«Навіщо взагалі кудись іти?», або Як карантин змінює наших дітей: розповідають підлітки

Київ готується пережити черговий суворий локдаун. Тож пропонуємо вам почитати, як рік дистанційного навчання і самоізоляцій змінює наших дітей. Ми продовжуємо серію матеріалів, присвячених цій темі. Ви здивуєтесь, як глибоко і по-дорослому підлітки рефлексують про карантин, онлайн-навчання та свої мрії на майбутнє.

«Навіщо іти на вулицю?»

Аріана Тадайон, 11 років, 5-й клас, Київ

Я просто ненавиджу COVID. Я мала полетіти в Мілан на концерт моєї улюбленої співачки Біллі Айліш. Мені, по суті, тоді нічого на Новий рік не подарували. Тільки квиток на концерт, який не відбувся. Ось так через COVID я сиділа вдома. І на свій день народження також. Тепер думаю так: навіщо іти на вулицю, якщо можна вдома посидіти?

Мабуть, карантин змінив нас за цей рік: ми отримали менше знань, тому що іноді не було зрозуміло, що говорить вчитель у Zoom. Вчителі на карантині не змінилися: хто кричав, той і продовжував кричати, хто був нормальний, той залишився нормальний.

Комп’ютера свого я не маю — мені він не потрібен. Але мені купили планшет, щоб я не носила важкі книжки: тепер у мене на ньому всі підручники, там же можна дивитися онлайн-уроки.

Мені дозволяють замовляти по інтернету невеликі речі, потрібні для навчання. Іграшки не купую, бо я вже не граюся іграшками. Але я граюся в плейстейшен, і її на карантині у моєму житті стало, звісно, більше.

Я багато ким хотіла стати. Наприклад, балериною. Але це не реально для мене — я повненька і не вмію танцювати. Тепер думаю, що буду архітектором чи композитором. Я й до цього вміла малювати, але на карантині з’явилося більше вільного часу, щоб розвиватися, малювати. А ще я іноді пишу пісні, співаю.

У мене з’явилися деякі інтернет-друзі: вони з моєї школи, але ми наживо не спілкуємося. Іноді кажемо привіт, коли зустрічаємось у школі — просто перерви між уроками не такі великі, щоб зупинитися й порозмовляти. Іноді можемо в TikTok переписуватися чи в Instagram.

Я точно виросла за цей час. Деякі учні змінилися на краще, деякі — на гірше. У нас є хлопчик, який став навіть дивним: почав дивитися аніме, говорити японською мовою. Ми не можемо зрозуміти, чи це справді японська, чи він лише вдає.

«Треба розрухатися за той період, який я сидів удома»

Любомир Юрчишин, 11 років, 5-й клас, Київ

Карантин дуже вплинув на дітей. Вони менше стали виходити на вулицю. Якщо до карантину кожен раз, як подивишся у вікно, хтось грається, то зараз, навіть коли жорсткий карантин закінчився, діти все одно сидять вдома.

А я дуже люблю гуляти надворі. У зимову пору ліпити сніговиків, з братом у сніжки грати, а в тепліші дні — на велосипеді кататися або просто ходити.

Я думаю, що діти, які пережили карантин, точно будуть відрізнятися тим, що знають, як це — не виходити на вулицю. Це така ситуація, коли в тебе болить голова, ти хочеш свіжого повітря, але розумієш, що тебе ніхто на вулицю не пустить. Як би ти не хотів вийти з квартири, де молодший брат біситься або кричить, тобі не можна, бо тобі треба з ним сидіти.

Як цю ситуацію подолати тепер, я не знаю. Можна зайнятися якимось видом спорту, почати бігати зранку або на велосипеді чи на самокаті кататися.

