22 березня в Києві стартував 16-й Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays, який щороку презентує свою добірку стрічок для дітей і підлітків. Ми розповідаємо про 5 важливих кінокартин із програми Docu/Юність.

«У моїй кімнаті», режисерка Аєлет Альбенда (Ізраїль, США, Велика Британія)

Це історія шести підлітків, які роками знімали відеощоденники у своїх кімнатах і викладали їх на YouTube. Вони ділилися своїми проблемами, переживаннями і роздумами про життя і пошук себе. Помітно, як із кожним відео вони змінюються, стрімко дорослішають, набирають впевненості в тому, хто вони є.

Весь фільм складається із архівного відео цих підлітків. 12-річний Ар’є любить робити собі макіяж; Лідія сумнівається у своїй статі й зважується на її зміну та стає Ліамом; Раян створює свою музику, а мусульманка Ліна щодня мусить протистояти стереотипам щодо жінок у хіджабі, Рейчел бореться з анорексією, а Сабріна вагітніє у 15.

Ці діти справді надихають, адже мають сміливість заявити про себе і йти своїм, часто дуже складним, шляхом. Рідко коли дорослі зважуються на подібне.

«Дівчина проти гравітації», режисер Єнс Педерсен (Данія)

Це 21-хвилинна стрічка про 11-річну Ерденчімеґ, акробатку з Монголії. Вона мріє стати знаменитою конторсіоністкою, артисткою пластичної акробатики. Таких виконавців ще називають «людьми-зміями». Водночас вона походить зі складної родини, адже її батько перебуває у в’язниці, а матір — колишня пиячка.

За сюжетом фільму, циркову школу, в якій навчається Ерденчімеґ, запросили на престижне шоу на площі перед парламентом. Раптом дівчинка втрачає здатність тренуватися, і їй доведеться пройти складний етап навчання та інтеграції. Через свою ситуацію в сім’ї та невпевненість дівчина постійно почувається зайвою.

«Крапля за краплею», режисерки Александра Рамірес (Ша), Лаура Ґонсалвіс (Португалія)

Це короткометражна анімаційна стрічка про останніх мешканців села, які відмовляються поринути в забуття. Їхній будинок — наче останній острівець самобутності в глобальному світі. У ньому найголовніша цінність — прогрес, тому цей дім плаває.

«Послухай», режисерка Астрід Бюссінк (Нідерланди)

У Нідерландах працює служба телефону довіри для дітей. Кожна дитина може туди зателефонувати і розповісти про все, що її турбує. 15-хвилинна стрічка збудована на телефонних сповідях, які режисерка відтворила зі справжніх розмов такої служби.

Хтось розповідає про те, що батьки розлучаються, хтось мріє про кота чи переживає за своє майбутнє, бо є мігрантом, інший бідкається, що не хоче бути геєм. Інколи вони також телефонують, щоб пожартувати чи просто поділитися чимось хорошим зі свого життя. Деякі навіть дзвонять, щоб потренуватися перед участю в шоу «Голос. Діти».

Режисерка Астрід Бюссінк розповіла, що й сама телефонувала до такої служби, коли їй було 8 років. Тоді вона переживала, що зустрічається з двома хлопцями одночасно і не може обрати когось одного. Тоді дівчину здивувало, що по той бік слухавки хтось справді її вислуховував, ставив запитання, а не просто радив, що потрібно робити, як більшість дорослих.

«Райдужні діти: портрет Еліки», режисерка Мар’ям Баяні (Бельгія, Іран)

Це анімаційна стрічка про маленьких бельгійців — мігрантів з Ірану. На уроках вони розповідають про себе й свою країну походження. Усі чудово спілкуються французькою, проте постійно в пошуках своєї ідентичності.

Дівчинка Еліка розповідає, що в Ірані люблять понад усе рис, сонце, морозиво, рибу і тюльпани. Потім вона напам’ять читає вірш перською мовою, паралельно перекладаючи французькою.

Мар’ям Баяні використала у фільмі малюнки дітей, які вони самі створювали, щоб розповісти про себе.

Залишити відповідь