5 переваг дистанційного навчання, або Локдаун як симулятор майбутнього

Якби мене попросили змалювати ставлення нашої родини до дистанційного навчання, це були б круті «американські гірки»: захват і азарт моєї 6-класниці змінювалися страхом і вереском від різких змін та великих навантажень. На атракціон під назвою «дистанційка» потрапляє вся родина, бо ж школа тепер удома, а всі позакласні активності залишилися у світі «до коронавірусу». Проте із крутих віражів першого локдауну та адаптивного карантину восени ми вийшли сильнішими, більш гнучкими та сміливими. Тож якщо вашій родині зараз здається, що дистанційне навчання на всій швидкості несе українську освіту у прірву, давайте глибоко видихнемо і поглянемо на переваги. Адже вони точно є, інакше люди не каталися б на атракціонах.

Це справжній парадокс: коли фізичні кордони держав стали закритими, саме освіта показує нам, що меж не існує і ніхто не здатен лімітувати прагнення людини до навчання. Хіба що сама людина. Донині поняття школа і навчання асоціювалися у дітей виключно із фізичною будівлею школи: туди приходиш уранці, сидиш у класі на уроках і йдеш звідти по обіді. Погодьтесь, у 21-му столітті, коли щороку з’являються сотні нових професій, а людина потребує постійного навчання упродовж життя, таке розуміння школи є застарілим. До того ж тепер пояснення однієї теми можна отримати не лише від свого вчителя, а й із сотень інших джерел: від найкращих українських педагогів на платформі ВШО, від учителів-блогерів з усього світу, що викладають власні навчальні відео у мережу, зрештою, від однолітків. Саме під час дистанційного навчання діти стали настільки вільно серфити в мережі навчальний контент, що тепер моя донька вчиться робити прикраси з полімерної глини у дівчинки-американки, а малювати листівки аквареллю — у художниці з Івано-Франківська.

Ми давно теревенили про VUCA-світ, але відчули його на власному досвіді лише тепер. І дистанційка, як на мене, ідеальний тренажер чи не найважливішої життєвої навички — гнучкості. До локдаунів ми жили у реальності, чітко визначеній траєкторією дім-робота/школа-дім. І звикли перемикатися між станом навчання і відпочинку, роботи і дозвілля. Досвід дистанційного навчання випрацьовує в нас новий підхід: мій стан чи ефективність роботи не залежать від зовнішніх обставин чи простору. Так, це дається нелегко, але зараз моя 6-класниця може вчитися буквально будь-де, де є якісний WiFi і смартфон. У світі глобального ринку праці така риса є ключовою, і в цьому сенсі покоління COVID-19 вже не налякати невизначеністю та мінливістю життя.

Змалюю вам типовий день мами школярки у Києві до березня 2020 року: родина похапцем снідає вранці, усі запізнюються, обідаємо з донькою в місті — теж поспіхом, бо ж у нас балет/курси англійської/малювання, їдемо додому в заторах, бо година пік, вечеряємо теж швиденько, бо ж уроки на завтра. Між цим усім я сяк-так встигала працювати і потрапляти на свята у садок до меншого. Навчальний рік для нас був марафоном із перешкодами. Тепер усе інакше: діти можуть спати трішки довше, бо школа на відстані клавіатури. Обідати можна повноцінно і вдома, без метушні та гонитви. Усі вечори тепер у колі родини, а не в заторах. І знаєте, що найпрекрасніше? Ніколи раніше ми так багато не спілкувалися з донькою, як під час дистанційного навчання. Ми обговорюємо все — шкільні проєкти і нові зачіски однокласників, ефективність навчання з увімкненою і вимкненою камерою, б’юті-новинки та смішні відоси і ще мільйон речей на день. Чому? Бо тепер ми маємо на це час.

Не думайте, що я дивлюся на дистанційне навчання крізь рожеві окуляри. Як і мільйони українських батьків мене непокоїть ізольованість наших дітей, брак живого спілкування між ними та втома від цифрових технологій. Проте маю тут два позитивні інсайти. Перший: наші діти надзвичайно вигадливі. Не знаю, як, але за ці місяці навчання то в онлайн-, то в офлайн-форматі, вони виробили нову культуру взаємодії між собою, новий тип учнівської «тусні». Коли всі на дистанційці, вони спілкуються не менше, тільки інакше: встигають переписуватись у десятках груп, влаштовують live-ефіри — хто чим займається вдома, разом готують навчальні проєкти в онлайні та тестять маски для обличчя. Коли ж повертаються в класи, то дужче ніж раніше цінують живе спілкування: гуляють разом після уроків, роблять одне одному подарунки просто з приводу повернення в офлайн, ідуть на шопінг і купують однакові речі, щоб бути об’єднаними навіть тоді, коли оголосять наступний карантин.

Другий інсайт: нашим дітям як ніколи потрібна підтримка батьків. Раніше вони мали купу гуртків, спортивних секцій, різних груп, у яких кожен міг себе проявити. Зараз коло спілкування значно звузилось, але потреба у самореалізації залишається. Тому батьки і родина мають стати майданчиком спільного дозвілля, фізичної активності та маленьких щоденних досягнень. Ми, наприклад, родиною катаємось на роликах і ковзанах на свіжому повітрі, облаштували вдома міні спортивний куточок та плануємо намалювати карту нашого району, де позначимо місцеві графіті, спортивні тренажери та ділянки, «заміновані сусідськими песиками».

Одним із пріоритетів української школи завжди була дисципліна в класі: якщо діти сидять тихо і слухають вчителя, значить навчальний процес іде за планом. Такий підхід, однак, не спонукав учнів брати відповідальність за своє навчання та розвивати внутрішню мотивацію. Адже зовнішні чинники — оцінки, вчитель, адміністрація школи, дзвінки на уроки — створювали міцні рамки шкільного життя і соціально бажаної поведінки. Дистанційна форма навчання послабила всі ці фактори стримування: вчитель хоч і у твоїй кімнаті, та все ж далеко, за зривання уроку тепер не поведуть до директора, розклад гнучкий — одні уроки синхронні, інші — асинхронні. Дистанційка має досить чітку структуру, водночас дає дітям достатньо свободи: учень перед екраном комп’ютера сам несе відповідальність за свою зосередженість та залученість до уроку. Звісно, мотиваційні штурханці від учителя ніхто не скасовує, але дистанційка — це справжнє «доросле» навчання, з якого кожен бере скільки хоче і коли може. У нашій родині цю перевагу оприявнив молодший син — він іде самостійно читати книжку, бо саме так робить його старша сестра.