Як в ізраїльських школах розвивають креативність та мотивацію

Автор тексту: Роман Тищенко

Омер Закай — представник організації Education Cities, що створила по всьому світу понад дві тисячі приватних шкіл з кардинально новими методиками навчання. Під час Освітнього форуму «Твори» в Українському католицькому університеті у Львові Омер Закай розповів про принципи демократичної школи та інновації в освітній галузі Ізраїлю.

Омер Закай займається впровадженням сучасних технологій навчання — Digital Academy, MOOC, PBL, інструментів Google, проводить навчальні курси для вчителів і допомагає впроваджувати освітні ініціативи в органах місцевого самоврядування.

Школа підлаштовується під учня

— Демократична школа — це мережева система навчання, яку створили в Ізраїлі ще 30 років тому. Її ідея полягає в тому, щоб підлаштовуватися під учня, а не навпаки. Головна її мета — зробити дітей щасливими та змотивувати до самостійного навчання. Роль вчителя в такій школі — мінімальна. Натомість діти обмінюються знаннями між собою і самі вибирають, що хотіли би вчити.

На початку XX століття у світі були схожі освітні моделі, досвід яких ми частково запозичили. Одна з найвідоміших — це приватна школа Саммерхілл у Великій Британії, яку заснував Олександр Сазерленд Нілл у 1921 році. Також доволі революційну модель запропонував Януш Корчак у період Другої світової війни на базі польського сиротинця. Один з його найвідоміших висловів: «Прагнучи вберегти дитину від бактерій дифтерії, не переносьте її в затхлу атмосферу нудьги й безвілля». У його школі діти мали парламент, суд та могли повністю вирішувати всі внутрішні питання.

Наразі понад дві тисячі шкіл на всіх континентах працюють за нашою системою, проте кожна з них має власну ідентичність.

Хоча демократична методика викладання все ще є альтернативною, вона відчутно впливає на систему державної освіти. Вона стала майданчиком для впровадження реформ і провідних ініціатив міністерства освіти.

Учні мають вибір

У демократичній школі діти отримують набагато кращі знання. 20 років тому ми були в підпіллі, тому що держава не хотіла визнавати нашу методику і опиралася новим ідеям. Проте 50% демократичних шкіл відкрили саме тоді, коли держава їх ще не визнавала. Вважалося: якщо батьки віддають своїх дітей у демократичні школи замість державних, то діти взагалі не здобувають освіту. Траплялося, що таких батьків навіть арештовували. Попри це, в Ізраїлі альтернативна освіта мала надзвичайний попит серед населення.

У демократичній школі діти так само мають фінальні екзамени й отримують атестати. Проте, на відміну від державних шкіл, вони можуть обрати предмети для вивчення та складання іспитів.

Демократична школа — простір відкритих можливостей. Тут можна все, поки ти не порушуєш правил спільноти. Ці правила може встановлювати сама учнівська спільнота і їх дуже легко змінити. У якомусь сенсі це «картонна коробка», тоді як загальноосвітня школа — це «металева коробка». Безумовно, деякі правила все ж є, бо не можна «вийти з коробки», якщо її не існує.

У нас діти можуть займатися саме тим, що їм цікаво — вибирати ті предмети, у яких їм хочеться зростати. Це загальна практика для всіх учнів від 1-го до 12-го класу. Навіть першокласники самі обирають свої предмети. На початку кожного року школярі мають перший ознайомчий тиждень з усіма дисциплінами. Після цього вони формують власний навчальний графік. Ми вважаємо, що особистий вибір мотивує їх та спонукає до відповідальності.

Мотивація дітей — основа креативності

На мій погляд, японська модель освіти — одна з найдепресивніших у світі, оскільки зосереджена навколо учнівських досягнень, а не самих учнів. Фінська система відома найкращими у світі освітніми ресурсами, проте навчання там переважно й досі є дуже консервативним.

Демократична школа створена, щоб допомогти дітям знайти їхню пристрасть. Вчителі тут заохочують дітей знайти в собі внутрішню силу до пізнання світу, до самомотивації.

Це основне підґрунтя для креативності. Вона може зростати лише на «родючій землі», коли діти вивчають ті сфери, до яких мають найбільший інтерес і потяг. Саме тоді, коли діти відчувають себе успішними, формується простір креативного мислення.

