Дітям нудно в школі — і смартфони тут не єдина причина: авторка книжки «Підліток, який втратив інтерес» про інтерес до навчання
Заборонити телефони, посилити контроль, вимагати більше дисципліни — чи справді цього достатньо, щоб діти знову зацікавилися навчанням? Американська журналістка й авторка книжки The Disengaged Teen («Підліток, який втратив інтерес») Дженні Андерсон пропонує подивитися на проблему інакше: можливо, смартфони забирають увагу школярів не тільки тому, що вони надто привабливі, а й тому, що сама школа часто не пропонує дітям достатньо причин зосередитися на уроках.
Про це Андерсон розповіла в інтерв’ю для The Guardian, опублікованому 12 жовтня 2026 року. Матеріал підготувала журналістка британського видання Аамна Мохдін. У центрі розмови — дедалі складніші стосунки між школярами та навчанням: діти менше цікавляться уроками, гірше почуваються в школі, а частина з них узагалі поступово віддаляється від освітнього процесу.
Андерсон порушує питання: чи не намагаємося ми виправити поведінку учнів, не змінюючи умов, у яких ця поведінка виникає?
Учням дедалі менше цікаво те, що відбувається на уроках
В інтерв’ю The Guardian наводить дані дослідження британської освітньої платформи Edurio. У 2020/2021 навчальному році 42% опитаних учнів відповідали, що часто або дуже часто вважають навчальний матеріал цікавим. У 2023/2024 навчальному році таких було вже 28%.
Різниця — 14 відсоткових пунктів. Частка школярів, які регулярно вважають навчання цікавим для себе, за цей період зменшилася приблизно на третину від початкового показника.
Edurio — платформа, яка збирає відгуки учнів, батьків і працівників шкіл. У звіті про якість та інклюзивність освіти, опублікованому 2024 року, використали понад 245 тисяч відповідей за 2023/2024 навчальний рік, а для аналізу динаміки — дані за попередні шість років, що охоплюють понад 430 тисяч відповідей. Окреме опитування про досвід учнів у 2023/2024 навчальному році заповнили понад 76 тисяч школярів.
Це масштабні дані про досвід учасників британської шкільної системи. Вони показують тенденцію, але не доводять, що вона виникла через конкретний чинник — смартфони, навчальну програму чи систему оцінювання.
Водночас падіння інтересу — не єдина тривожна цифра. За даними, наведеними в матеріалі The Guardian, частка учнів, які почувалися щасливими в школі, знизилася з 65% у 2020/2021 навчальному році до 50% у 2023/2024-му. У звіті Edurio за 2023/2024 рік показник тих, хто почувався в школі дуже або досить щасливим, становив 47%.
Ще одна деталь: майже половина опитаних школярів у 2023/2024 році не брала участі в позакласних активностях. А в Англії зростала частка дітей із дуже високим рівнем пропусків: до цієї категорії зараховують учнів, які відвідують менше половини навчальних занять.
Смартфони відволікають. Але що було до них?
Ми звикли пояснювати неуважність дітей впливом цифрових технологій. У цьому є підстави: соціальні мережі й застосунки з нескінченною стрічкою контенту справді конкурують за увагу, а алгоритми заохочують користувачів залишатися онлайн якомога довше.
Андерсон не заперечує цієї проблеми. Навпаки, вона говорить про значну шкоду, яку смартфони та соціальні мережі можуть завдавати дітям. Її аргумент в іншому: технології радше посилюють уже наявне відсторонення від навчання, ніж створюють його з нуля.
Уявімо двох учнів. Першому цікаво на уроці, він розуміє, навіщо вивчає тему, може поставити запитання й відчуває, що має певний вплив на власне навчання. Другий не бачить зв’язку між завданням і власним життям, не розуміє, навіщо йому ця тема, і звик працювати заради оцінки. Смартфон може відволікати обох. Але для другого він стає ще й зручним способом утекти від заняття, яке здається беззмістовним.
Саме це Андерсон називає важливою відмінністю: прибрати телефон — не те саме, що повернути учневі інтерес.
Чотири типи ставленням учнів до навчання: від пасивного пасажира до допитливого дослідника
Центральна ідея книжки Андерсон The Disengaged Teen: Helping Kids Learn Better, Feel Better, and Live Better — чотири моделі, або режими, взаємодії школяра з навчанням. Книжку вона написала разом із Ребеккою Вінтроп, дослідницею освіти, пов’язаною з Brookings Institution.
Авторки описують різні стани, у яких один і той самий учень може опинятися залежно від предмета, обставин, самопочуття й стосунків з учителем.
