Минуло два місяці від прийняття антибулінгового закону. На практиці найбільше суперечок викликають покарання адміністрації школи за неповідомлення про знущання над їхніми учнями. На думку керівниці експертної групи з питань інклюзивної освіти МОН Лариси Самсонової, освітяни нині навіть поспішають зі зверненням до поліції, тож мають знати, що треба спочатку зробити на рівні школи.
Повідомити не можна чекати
Не всі педагоги ще розуміють, де і коли в цьому реченні ставити кому. В Україні вже відбулося кілька судів, коли керівництво шкіл визнали винним у приховуванні булінгу. У кількох випадках батьки скаржилися на знущання над дітьми, керівництво шкіл обіцяло вжити заходів, вчителі проводили розмови з дітьми, але нічого не змінювалося. Директори шкіл вважали, що до поліції звертатися зарано, але врешті-решт визнані винними за статтею 173–4 «Булінг» Кодексу України про адміністративні правопорушення.
В одному з випадків вчителі та шкільний психолог стверджують, що взагалі не знали про проблему, адже ні учениця, ні її батьки не зверталися до них. Новеньку в класі кілька місяців штовхали та обзивали, а коли мати побачила синці, одразу пішла до поліції. Поліцейські навіть підготували звернення до педагогів та директорів шкіл. Вони рекомендують терміново повідомляти про факти вчинення булінгу правоохоронцям, адже неповідомлення про випадки булінгу учасника освітнього процесу є адміністративним правопорушенням.
Ідеться, звісно, про штраф 850–1700 грн, але таке обвинувачення — теж «пляма» і для районо, і для репутації школи.
А як же правильно? Якщо сталася бійка чи до директора прийшли зі скаргами батьки, негайно телефонувати в поліцію? На думку експертки Лариси Самсонової, головне завдання педагогів — запобігти булінгу, а не покарати. Тож МОН планує ввести спецкурс про те, що можна зробити до звернення до суду. У ньому йтиметься про роботу вчителів та психологів, розповідатимуть, що треба робити після виявлення будь-якої форми насильства. Щоб глибше зрозуміти нюанси, вже нині безплатно можна пройти модуль «Протидія цькуванню» у рамках онлайн-курсу «Недискримінаційний підхід у навчанні» від громадської спілки «Студена» та студії онлайн-освіти EdEra.
Найперший «лікнеп» — запам’ятати кілька правил:
Скарги — не головний аргумент
Якщо вчитель помічає цькування однієї дитини іншими, не можна чекати на звернення. Спочатку треба подивитися, поодинокий це випадок чи регулярний, делікатно з’ясувати, що саме сталося. Якщо підозри не зникли, обов’язково повідомляти керівництво школи, незалежно від того, чи поскаржилася йому жертва цькування.
Працювати зобов’язані командою
Якщо батьки чи один з учителів уже давно поскаржилися на цькування директору школи, а колеги та шкільний психолог і досі про це нічого не знають — це нонсенс. Адміністрація закладу освіти має скликати засідання комісії з розгляду випадків булінгу і скласти план дій. Можливо, проблему можна вирішити на рівні школи. Але записати це потрібно письмово, вказати терміни (і йдеться не про роки, а про найближчий час) та заплановані результати. Останнім кроком треба вказати звернення до поліції. Це стане аргументом у суді, якщо виникне підозра в замовчуванні булінгу. Якщо ж комісія не вбачає ознак цькування, вона повідомляє про це батьків. Потерпіла сторона, якщо не згодна з цим рішенням, має право відразу звернутися до Національної поліції.
Місце дії і час не мають значення
Чимало педагогів вважають (і навіть сперечаються про це в соцмережах), що булінг у школі — це коли цькують на перерві, у класі, спортзалі чи їдальні. Якщо ж діти знущаються над однокласником в інтернеті або з’ясовують стосунки на пустирі, а тим паче у вечірній час — це вже не їхня відповідальність. Найчастіше булінг якраз і відбувається після уроків (згадайте фільм Р. Бикова «Опудало»). Утім, має значення лише, хто учасники подій — вихованці цього закладу освіти чи ні. Школа може про це не знати, але якщо повідомили батьки або сторонні, зобов’язана відреагувати. І взагалі неприпустимими є випадки (а таке вже зафіксовано), коли педагог проходить повз бійки, бо це «за парканом школи та після уроків, а підлітки — з класу колеги, а не там, де в нього класне керівництво».
Після школи — силові структури
Вплив на клас, що «заражений» булінгом, — справа надзвичайно важка й копітка. Звісно, на це потрібен час. Але треба усвідомлювати, що жертву булінгу не можна залишати в небезпеці. Ні нормально вчитися, ні зберігати душевний спокій та відчуття захищеності неможливо, якщо тебе цькують. Тож вживати відповідних заходів слід негайно та активно, а якщо вони вичерпані, а випадки цькування повторюються — звертатися до уповноважених підрозділів органів Національної поліції.
