Як подолати кризу в освіті: дискусія на World Education Forum

Щорічно Світовий банк випускає звіт з питань міжнародного розвитку. У 2018-му вперше за 40 років цей звіт присвячено питанням освіти. Саме його обговорили під час дискусії на World Education Forum авторитетні спікери: керівник проекту «Звіт зі світового розвитку 2018» Галсі Роджерс, керівник Глобальної практики у сфері освіти Світового банку Хайме Сааведра та головний економіст Міністерства з міжнародного розвитку Великої Британії Рейчел Гленнерстер. Переклали для вас найцікавіші моменти обговорення.


Відвідування школи — це не те саме, що навчання.


У трьох східно-африканських країнах — Кенії, Танзанії та Уганді — учнів третього класу попросили прочитати найпростіше речення: «Собаку звуть Цуценятко». Із завданням впоралися лише близько чверті дітей.

Коли третьокласників із сільської місцевості Індії попросили відняти два двозначні числа у стовпчик, три чверті не змогли виконати завдання. А серед учнів п’ятого класу ситуація виявилася ще гіршою: лише половина змогла відповісти на запитання.

Така проблема спостерігається не лише в цих країнах. Якщо поглянути, як учні по всьому світу засвоїли матеріал за перші роки навчання, то помітно, що в більшості країн з високим рівнем доходів понад 90% дітей подолали необхідний мінімум. Однак чим бідніша країна, тим гіршим буде результат.

Для порівняння: у Японії 99% учнів справляються з програмою, тоді як у Малі цей показник — лише 7%.

Наприклад, Бразилія зможе досягти середньостатистичних показників PISA з математики лише через 75 років. А на те, щоб наздогнати середньостатистичний рівень із читання, бразильцям знадобиться понад 260 років.


Криза в освіті також пов’язана з кризою в соціальній рівності.


Наприклад, у Колумбії втричі більше дітей з бідних сімей закінчують школу без необхідних навичок для продовження освіти порівняно з ровесниками із заможних сімей.

Також є проблема з доступністю освіти. У деяких країнах багато дітей навіть не можуть почати шкільне навчання через бідність, в інших — зависокий рівень тих, хто навчання покинув.


Часто проблемою в країнах з освітньою кризою є вчителі, які не отримують достатньої підготовки і підтримки.


У них немає стимулів для мотивації. Як бачимо з показників по африканським країнам, 20% часу вчителі не з’являються на роботі, а ще 20% — не займаються навчанням дітей, навіть перебуваючи на уроці.

Поганий шкільний менеджмент — одна з причин цієї проблеми. Але варто поглянути глибше, на системному рівні, що саме спричиняє освітню кризу.


Є два основні бар’єри для розвитку освіти: технічний і політико-економічний.


Ми часто забуваємо, що на освіту впливають багато політичних акторів: від політиків і чиновників до керівників компаній, які шукають співробітників. І через свої власні суб’єктивні пріоритети ці актори руйнують принцип «освіти для всіх»: зміщують акцент державної діяльності подалі від освітніх питань.

Країнам важко подолати ці проблеми. В Індонезії кваліфікованим викладачам підвищили зарплату вдвічі, щоб підняти статус вчителя. Але сам процес здобуття кваліфікації став настільки розмитим, що майже немає різниці між некваліфікованим і кваліфікованим викладачем. Тобто підвищення зарплат не вплинуло на навчальні показники.


Держава мусить довести на практиці, що сфера навчання є важливою для неї.


Не варто здаватися, бо все ж є країни, які показують, що успіху досягти можливо. Республіка Корея, В’єтнам, Перу демонструють надзвичайний освітній прогрес. Що ж для нього потрібно?

1) Адекватно оцінити наявний рівень освіти, адже в половині країн моніторинг освіти не проводиться на достатньому рівні.

2) Забезпечити мотивацію учнів. Наприклад, програма з підтримки раннього розвитку на Ямайці, яка проходила 30 років тому, привела до підвищення рівня достатку населення на 25%.

