Під час війни варто особливо дбайливо ставитися до дитячої психіки. Неважливо, що пережила дитина: евакуацію під кулями чи звуки сирен. Усе це для неї може стати травматичною подією. Про те, як взаємодіяти з травмованими дітьми, щоб вони почувались у безпеці, розповідає дитяча та сімейна психологиня Анна Покровська.
Стривожити може навіть запитання про сім’ю
Коли діти потрапляють у новий колектив — школу, садочок, гурток, особистих запитань не уникнути. Але те, що до війни здавалось нормою, зараз може травмувати. Наприклад, розповідь про сім’ю, рідне місто, малюнок свого дому. Адже зараз багато дітей залишилися без домівок і навіть без рідних. Таких запитань варто уникати або встановлювати контакт із дитиною інакше. Запитати, як вона жила до війни, чи може розповісти про це.
Але якщо йдеться про травматичний досвід, слід пам’ятати: потрібна також велика підготовка, довірливий контакт у дорослого з дитиною. Це може робити або психолог, або близька людина, яка підтримує дитину.
Які запитання можна ставити, щоб з’ясувати про життя дитини під час війни:
- «Чи є тобі зараз де жити?»
- «Чи піклуються про тебе зараз дорослі?»
- «Як зараз твої близькі?»
- «Як ви з близькими зараз підтримуєте одне одного?»
Тобто це мають бути запитання, які показують дитині, що ви розумієте, як їй складно. Але щиро цікавитесь, чи є якийсь ресурс у неї та її родини, щоб це витримати.
У своїй практиці я спостерігаю, що діти здебільшого хочуть розповісти свою історію. Їм важливо, щоб їх почули. Але це має бути дуже безпечна, камерна бесіда сам на сам. Щоб дитина розуміла, що зараз вся увага прикута до її слів, її стану, і вона може отримати підтримку. Що дитину помічають, усвідомлюють усі складнощі, через які вона пройшла.
Протягом цих 11 місяців у моїй практиці були діти, які просто малювали, щоб детально розповісти мені про те, як вони перебували у воєнних подіях. Як сиділи у сховищах та навіть бачили смерть інших людей. Вони іноді не могли передати це словами, тому або малювали щось схематично, або просили пластилін, щоб щось зліпити.
Важливо помічати, чи готова дитина розповідати про той момент, що був для неї травматичним. Дорослі повинні зрозуміти, що для дитини має настати той час, коли вона буде готова вербально передати все, що пережила і бачила. Іноді маленькі діти можуть це показувати у грі, своїй поведінці, малюнках.
Я зараз працюю з дітьми початкової школи, які перебувають в евакуації та пережили травматичні воєнні події. І вони не розповідають, а малюють. І зображують жахливі події. Але я можу ділитися почуттями, дивлячись на ці малюнки. Казати: «Мабуть, було щось таке, що ти бачив/бачила, і це було жахливо, і це тебе дуже лякало». Тоді дитина відчуває, що ви розумієте, через що вона пройшла. Адже діти початкової школи часто навіть не надають словесної форми всім жахам, які вони пережили. Але якщо є хоч один шанс, що дитина може якось передати те, що прожила, потрібно одразу давати їй підтримку. Сказати: «Мабуть, це було дуже страшно, було жахливо те, через що тобі і твоїй родині довелося пройти. Як добре, що ти тепер тут».
Важливо повертати дитину до реальності
Що спокійніше дорослі реагуватимуть на те, що розповідає дитина, то більшою для неї це буде підтримкою. Але спокій не повинен бути тотожним байдужості. Бо коли дитина чимось ділиться, вона хоче розуміння. Вона очікує, що людина, яка зараз на неї дивиться та її слухає, може її відчути та зрозуміти.
Дуже важливим є активне слухання. Ми можемо повторювати за дитиною: «Так, це було жахливо», «Так, вони стріляли». Але важливо розуміти, що в цей момент дитина нам розповідає про жахіття війни, які були вже в минулому. І ми обов’язково повинні повертати її до реальності. Показати, що травма залишилася в минулому, що дитина зараз вже не проживає її. Бо травматичний досвід діє так, що коли ми починаємо про нього згадувати, мозок повертає відчуття тіла та настрій із тієї ситуації. Щоб дитина там не застрягала, ми можемо їй сказати: «Це було в минулому, а зараз ти сидиш переді мною. І ми дуже сподіваємося, що скоро ця війна закінчиться».