1. Пасажир: присутній на уроці, але не дуже залучений
Це учень, який виконує те, що від нього вимагають, не порушує правил і начебто не створює проблем. Він може робити домашні завдання, записувати матеріал і відповідати, коли його запитують. Але власної зацікавленості в навчанні може майже не бути.
Андерсон вважає, що саме цей режим є дуже поширеним: у матеріалі The Guardian вона говорить приблизно про половину учнів.
Ще один аспект, на який звертає увагу авторка — вчителі часто найбільше акцентуються на дітях, які порушують дисципліну, сперечаються або відмовляються працювати. А тих, хто мовчки виконує мінімум необхідного, можуть вважати цілком успішними.
Проте зовнішня слухняність не завжди означає внутрішню залученість. Учень може отримувати прийнятні оцінки, але не відчувати, що навчання належить йому, що він здатний впливати на нього або що в ньому є щось особисто важливе.
2. Той, хто опирається: проблемна поведінка як сигнал
Другий режим — учень, який відсторонюється, сперечається, протестує або поводиться так, що дорослі починають називати його проблемним.
Андерсон пропонує змістити погляд: можливо, перед нами не просто «проблемна дитина», а дитина, яка має проблеми й у такий спосіб сигналізує, що щось не працює.
Це не означає, що вчителі повинні ігнорувати порушення правил або дозволяти будь-яку поведінку. Але між покаранням за небажану реакцію і спробою зрозуміти її причину є суттєва різниця.
- Чи не надто складне завдання?
- Чи не боїться дитина помилитися перед класом?
- Чи розуміє, чого від неї очікують?
- Чи має можливість висловитися?
- Чи не втратила віру в те, що здатна впоратися?
Не кожен конфлікт має приховану психологічну причину, і не всяка відмова працювати свідчить про проблеми в системі. Проте запитання про причину допомагає не зводити всю ситуацію до ярлика «неслухняний».
3. Досягач: хороші оцінки — ще не гарантія благополуччя
Цей режим може здивувати найбільше. Досягач прагне виконувати все якнайкраще, отримувати високі оцінки, виправдовувати очікування дорослих і не припускатися помилок.
На перший погляд, це саме той учень, якого школа хотіла б бачити в ідеалі. Він старанний, організований, відповідальний. Але Андерсон застерігає: прагнення досягати результатів може перетворитися на перфекціонізм, коли дитина працює не через цікавість, а через страх не відповідати очікуванням.
Тоді оцінка стає важливішою за сам процес навчання. Помилка сприймається не як частина пізнання, а як доказ власної неспроможності. Учень може демонструвати високі результати, водночас переживаючи значне напруження.
Авторка стверджує, що в цій групі особливо помітні проблеми з психічним добробутом.
4. Дослідник: коли цікавість поєднується з бажанням діяти
Найбільш залучений режим Андерсон називає explorer — дослідник або той, хто відкриває нове. Це учень, який не просто виконує завдання, а цікавиться темою, ставить власні запитання, прагне зрозуміти більше й відчуває, що може впливати на своє навчання.
Авторка стверджує, що лише близько 4% дітей повідомляють, що переживають такий стан у школі. Цю цифру варто сприймати саме як оцінку в межах досліджень і моделі авторок, а не як універсальний показник для всіх країн та освітніх систем.
І тут важлива ще одна деталь: ці режими не є постійними. Дитина може бути дослідником на біології, пасажиром на історії та досягачем на математиці. На одному уроці вона може захопитися завданням, а на наступному — втратити інтерес.
Що нового в цьому погляді на мотивацію?
Думка про те, що дітям потрібні цікаві уроки, самостійність і зв’язок навчання з реальним життям, не нова. Новизна розмови Андерсон — радше в тому, як вона поєднує ці ідеї з нинішньою дискусією про смартфони та відсторонення школярів. Вчителям дослідниця пропонує хмінити питання із «як змусити клас працювати?», на «що в моєму уроці допомагає дітям захотіти працювати?».
Так у матеріалі Edurio згадується робота дослідника Джона Маршалла Ріва, який вивчав відповідні педагогічні підходи в понад 35 рандомізованих дослідженнях у 18 країнах. Загальний напрям цих досліджень — як підтримка самостійності учнів може впливати на навчальні результати, добробут і соціальну поведінку.
Автономія тут не означає, що учні самі вирішують, чи вивчати математику, і можуть не виконувати програму. Йдеться про можливість мати голос у навчанні, розуміти мету завдань, робити обґрунтований вибір і відчувати власну спроможність.