3) Надати вчителям необхідну підготовку. Для прикладу, у Республіці Ліберія завдяки підготовці вчителів наполовину зріс рівень читацької грамотності населення.

4) Покращити шкільний менеджмент та застосування технологій. Вже є дослідження, які доводять високу ефективність освітнього програмного забезпечення в Індії.

5) Об’єднати взаємодію всіх учасників суспільного життя заради спільної мети. Тобто надати громадськості аналітичну інформацію про те, що проблеми в освіті згодом призводять до інших, зокрема, у політиці. Потрібно сформувати освітні коаліції, залучити різноманітні компанії й організації до спільного обговорення та діяльності.


Саме для того, щоб краще зрозуміти проблеми в освіті, було розроблено PISA.


У 2012 році Перу була останньою країною в рейтингу PISA. Ця інформація допомогла уряду зрозуміти, на що саме слід звернути увагу. Свого часу, коли Хайме Сааведра обіймав посаду міністра освіти Перу, він виокремив для себе складові, на які варто звернути увагу в подоланні освітньої кризи:

1) Навчальна програма. Учителі повинні мати достатньо навчальних матеріалів і технічних засобів.

2) Кар’єра вчителів. Усі пам’ятають хоча б одного зі своїх вчителів, який вплинув на наше життя. Це ще раз доводить важливість цієї професії. Отож, ми не можемо дозволити собі мати поганих вчителів для наших дітей. Потрібно розробити систему для оцінювання вчителів, певну HR-програму для відбору персоналу навчальних закладів.

3) Управління. Інколи проблема не в побудові та структурі самої навчальної програми, а в її реалізації. Часом — на рівні уряду: найкращих експертів обирають до міністерств фінансів, економіки тощо, але досить рідко їх обирають до міністерства освіти.

Однак також є складнощі на рівні окремих шкіл: директор — це не просто вчитель з високим рівнем кваліфікації, це також має бути хороший управлінець. Країни рідко замислюються над тим, що підтримка необхідна не лише педагогічному складу, а й директорам, на яких покладено завдання управляти навчальним процесом.


Якщо ми не подолаємо освітню кризу, то в наступні 40-50 років на ринку праці переважатимуть неосвічені кадри.


Не варто забувати про довгострокові наслідки поганої освіти. Близько мільярда працездатного населення світу досі є неграмотним.

У багатих країнах у школах можна побачити технологічні застосунки, більше класів з меншою кількістю учнів, більше підручників тощо. Інтуїтивно нам здається, що всі ці речі необхідно мати і в бідних країнах, щоб поліпшити там рівень освіти. Але коли експерти дослідили це питання, то виявили, що на якість навчання ці особливості не впливають.

Кількість вчителів, комп’ютерів, підручників, фінансування шкіл — неважливі для рівня освіти. Тож варто детальніше проаналізувати ефективність певних ініціатив, перш ніж вирішувати, що варто робити.


Вчителі часто зосереджені лише на тому, щоб завершити курс. А більшість учнів просто не встигає засвоїти матеріал.


Дослідження в Індії показали, що в 9-му класі жоден учень не має відповідного до програми рівня знань. Натомість рівень вмінь дуже неоднорідний: варіюється від 3-го до 7-го класу. І вчителям доводиться стикатися з наслідками такої кардинально різної успішності.

Технології — чудовий спосіб персоналізувати навчання, зрозуміти окремі потреби різних учнів. Однак саме лише надання цих технологій нічого не варте, вони — суто допоміжний засіб.


Батьки в бідних країнах розглядають освіту лише як можливість для їхніх дітей здобути високу посаду в майбутньому.


Тому ті з батьків, які налаштовані на те, щоб дитина займалася фізичною працею, особливо не звертають уваги на навчання. Однак вони не розуміють, що в будь-якому випадку освіта допомагає. Наприклад, грамотні фермери можуть використовувати у своїй діяльності нові технології. Загалом у людей з якісною освітою менше фінансових проблем завдяки раціональному розподілу коштів.

Отже, потрібно розробити таку систему освіти, яка б орієнтувалася не на привілейовані верстви, а охоплювала різних за соціальним статусом та здібностями дітей.