Висловити свою підтримку також можна наступною фразою: «Попри всі жахіття, які трапились у минулому через війну, ти зараз сидиш переді мною, я дивлюся на тебе і пишаюся, що ти вцілів/вціліла. Я намагаюся уявити, як це все було. Добре, що ти зараз маєш змогу мені це все розповідати».
Відновлення відбувається поступово
Іноді батьки, які пройшли травматичний досвід війни, але вже опинились у більш безпечному місці, очікують від своєї дитини звичайної нормальної поведінки. Але дитяча психіка працює так, що після пережитої травми буває погана поведінка, проблеми з навчанням, негативні емоції. Це все буде, адже психіка травмована. Відновлення відбувається поступово, для нього потрібен час. І якщо в дитини будуть теплі стосунки з батьками, вчителями, близькими людьми, це допомагатиме їй впоратися якнайшвидше.
Перше, що потрібно розуміти, — дитина намагається перетворити те жахіття, яке вона пройшла, у нове життя. На це потрібен час, сили, і це непросто насамперед для дитини. Тому дорослим варто проявити терпіння і розуміння. Але буває так, що вже в безпечному місці батьки починають будувати завищені очікування щодо дитини: щоб вона була слухняною, гарно вчилася. Якщо дитина не виправдовує їхніх очікувань, вони починають маніпулювати її страхом війни: «Якщо не будеш гарно поводитись, повернемося туди, де стріляють». У жодному разі не можна цього робити! Так ви дитину не вмотивуєте, а ще більше травмуєте її психіку.
Учителям важливо розуміти, що та інформація, яку дитина легко сприймала до війни, зараз їй може просто не датися. Тому навчальний матеріал має бути дуже чітким, сфокусованим, не таким об’ємним, як це було раніше.
Також зараз важливо приділяти більше уваги фізичному стану дітей. Давати їм можливість більше рухатися, виконувати між навчальними вправами фізичні. Щоб дитина відчувала позитивні емоції від активності свого тіла.
Коли ви бачите, що дитина повертається до жахливих спогадів і в неї виникають емоції, пам’ятайте: дуже важливо, щоб вона проявляла ці емоції. Якщо дитина, проживши жахіття війни, тихенька, слухняна, поводиться так, наче нічого не було — це не добрий знак.
Коли є емоційний прорив і поведінка, яка іноді може навіть налякати дорослих, це означає, що дитина так розповідає про свій біль і просить про допомогу. Тут важливий фізичний контакт: ми можемо дитину обійняти, спитати, чи можна потримати її за руку. Сказати: «Біля мене ти можеш про це плакати, кричати, я поруч. Так, це було складно, і мені дуже шкода, що тобі довелося це пережити». Тобто ми повинні давати дитині місце, де вона проживе свої емоції. Нам потрібно бути стабільними дорослими, які можуть поруч із собою дозволити дітям бути різними: бути з болем, неспокійними, непослідовними. А ми їх такими приймемо, підтримаємо і продовжимо любити.
Маленькі діти говорять через гру
Діти від 7 років та підлітки можуть говорити про свій травматичний досвід. А ось молодші дітки будуть розповідати про жахіття, які прожили, через малюнки та гру. Іноді батьки лякаються та звертаються до мене. Кажуть: «Ми вже заборонили малювати цю кров і стрілянину». Але цього не варто робити. Саме через такі дії маленькі діти відпускають свій біль і страх. Вони можуть грати в ігри, де будуть агресивно висловлюватись, говорити про вбивства, наприклад. Але нам важливо дати їм простір для такої активності. Бо саме через гру буде заліковуватися травма. Після цього варто просто обійняти дитину, говорити з нею спокійним тоном і не боятися, що вона перетвориться на агресора. Діти просто так відтворюють ту реальність, що травмувала їх.
Коли тільки розпочалась війна, я одразу почала працювати з дітьми. Вони часто під час нашої роботи розкидали іграшки, відтворювали хаос, який принесла війна в наше життя. Бо війна — це нові закони, яких ніхто не знає, а ми звикли жити в мирні часи. Тож можуть бути хаотичні ігри, рухи.
Наприклад, коли діти бачили будиночок з іграшками, починали все розкидати, трясти цей будинок. Відтворювали почуття, які були і в малечі, і в дорослих, коли почалася війна. Тому якщо дитина грається доволі дивним і тривожним для вас способом, просто споглядайте, про що вона вам розповідає. Чи це про ту агресію, яку дитина бачила, чи про страх, чи про втрату опори в житті. Просто дайте цей простір для гри, щоб дитина могла прожити свої емоції, а не блокувати їх.