На карантині дуже важко було завести друзів. Здебільшого я знаходив тільки нові цікаві сайти, додатки. Я знайшов YouTube-канал, на якому розповідається, як вирости, як розтягнути певні м’язи, як накачати прес за кілька місяців. У мене проблема, що я досить маленький. Я хотів би стати більшим, щоби краще займатися баскетболом. Баскетболом почав займатися після карантину, бо треба розрухатися за той період, коли я сидів удома.

У мене з’явилася ідея стати програмістом. Хоча вона й раніше була… Зараз, коли ми ходимо в школу, у багатьох дуже круто виходить писати програми з інформатики через те, що на карантині вчитель кидав нам купу цікавих файлів, фактів, відео про те, як програмувати. І ми з класом думаємо, що він уже колись був на дистанційному навчанні, тому що він вміє це робити. Дуже часто в нього уроки були найцікавішими. Нам видали нову програму Kolab Turtle, яку можна запрограмувати так, щоб вона малювала трикутник, квадрат, три лінії тощо.

Я одразу скажу, у нас у класі з’явилося дуже багато хлопців або дівчат, які просто не приходили на онлайн-заняття, не відповідали на тести. Або шукали відповіді на тести в інтернеті. Коли ми пішли в школу, їм за це добряче перепало. Думаю, вони вважали, що так вони зможуть втекти від навчання.

З’явилася в мене нова проблема, як і в багатьох. На дистанційці таке було: ти пишеш тест, але в тебе у квартирі ще тато працює і з кимось говорить по інтернету, мама в інтернеті шукає рецепт, що приготувати на обід, сестра в інтернеті дивиться відео, молодший брат — «Фіксиків». І в мене дуже часто урок вилітав. Інтернет — це дуже важлива штука. У ній багато хто і навчається, і розважається.

«Ходити в школу не так вже й погано»

Маргарита Юдіна, 14 років, 9-й клас, Одеса

Я міркувала і зрозуміла, що COVID — це дуже погано. Дистанційне навчання якоюсь мірою добре, але все ж таки очне краще. Цей рік був дуже важкий, тому що ми перший раз почали навчатися дистанційно — для нас це був шок.

Мої однокласники почали розуміти, що ходити в школу не так вже й погано. Ми дуже зраділи, коли всі зустрілися після карантину. Деякі почали поважати школу й говорити: «Нарешті!»

Дистанційне навчання дуже погано впливає на успішність учнів. Наприклад, вірші багато дітей просто читають, записують і надсилають учителю, а не вчать напам’ять. А більшість уроку іноді йде на те, щоб якісь проблеми вирішити з технікою: у когось камера чи мікрофон не працює, у когось поганий зв’язок. І це заважає.

Я купила камеру для дистанційного навчання й нову мишку для комп’ютера. Я більше люблю піти в магазин, щоб мене проконсультували, ніж купувати онлайн.

Дуже змінилось у мене уявлення про те, ким я хочу бути в майбутньому. Рік тому я хотіла стати фармацевтом, біологію та хімію вчила. Зараз розумію, що техніка — надзвичайно важлива річ. Я почала дивитися відеоролики, як правильно завантажувати програми, як програмувати. Встановила собі програму Blender для 3D-моделювання і змоделювала в ній пончик: спочатку зробила глиняний круг, потім вирізала в ньому дірку спеціальним пензлем, пофарбувала в рожевий колір. Сама зробила такі маленькі прикраси — метелики — і декорувала ними свій пончик — усе це на комп’ютері за допомогою 3D-моделювання.

До COVID я дуже любила волейбол та відеоігри. На волейбол продовжую ходити, але тепер я також моделюю фігурки для ігор.

Я спіймала себе на думці: а навіщо кудись іти? Замовляла їжу додому й думала: навіщо щось робити на вулиці, якщо можна вдома?

Із друзями ми ходимо гуляти, як і раніше. Нові друзі з’явилися в інтернеті. Вони живуть у різних містах: Харкові, Дніпрі. Вони пишуть про свої погляди на дистанційне навчання в Telegram. Їхні думки часто сходяться з моїми — це нас зближує.

Поділитися цією статтею