У законі, який ще дуже «молодий», є, на жаль, певні суперечності. Наприклад, директор київської школи № 148 Сергій Горбачов ще коли подавав зауваження до проекту закону в Головне юридичне управління Верховної Ради, звертав увагу на те, що в одному місці йдеться про подальшу роботу з поліцією та службою у справах дітей, а в іншому відповідальність введена лише за відсутність звернень до поліції. Хоча чимало педагогів прагнули б співпрацювати лише з представниками органів опіки, шукати корені явища саме в родині булера, адже, за статистикою, чимало з них — самі жертви домашнього насильства. У Європі типовим є варіант, коли проблему булінгу вирішують не в суді, а на тренінгах, психологічному супроводі, у спеціальних шкільних службах порозуміння. Усе це обіцяють невдовзі додати як обов’язковий компонент і в Україні. Хай там як, нині є закон, і його слід виконувати.
Покарання — не самоціль
Ідея «сплавити» школяра до поліції, щойно дізналися про булінг, — теж не варіант. Звісно, є ризик, що поліцію надто часто викликатимуть у школи. Але повідомити її — не єдиний обов’язок адміністрації школи. Адже вона має займатися профілактикою булінгу та виховувати всіх учасників цього явища. Судовий вирок та штраф батькам булера далеко не завжди ставить крапку на проблемі. Тож уся антибулінгова робота не має зводитися до «переведення стрілок».
Загострення чи знущання?
Величезна, але дуже делікатна проблема шкіл — учні з психічними розладами. І вона постійно спливає в контексті булінгу, розповідає психіатр Наталя Шапкіна. Далекі від теми люди, коли йдеться про ментальні проблеми, одразу ж уявляють дітей з пониженим інтелектом, неадекватними рухами та мімікою, таких, що хвороба одразу впадає в очі.
Насправді ж більшість хлопців та дівчат перебувають у стадії ремісії, доки не станеться загострення, інші відрізняються від однолітків лише поведінкою, імпульсивністю, проявами агресії, зниженими вольовими якостями. Ці діти можуть ніколи не відвідувати психіатра (таких випадків чимало, адже батьки просто бояться ярликів «божевільного»). І це не поодинокі випадки: за міжнародною статистикою, один з 50 дітей має розлади, які серйозно порушують якість життя. А половина душевних недуг починається до 14 років. Це така «прихована інклюзія»: офіціального діагнозу немає, а зусиль від педагога це вимагає неабияких. Утім, якщо навіть школяр на диспансерному обліку, батьки мають право про це не розповідати. А всі симптоми пояснювати замість справжнього діагнозу модною гіперактивністю.
Розлади поведінки — одні з найпоширеніших порушень психічного здоров’я в дітей. Такі школярі не можуть впоратися з рівнем тривоги, з будь-яким стресом, порушують правила поведінки, неадекватно сприймають слова та вчинки однокласників. Але навіть щомісячні штрафування їхніх батьків ситуацію не змінять. Саме таких учнів педагоги часто плутають з булерами.
А ось жертвами булінгу такі учні, дійсно, стають часто. Якщо дитина з непередбачуваними перепадами настрою, імпульсивна, неохайна, має дивні вподобання, діти починають відторгати її, а хтось вважає «легкою жертвою». У педагогів є ризик недооцінити скарги «дивакуватого» учня. Але виправдання дорослих «А чого він не такий, як інші» лише підживлюють булінг.
Запобігти цькуванню
Найкращою профілактикою натомість може стати виховання толерантності. Направити на обстеження дитину без згоди батьків ніхто не може, які б серйозні підозри не були. У цьому випадку має працювати шкільний психолог. Інколи родина погоджується на пропозицію звернутися до психіатра, у багатьох випадках психологічно підтримки достатньо, щоб навчатися в школі.
У США, приміром, допоміжні шкільні служби в останнє десятиріччя не цікавляться діагнозами, а працюють по факту порушень. Одна програма — для тих, хто не дотримується правил, інша — для схильних до спалахів люті. Дослідження довели, що навчити стримувати агресію можна як здорового підлітка, так і тінейджера з психічними розладами в стадії ремісії. Поява таких служб і тренінгових програм в українських школах — поки що справа майбутнього.
Не менш делікатне: якщо батьки мають проблеми з душевним здоров’ям або просто пережили психотравму, тривожність змушує вбачати в кожному синці дитини (яка сама каже, що гралася і впала) — булінг. Тож існують родини, які «пачками» надсилають скарги на школи. Булінг просто став новим приводом.
За нашими законами, доки людина не захоче визнати, що з нею щось не так, ніхто не має права ставити діагноз чи обговорювати її психічне здоров’я. Але варто хоча б розуміти, що так буває, замість того, щоб сушити собі голову чому це відбувається, чого людина хоче. Законний вихід — єдиний: щоразу перевіряти підозри. Не варто сперечатися, намагатися довести правоту — краще запропонувати допомогу та підтримку, вислухати — це в будь-якому разі знизить напруження.