Наприклад, учитель може запропонувати кілька тем для есе, дозволити обрати формат підсумкового проєкту або пояснити, як конкретне поняття пов’язане з реальними ситуаціями. Програма залишається, вимоги не зникають, але учень отримує простір для власного рішення.
Чотири речі, які вчитель може спробувати вже на уроці
У матеріалі Edurio, присвяченому книжці Андерсон, описано кілька практик, які допомагають підтримувати самостійність учнів. Вони не вимагають повністю змінювати навчальну програму.
1. Не відмахуватися від фрази «це нудно».
Замість автоматичної відповіді «все одно треба вчити» можна запитати: «Що саме здається тобі нудним?» або «Що допомогло б тобі краще зрозуміти цю тему?». Це не означає, що учень завжди матиме рацію. Але його відповідь може підказати, де саме втрачається контакт із матеріалом.
2. Пояснювати, навіщо потрібне завдання.
«Тому що це буде на контрольній» — зрозуміла, але не завжди переконлива відповідь. Можна спробувати показати, де знання стане в пригоді, яке питання допоможе розв’язати або з якою іншою темою воно пов’язане.
Не кожен навчальний факт матиме очевидне практичне застосування. Іноді сенс полягає в тому, щоб навчитися міркувати, бачити закономірності чи розуміти світ. Але цей сенс теж варто проговорювати.
3. Давати невеликий, але справжній вибір.
Наприклад, дозволити учням обрати тему для прикладу, формат презентації або один із кількох способів продемонструвати розуміння матеріалу. Вибір має бути посильним для вчителя й не створювати нерівних умов, але навіть невелика свобода може допомогти дитині відчути відповідальність за власну роботу.
4. Помічати не тільки результат, а й процес.
Оцінка показує частину навчального результату, але не завжди відображає, що саме допомогло дитині просунутися вперед. Можна обговорювати, яка стратегія спрацювала, де учень змінив спосіб мислення, що було складним і як він із цим упорався.
Це також допомагає відрізняти учня, який справді зацікавлений темою, від того, хто просто намагається не втратити високий бал.
А що можуть зробити батьки?
Андерсон окремо наголошує на ролі батьків. Вони теж можуть впливати на те, як дитина ставиться до навчання, — не тільки контролюючи оцінки й виконання домашніх завдань, а й допомагаючи їй краще зрозуміти власні інтереси.
Почати можна з простого запитання: що тобі насправді цікаво? Не «який предмет у тебе найкращий», не «з чого отримав найвищий бал», а саме — що хочеться досліджувати, про що дивитися відео, читати, сперечатися або розповідати іншим.
Можливо, дитина захоплюється музикою, футболом, архітектурою, природою чи відеоіграми. Це не означає, що треба перетворювати кожен інтерес на урок або обов’язково шукати в ньому майбутню професію. Іноді достатньо дати дитині час і простір, щоб вона могла розвивати захоплення без постійного оцінювання.
І ще одна важлива думка: не кожна розмова про школу має завершуватися аналізом оцінок. Іноді корисніше запитати, що сьогодні здивувало, що було складним, про що хотілося б дізнатися більше або з ким було цікаво працювати.
Це не замінює відповідальності за навчання. Але допомагає не зводити його до табеля й переліку виконаних завдань.
Чи означає це, що школа має стати розвагою?
Андерсон не пропонує перетворювати уроки на безперервне шоу, де кожна хвилина має бути веселою. Навчання потребує зусиль, повторення, практики, концентрації та готовності працювати з тим, що не виходить відразу.
Її думка інша: складне навчання не обов’язково має бути безрадісним. Учень може наполегливо працювати над непростим завданням, якщо розуміє його сенс, відчуває підтримку й бачить, що його зусилля ведуть до результату.
У розмові з The Guardian авторка також звертає увагу на надмірне навантаження програмою та систему іспитів. Вона пропонує переглянути розклад оцінювань, зробити навчальний зміст ближчим до життя дітей і не відсувати на другий план мистецтво та гуманітарні дисципліни заради постійної уваги до STEM-напрямів.
Освітня експертка каже, якщо програма перевантажена, кожен предмет бореться за час, а результат школи вимірюють переважно оцінками й іспитами, простір для дослідження та самостійності звужується. Риде потрібні рішення про зміни на рівні вчитель-учень, а також на рівні школи, програми, оцінювання та організації навчального дня.
Іноді дитина, яка здається байдужою, просто давно звикла бути пасажиром. І якщо ми хочемо, щоб вона стала дослідником, самого заклику «будь активнішим» недостатньо. Треба змінювати саму треєкторію подорожі.
Джерела: The Guardian, Edurio.
Читайте також: Що більше довіри і підтримки, то більше діти люблять вчитися.
