Як школярі можуть допомагати одне одному вирішувати конфлікти, піклуватися про однолітків з особливими освітніми потребами, припиняти булінг? Український досвід доводить: дітям, після спеціальної підготовки, це вдається краще, ніж дорослим.
Розповідаючи про впровадження відновних практик, американська професорка освіти та психології Джуді Муллет поділилася прикметною історією.
В одній побаченій нею початковій школі панувала атмосфера безпеки та затишку. Будівля надихала чудовим дизайном — це власноруч зробили батьки та вчителі. Для учнів з будь-яким видом особливих освітніх потреб були додаткові матеріали: візуальні, аудіо, книги шрифтом Брайля тощо. Також діяв культурний центр, де учень будь-якої національності міг знайти щось про своє коріння. Вчителі в окремій кімнаті по черзі надавали послуги безкоштовних репетиторів індивідуально тим школярам, хто цього потребував. Діти радісно грали в коридорах. На питання, як педагоги забезпечують дисципліну, директор сказав: «У нас просто немає таких проблем».
Неподалік була розташована школа, до якої мали перейти ці діти після 10 років. Шафи були підпалені, у підлозі діри. Після дзвоника двері класів замикали, щоб не впустити тих, хто запізнився та щоб ніхто не втік з уроків. Три кімнати були відведені для порушників, яких виганяли з уроків та обмежували свободу пересування. Що сталося на шляху з однієї школи до іншої? Як повернутися назад?
«Що ви, у нас немає булінгу»
Сертифікований тренер з антибулінгової програми «Не смійся з мене» Ірина Боднар переконана: зміни починаються тоді, коли дорослі перестають сприймати бажане за дійсне і починають дослухатися до дітей. Адже на початку впровадження цього проекту (йому вже 19 років в Україні) найбільші складнощі виникали з учителями, особливо престижних шкіл. «У нас і так дружнє середовище», — запевняли вони.
«Булінг трапляється серед асоціальних дітей, а в нас таких немає», «У нас найкраща гімназія в центрі Києва, у нас діти не конфліктують». Якщо нав’язувати учням таку картинку, ті лише маскуватимуть, приховуватимуть проблеми. Дитина може бути слухняною вдома чи з учителями, а серед однокласників — агресором.
Без конфліктів жити не можна, пояснює експерт. Конфлікт — це не обов’язково сварка чи спалах агресії, це неминуче протистояння інтересів. Воно може виникнути і серед друзів, і розумне розв’язання не порушить атмосферу безпеки та довіри. Тож учнів необхідно вчити керувати конфліктами.
А ось булінг — зовсім інша річ. Це повторювані свідомі навмисні та обдумані дії з наміром нашкодити, викликати страх шляхом погрози подальшої агресії. І призводить таке цькування інколи до трагедій, таких як психологічні та фізичні травми, дитячі самогубства.
«Не смійся з мене, мені болить»
Проект «Не смійся з мене» розпочався з того, що відомий у США співак Пітер Ярроу був вражений звісткою про самогубство 12-річної дитини. Він звернувся до педагогів та психологів із проханням створити антибулінгову програму для школярів, яку він спонсоруватиме. А також — популяризуватиме. Ярроу написав пісню «Не смійся з мене», українську версію якої створила Марія Бурмака: «Не смійся з мене, мені болить. Ти уяви собі хоча б на мить, що я — це ти, а ти — це я». Відтоді співак займався поширенням поваги до дітей та дитинства у світі. Наша країна активно бере участь у цьому русі. Якщо з 2000 року в усьому світі натреновано 45 тис. вчителів, то в Україні — 10 тис.
Профілактику булінгу розпочинають з підвищення емоційного інтелекту школярів. Адже дитина, яка не вміє усвідомлювати та виражати почуття, діє майже автоматично: мене вдарили — я у відповідь. Також школярів вчать співпрацювати. Вони самі розробляють правила співіснування в класі — власний дитячий «закон». У такому разі діти краще дотримуються правил, ніж якщо вони нав’язані дорослими. Важливим для протидії булінгу є також визнання різноманіття (всі ми різні). А вирішувати конфлікти учнів вчать за принципами відновної дисципліни.
Найбільше опираються дорослі
Дбати одне про одного, тим паче якщо в класі є діти з особливими освітніми потребами, — ще одна засада антибулінгової профілактики. Це елемент формування атмосфери турботи і довіри в шкільному колективі. За словами директора з питань інклюзивної та позашкільної освіти МОН України Лариси Самсонової, цьому теж часто опираються дорослі.
Ще сім років тому демонстрували школярам 10–12 років (у віці, коли формується усвідомлення колективу) ролик про життя дітей з особливими освітніми потребами. Як важко пересуватися дитині з ДЦП, як складно з вадами слуху та зору, чому і як поводяться аутисти. І які при цьому в таких дітей інтереси, таланти, бажання. Найбільше протестували батьки та вчителі: «Навіщо на таке дивитися?» А ось школярі були вражені. Один із забіяк схвильовано казав: «Так мені ж ніхто не пояснював! Я думав, вони наркомани чи малотямущі, а вони ж такі самі, як я!»
