#ФотоZOOM — проєкт, який для премії Global Teacher Prize Ukraine зняла фотографка Катя Кондратьєва. Під час ізоляції вона почала фотографувати через вебкамеру, і ці дистанційні фотосети стали своєрідним символом епохи. Цього разу до її об’єктива потрапили шкільні вчителі Олександр Жук, Ольга Халепа, Паул Пшенічка, Наталя Кідалова та Наталя Гладких.
Усі фото зроблені на віддалі, через мобільний телефон та застосунок ZOOM. Фотографка перебувала у своєму київському помешканні, а герої — у власних домівках у Запоріжжі, Мелітополі, Києві, на Харківщині та Закарпатті.
Карантин розділив усіх, але і примусив шукати нових способів взаємодії зі світом. Хтось зміг навчати, хтось — лише спілкуватися в соцмережах, а хтось встиг стати зіркою YouTube. Однаково, учні бачили вчителів через камери мобільних телефонів та віконця ZOOMу. Таким і запам’ятається цей складний та цікавий час, такими ми хочемо показати вчителів світу та розказати про їхні думки, переживання та почуття. Щочетверга та щовівторка виходитимуть їхні історії.
Олександр Жук
Переможець Global Teacher Prize Ukraine 2018
Вчитель інформатики в Запорізькій школі-інтернаті «Джерело»
Карантин почався зі знаком «стрес»: за всі роки вчительства я жодного разу не працював удома! Та й з дружиною ми ніколи в житті так надовго не залишалися під одним дахом разом.
На перелаштування пішло два тижні. Я не знаходив собі місця, хотілося кудись іти, бігти, щось робити. Сходив хіба до школи: забрав ноутбук і звикав до нової реальності — «дистанційки». Мав відчуття, що вчителів кинули в яму невідомості — мовляв, порпайтесь там потроху, робіть, що хочете, шукайте технології — #якосьвонобуде. Ось і я викручувався, підлаштовувався.
Оскільки викладаю інформатику, багато допомагав колегам, які погано орієнтувались в онлайн-технологіях. Вони проходили в мене прискорені курси «Як працювати в Zoom?», «Як знімати відеоуроки та за допомогою яких програм їх монтувати?», «Як робити презентації?». Ці консультації попервах зайняли чи не третину робочого часу.
Жартую, що окремі класи на час «дистанційки» складалися із… батьків. Але організувати навчання дітей з порушеннями слуху просто неможливо без участі їхніх мам і тат. Спершу панував хаос: дітей відвозили в села, а я не розумів, як і з ким працюватиму, якщо між нами не буде містка у вигляді інтернету. Адже деякі батьки навіть не мали смартфона, який можна підключити до мережі. Зрештою домовились, що передаватиму завдання під час телефонної розмови.
Ті, у кого був доступ до інтернету, згуртувалися спершу навколо однієї мами-активістки, лідерки класу. Вона зв’язувалася зі мною, а потім з дітьми, пояснювала все до дрібниць. І це з урахуванням того, що і я був на зв’язку з дітьми нон-стоп, проводив уроки й спілкувався. Ось так з’явилося подвійне відчуття контролю.
Щоб ефективно проводити уроки в Zoom, вчителю варто спробувати створити таку ж атмосферу, як у класі. Але як це виглядає в дії? Спершу чекаєш, поки всі підключать ноутбуки — хвилин 10. Потім настає неминучий етап розуміння, які ж наші квартири невеликі. Сховатися від родичів — ще той квест! У моніторі прослизають фігури бабусь, мам, маленьких братиків-сестричок. Буває це і голосно, і кумедно. Але що погано — відволікає від навчальної атмосфери. Інколи дитина сумлінно навчається, а в монітор заглядає матуся. Бачу на екрані півобличчя і голос: «Ти там гра-а-аєшся, чи що?!»
Спілкуватися з дітьми жестовою мовою через Zoom — це постійне повторення одних і тих самих речей. І часто — з дуже великою затримкою. То відео вибиває, то «гальмує» інтернет, то хтось щось не побачив, відволікся. Якщо цю тему можу пояснити учням за урок, то через Zoom — за 2–3 уроки. Треба багато терпіння і зовсім інший підхід до дітей з порушеннями слуху. 30 хвилин втримувати їхню увагу — дорогого вартує. Для цього я готував 2–5-хвилинні активності в онлайн: тестові ігри, студія коду, логічні завдання.
