зору бувають різними. І різність — це насамперед про рівність прав. Це насамперед про демократію, яка працює. Не можна піти скласти ЗНО з громадянської освіти, бо у людей різні погляди, і такими вони мають бути. Не кожен має бути громадським активістом; активізм — це інше. Проте кожен має відповідально ставитися до права погляду і думки.
«Шкільне самоврядування не функціонує»
Я розпочав свою наукову роботу в МАН із дослідження шкільного самоврядування. І побачив, що в Україні воно не функціонує. Яка головна функція самоврядування? Інформувальна! Діти мають дізнаватися про демократію, можливості впливати на ухвалення рішень зверху, обов’язки перед собою та суспільством — але цього немає. Натомість їм делегують абсолютно безглузді завдання, як-от організацію дискотек.
Про інформувальну функцію всі забули. Чому? Бо вона складна. Треба ставити запитання. Зайвий клопіт, скажете? Дарма. Це ключ до подолання неоптимальних пережитків совка.
«Насамперед нам треба громадяни, які не лише відчувають гордість за те, що вони українці, але й уміють критично та аналітично мислити»
У центрі громадянської освіти має бути вміння критично мислити та ставити запитання. В Україні поки цього немає.
Наведу приклад. Нещодавно в мене була дискусія з колегою щодо тесту з української мови для держслужбовців та іноземців. Я кажу: «Тест жахливий!» і аргументую свою думку. Натомість колега відповідає: «Добре, що хоч щось зробили». Це питомо неоптимальний спосіб мислення! Він ще з Радянського Союзу. Людина не хоче дізнатися, чому зробили погано або як можна зарадити, вона просто мириться, бо «Добре, що є», виправдовує державу як тільки може, та сподівається, що згодом щось покращать.
Я не думаю, що громадянська освіта має бути окремим предметом у закладах освіти. Вона радше має бути продуктом успішного функціонування інших предметів. Насамперед нам треба громадяни, які не лише відчувають гордість за те, що вони українці, але й уміють критично мислити. Із цим найкраще допоможуть дисципліни природничо-математичного циклу. Особливо математика — це єдина дисципліна, що надає інструменти аналізу та абстрактного мислення.
Це важливо, бо більшість понять, із якими нам як громадянам доводиться взаємодіяти — абстрактні й такі, що потребують аналізу. «Держава», «демократія», «відповідальність» — їх не можна посадити в клітку, щоб проводити експерименти. Їх треба усвідомити індивідуально. Тому не обійтися без логіки та послідовності. Ці риси найкраще розвивають саме точні науки.
«Максимальна критичність — вона ж у центрі творчості стількох наших класиків!»
Вивчення літератури, зокрема української, також може розвивати ці навички. Треба лише позбутися радянського пережитку не ставити запитань. Максимальна критичність — вона ж у центрі творчості стількох наших класиків!
Візьмімо, приміром, Лесю Українку. Вона ставила під сумнів якість творчості Панаса Мирного та Івана Нечуя-Левицького й засуджувала їх за комплекс меншовартості, який вони транслювали через своїх персонажів-українців. Писала: «Чи не час би вже Нечуєві залишити писати романи, бо вже як такі романи писати, то краще пір’я дерти».
Погляньмо на «Розстріляне відродження». Там «мирних», як жартувала Леся, письменників не було, лише «живі». Зеров, інші неокласики — вони не сприймали тогочасний суспільний лад за належне. Вони боролися з ним через поезію та прозу.
«Вчителі мають змінитися».
Роль педагога завжди — це навчити. Для цього сам педагог має бути компетентним. Не можна, щоб літературник, наприклад, розповідав учням, як правильно думати про певний твір. Це ж нісенітниця! Треба стимулювати критичне осмислення свого предмета. Відповідно, потрібні якісні перетворення в педагогічних університетах і коледжах. Зараз там багато радянщини. Вчителі мають змінитися. Вони мають дозволяти і спонукати різні точки зору в класі. Прочитати критику — недостатньо. Інакше можна зробити надто небезпечний висновок, що Леся Українка мала на меті просто описати побут українського народу чи донести до нас історію стародавніх країн «просто через гарні вірші».
Інтерпретація, аргументи, погляди — центральні для громадянської освіти. У майбутньому від них залежатиме, чи буде в нас, українців, дух свободи думки та висловлювання, свободи не погоджуватися та шукати, хоч і не завжди знаходити, консенсус у суспільстві. Зрештою громадянська освіта — це не предмет, а світоглядний комплекс з усіх життєвих досвідів людини. І головне — вміти цей досвід проаналізувати.
Ця стаття підготовлена в рамках проєкту «Програма сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