Зараз багато випускників демократичних шкіл працюють на керівних посадах: керують фабриками, армією, працюють в IT та міжнародних глобальних компаніях. Вони — це доказ того, що наша система освіти працює.

Від піраміди до мережі

Глобальна система освіти має форму піраміди. На найвищому рівні перебуває міністерство, потім — регіональні відділи освіти, школи, вчителі і, врешті-решт, учні.

Перш за все, знання в таких структурах має тільки один напрямок руху — зверху вниз. Найнижчі блоки піраміди не мають можливості вплинути на вищі.

По-друге, піраміда оцінює лише власну продуктивність: наскільки швидко знання перейшли з одного рівня на інший. Усі контрольні роботи та екзамени існують для того, щоб оцінити продуктивність піраміди, а не індивідуальний потенціал кожного.

По-третє, піраміда не має кольору, оскільки такій структурі це не потрібно. Відтак і діти «не мають кольору», бо система не покликана допомогти дитині віднайти свою індивідуальність, свій власний колір. Піраміда не має часу для того, щоб зрозуміти потреби у знаннях і контенті окремого учня — це не те, що потрібно цьому механізму.

Ми намагаємося створити модель, де всі блоки комунікують й інформація передається в обидва напрямки. Це уможливлює процес, у якому вчитися і вчити може кожен. Це приклад мережевої системи. Мета освітян як в Україні, так і в Ізраїлі — впровадити цю систему на зміну середньовічній пірамідальній структурі.

Зміна ролі вчителя

У пірамідальній структурі сила вчителя полягала в тому, що він мав перевагу в знаннях. Проте зараз це не працює, бо сьогодні студенти мають інтернет та власні знання. Вчитель більше не є авторитетним джерелом знань. Безперечно і досі є доволі багато вчителів, які намагаються утримати авторитет, проте їм це не надто вдається, бо завдяки новітнім інформаційним технологіям учні можуть дізнатися більше, ніж на примітивних уроках.

Роль вчителя в сучасній мережевій школі — бути фасилітатором, допомогти кожному учневі знайти свої власні знання. Він має показати дітям шлях до залучення в мережу знань за допомогою індивідуальних можливостей. Перша річ, яку потрібно здійснити вчителю — ідентифікувати можливості кожного учня, а не бути звичайним носієм знань. Роль вчителя як фасилітатора — це єдине, що не зможуть замінити технології.

Про найголовнішу мету сучасної школи

Коли у школах розмовляють про оцінювання, то я згадую картинку, де різним звірям потрібно залізти на одне дерево — слону, зайцю, рибі й пташці. Так і в кожної людини є свої особливості, які треба враховувати.

Вимірювання успіхів і ефективності — це проблема стандартизації навчання. Оцінювання — це потреба піраміди. У мережевій системі ми не можемо виміряти всі блоки за однаковою шкалою, оскільки кожна людина — унікальна. У демократичній школі немає потреби оцінювати всіх за однією системою.

У демократичній школі вчителі надають кожному учню індивідуальний письмовий відгук про його навчання. Цей відгук, на відміну від оцінки, допомагає дитині зрозуміти, що варто розвивати, які сторони посилити, що допрацювати. Я вважаю, що систему лише тоді можна визнати успішною, коли учень досягнув власної мети.

В українських школах, наскільки мені відомо, теж подають звіти і проводять певні оцінювання річної успішності дитини, які потім можна показати батькам. Проте в демократичній школі йдеться не про звіт, а про відгук, у якому вчитель описує, чого дитина змогла досягти та які навички отримала.

Нещодавно я познайомився з естонським освітнім статутом, найперша мета освіти якого — щасливі діти та дорослі. Щастя можна помітити одразу і дуже просто — по очах. Одна з найкращих речей, які можна побачити з перших секунд перебування в демократичній школі — щастя в очах дітей. Це надихає, бо саме щастя породжує креативність.

Основна мета будь-якої школи — зробити дітей щасливими. Потрібно постійно намагатися зробити все можливе, щоб учні посміхалися із запалом в очах.

Ми живемо в жорстокому світі, де пошуки щастя нескінченні. Більшість шкіл намагаються якомога більше віддалити нас від щастя. Вони поміщають нас у свої рамки, у свої коробки, де дітей ніхто не запитує, що насправді робить їх щасливими. Як можна 12 років вчити дитину і бути до цього байдужим?

Залишити відповідь