Труднощі виникали з технічною реалізацією практичних робіт. Я з дітьми спілкуюся жестовою мовою, але в таких завданнях треба додаткове пояснення. Тому батькам паралельно все роз’яснював, а вони — школярам: що і як зробити. Жодного разу не змушував дітей переписувати вправи з підручника, це марнування ресурсів. Коли вже прийдемо в офлайн, то повторимо й наздоженемо теорію.
Дистанційна освіта дуже крута, якщо в дітей є технічне забезпечення. Це найголовніше. Якщо немає — як можна казати про результати? Якщо навіть один учень з десяти або двадцяти не матиме планшета — результат нульовий. Коли почнеться навчання наживо, мої учні будуть залучені до наукової діяльності. Ми будемо наздоганяти матеріал у форматі 100 % практики. Але ще маю новину: мені дають класне керівництво. І це так класно! І я мрію це робити в офлайн-режимі.
Я сумував, надовго розлучившись із дітьми. Живе спілкування — скарб, який ми ніколи не ставили на ваги, щоб оцінити. А він коштує ще дорожче! Щоб спілкуватися не лише з навчальних питань, педагоги закладу запустили десятки челенджів! Наприклад, з LEGO складали кафе, які мали розташовуватись у різних частинах світу. Потім один одному розповідали про них: «Сьогодні їдемо в Італію в ресторан “Колізей”». Вигадували, творили.
Але найулюбленіший челендж дітей — кулінарний. Показували одне одному, що в кого на сніданок і хто як готував корисні смачнющі страви. Готували по черзі всі — і діти, і педагоги! Навіть знімали відеосюжети про приготування піци, салатів, смачних сніданків. Ділились кулінарними «програмами» у загальній шкільній групі «Як корисно проводити карантин?». Учні середньої ланки виявилися блискучими кулінарами — готували тричі на день. Був і сімейний челендж, коли ми показували домашніх улюбленців. Кого там тільки не було! І сусіди мали бути, та не дійшли.
Позакласне онлайн-спілкування допомогло зробити життя усміхненішим і сформувати нові цінності. Хоч і через екрани, але ми почали впускати одне одного у свої життя. Ми започаткували «родинний» формат навчання. Не соромилися показувати свої сім’ї, домашню атмосферу. Але зараз я замислився, як проводити перший урок 1 вересня. Мені здається, це має стати «Уроком обіймів». І не тільки перший урок, а весь перший тиждень. Бо ті кілька місяців без живого спілкування мене виснажили.
Під час карантину я став більше готувати і отримував від цього задоволення. Зробив ремонт на балконі. Почав садити город. Мені особисто карантин був потрібен для того, щоб приділити більше часу сім’ї. Зрозумів, що потрібно насолоджуватися життям ще інтенсивніше, якщо ти не замкнений у чотирьох стінах і весь світ перед тобою. Спілкуватися з друзями, йти і їхати кудись. Головне — не сидіти на місці. Бо коли сидиш вдома, важко самому собі довести: «Це вимушено». Я хвилювався, що звикну сидіти вдома.
Навчати під час карантину — це весело та неординарно. У когось зависає Zoom, хтось пропустив якісь хвилини і намагається потім доповнювати. Починається гамір, сміх. Ти як добросовісний учитель починаєш вимикати мікрофон. Хоча до цього ми сто разів домовлялися про те, що всі будуть слухати, а не кричати.
Мої плани на решту літа? Насолоджуватися спілкуванням і природою. А ще я викладатиму в літній інклюзивній школі у Бердянську для дорослих. Це освітяни, які, як і я, працюють з дітьми з особливими освітніми потребами.
Фотопроєкт знято для національної вчительської премії Global Teacher Prize Ukraine. Узяти участь або номінувати улюбленого вчителя на премію можна до 1 серпня 2020 року на сайті globalteacherprize.org.ua.