Нині вже й дорослі розуміють: інклюзія — це реальність, з якою зустрінуться їхні діти. Вона стрімко розвивається в країні: торік було 7 тис. дітей з особливими освітніми потребами у звичайних школах, а нині вже 12 тис. Дітей більше не розподіляють за діагнозами. На кожні 12 тис. міського населення і 7 тис. сільського відкрито інклюзивний центр. У 2019 році їх має стати 700. Психолого-медико-педагогічна комісія може радити, яка форма освіти краща для учня, але обирати школу мають право лише батьки.
Утім, щоб інклюзивне виховання захищало дітей від булінгу, треба переходити на рівень конкретики. Скажімо, розповісти школярам про повагу до особливостей іншого — це один рівень. А інший — ставити прямі запитання на кшталт: «Якщо 1 вересня прийде однокласник, який не здатен розмовляти, чим ви йому допоможете?»
Шкільні служби порозуміння
Певно, найвищий рівень поваги до учнів та протидії булінгу — коли вони самі розв’язують конфлікти. Адже всі люди, залежно від вікових особливостей, мають різне бачення та підходи до вирішення конфліктів. У випадках, коли над розв’язанням конфлікту працюватимуть однолітки, до уваги братиметься думка кожного. Якщо ж до вирішення проблемної ситуації підходять представники різних вікових когорт, частіше за все, старші нехтують думкою молодих, вважаючи, що їм бракує досвіду.
Шкільні служби порозуміння — це команда з 8–10 старшокласників та координатора (психолога чи соціального педагога), яка пройшла навчання базових навичок вирішення конфліктів із застосуванням відновних практик. Також школа має виділити приміщення, де можуть збиратися учні для проведення медіації.
Впровадити концепцію Нової української школи за каральних методів виховання не можна, переконана старший викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія», співавторка трьох навчальних курсів з відновного правосуддя для університетів Альона Горова. Вранішнє коло в НУШ — вже елемент відновної практики. Чимало батьків зізнаються: діти вранці біжать у класи, щоб не пропустити цей ритуал. І це дає ефект у комунікації. Вчителі знають: завжди були діти, які наприкінці першого року навчання казали «Отой хлопчик». У системі НУШ діти запам’ятовують у середньому за місяць, кого як звуть.
Медіація однолітків впроваджується сім років. Підготовано 200 тренерів курсу, тисячу медіаторів з-поміж учнів. Працюють 200 шкільних служб порозуміння. Наприклад, у столиці — у гімназії «Київська Русь» та школі № 65. Така діяльність допомагає активно залучати учнів і звертати увагу на потреби всіх сторін, розвивати співчуття, підтримувати здоровий клімат у школі. Які ж результати?
Дорослі все вимірюють у цифрах, тож:
63 %
педагогів у таких школах готові делегувати учням право вирішувати конфлікти;
82 %
медіаторів-школярів засвідчили, що процес медіації допоміг їм краще зрозуміти людей.
На
80 %
знизилась кількість звернень до
шкільної адміністрації з приводу конфліктів.
На
78 %
знизилася кількість бійок серед учнів.
«Сідаймо в коло»
Учні ж кажуть: «Я припинив боротьбу», «Я змінився — вся моя родина змінилася», «А ви можете навчити цього батьків?» Там, де є така практика, коли назріває конфлікт, діти самі кажуть вчителям: «Сідаймо в коло»
Що дає участь у шкільній службі примирення? Батькам — можливість допомогти дитині у важкій життєвій ситуації, сприяти розвитку в ній відповідальності й дорослої поведінки. Сторонам конфлікту — позбутися негативних переживань і бажання помститися, переконатися в тому, що справедливість існує, можливість бути почутим, отримати вибачення, повернути собі повагу й відновити стосунки.
Спостерігаючи за врівноваженою та впевненою поведінкою медіаторів, сторони конфлікту налаштовуються на позитивне сприйняття ситуації та серйозний підход до її вирішення. Ровесники викликають у сторін, що конфліктують, повагу та шанобливе ставлення.
Найкраще — коли конфлікти розв’язують самі діти
Налагодити роботу учнів простіше за інше, вважає експерт. Важливо, щоб вчителі захопилися. Тож створення служби порозуміння починається з презентації для педколективу. Типові ситуації шкільних конфліктів розігрують із вчителями. Хтось грає малого бешкетника, хтось — постраждалого, інші — їхніх батьків та педагогів. Педагоги не приховують подиву: «Мене скривдили, а ніхто навіть не вислухав!», «Батьки сказали, що всиплять вдома, і всі розповідали, чому я це зробив — бо такий-сякий, бо зростаю злочинцем, бо відбився від рук, але ніхто не спитав, що сталося насправді».
Надалі етапи створення такої шкільної служби порозуміння прості: анкетування та відбір охочих старшокласників, тренінги з підготовки медіаторів та координатора, їхня діяльність та супервізування, практична підготовки тренерів з-поміж старшокласників.
Пані Альона згадує хлопчика Вася, якого всі педагоги радили не брати в медіатори, адже він сам хуліган, з асоціальної родини, зруйнує вам всю роботу. Та вже за два місяці після навчання він з гордістю зустрічав у школі на вході в піджаку з бейджем «Медіатор». І годі було відшукати такого серйозного, вдумливого посередника в конфліктах дітей!
