Як часто ви хочете долучитись до волонтерських ініціатив на підтримку військових? Але відразу виникають побоювання: як правильно спілкуватися з військовими? Як не поранити словом? Про що не варто запитувати? Любов Галан, голова Правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип» та співзасновниця волонтерської ініціативи Frontline.Care ділиться етичними правилами спілкування з військовими.
Любов Галан — правозахисниця, голова, разом з Масі Найємом співзасновниця Правозахисного центру для військовослужбовців «Принцип». Мета організації — зробити повагу до військових базовою основою в їхньому спілкуванні з державою. Любов також є співзасновницею Frontline.Care. Ця організація займається волонтерською допомогою військовим, що просто зараз перебувають на лінії фронту.
Як комунікувати з військовими: недоречні фрази та слова
Військові — це люди з особливим досвідом. І коли ми вибираємо, як комунікувати з ними, то першочергово маємо подивитись та зрозуміти, який же досвід пережила чи переживає людина. І це не лише про військовослужбовців — таке правило маємо застосовувати до всіх людей.
Моя порада — поставити собі запитання: чи я хоч трохи розумію, що ця людина пережила? Що переживає зараз? Що переживає її родина? Із чим довелось їм стикнутись та, очевидно, які слова можуть зробити людині боляче? І знову наголошу: це правило стосується як військових, так і цивільних.
Це не означає, що є якісь табуйовані теми, це скоріше про підхід до комунікації, про чутливість до теми та підбір слів. Важливо, що це круті люди, які потребують нормального ставлення та розмови, і не потрібно боятися спілкуватись. Потрібно розуміти, що доречно говорити, а що ні. І навіть, якщо розумієш, що робиш боляче якимись словами, то варто одразу це визнати і просто вибачитись.
Важливо розуміти: попри те, що ми можемо знати про досвід людей, наші близькі можуть переживати цей досвід, але ми особисто цей досвід не переживаємо. Тому не потрібно в розмові зближати свій досвід чи розуміння з досвідом військового. Адже люди часто кажуть: «Я тебе розумію». І отримують у відповідь: «Ні, це не так, бо щоб розуміти, треба було бути там…» Це правда, яку необхідно усвідомити.
Тому складні розмови я би починала зі слів: «У мене немає такого досвіду, як у тебе, і я не можу в повній мірі зрозуміти те, що ти проживаєш, проте розумом можу уявити, які складні речі є в твоєму житті».
Військові не люблять панібратства: це коли підходять до військового і звертаються «Братік» чи ще якось фамільярно. Такого точно не варто допускати.
Не варто одягати військову форму чи будь-які шеврони, якщо ти не є безпосередньо військовослужбовцем.
Не варто також порівнювати свій волонтерський досвід із досвідом військовим. Волонтерство — це круто і важливо, але це інше.
Як етично підтримати сім’ї військових, поранених, загиблих?
Тут так само працює правило подумати про досвід людини. Цивільні дуже часто відчувають свою провину за те, що вони недостатньо допомагають фронту. Проте не варто через почуття вини шукати собі виправдання та говорити про це людям із ЗСУ. Формулювання «Я дуже поважаю людей, які воюють, проте я більше потрібен в тилу, ніж на фронті» — ця фраза по-перше ранить, по-друге знецінює вибір і те, що роблять військові. Ти не маєш порівнювати себе з тими людьми та їхнім вибором, адже багато хто з військових так само міг би бути корисним у тилу.
Спілкуючись із пораненими чи їхніми сім’ями слід розуміти, що відбувається з людиною, яке поранення отримала та що ви намагаєтеся дати своєю комунікацією: дізнатись інформацію чи запропонувати допомогу? Не потрібно вдаватись у токсичний позитив та кидатись фразами «Все буде добре», «Ми переможемо». Іноді просто треба побути з людиною в тому стані, в якому вона є.
І, звичайно, утримайтесь від порад. Краще запитати: «Чим зараз конкретно я можу тобі допомогти?» Важливо розуміти, що ніколи не можна давати порожні обіцянки. Часто людям, які переживають подібний досвід, треба дати можливість висловитись, а вам просто вислухати та не намагатись переконувати в чомусь.
Найгірше, що ви можете зробити, це уникати розмови з військовими чи їхніми сім’ями. Адже часто люди через свої переживання уникають спілкування зі знайомими, які мають рідних у лавах ЗСУ. Проте і в комунікації з родинами варто уникати запитань, які відверто бісять: «Чому ти його відпустила?», «А чого він туди пішов?», або додавати драму: «Ой, боже, боже, а як ти тепер живеш?»
Треба розуміти: близькі, які чекають рідних з війни, переживають відчуття самотності, тож їх варто підтримувати, вислуховувати, давати їм прожити ті емоції, які вони відчувають. Часто це емоції гніву чи несправедливості, проте в їхньому стані це нормально. Навіть якщо вам боляче слухати, варто це зробити, щоб підтримати людину, не уникати цього, не перебивати, не йти від теми. До прикладу, я складно переживала розстріли під час Майдану та потребувала про це говорити. Але моя мама так тяжко переживала це, що переводила розмови на їжу, і мене це ранило.
Найголовніше — бути щирими. Чомусь люди бояться чесних розмов, проте я бачу, що щирість лікує. До прикладу, я б цінувала, якби мої подруги казали: «Любо, твій хлопець воює, мій хлопець не воює, я відчуваю через це почуття провини і я не знаю, чи окей тобі про це говорити, чи ні». Ми не знаємо наперед, що потрібно людині. Дехто може вважати, що краще не торкатися цієї розмови, а людина, навпаки, може цього потребувати. Іноді люди думають, що якщо мати втратила сина, то не треба до неї приходити з дітьми. А їй навпаки може бути потрібне спілкування з іншими дітьми. Мами загиблих військових також мають тісний зв’язок із побратимами сина, бо це ті люди, з якими вона може розділити свою втрату, відверто поговорити, попригадувати. Рецепта, як допомогти чи підтримати, немає, проте точно лікують щирість і чуйність у розмові.
Дуже важливо визнавати діяльність близьких, наприклад, дружин. Бо дружини дуже часто виконують купу сервісу замість держави. І ми маємо визнавати і дякувати за це. Адже визнання цього досвіду дуже важливе для людей. На жаль, у нас часто дружина — це людина, яка дбає про матеріальне забезпечення цілого підрозділу, де є її чоловік. Бо більшість жінок займаються волонтерством.
Як ГО «Принцип» допомагає військовим?
Наша організація «Принцип» заснована разом з Масі Наємом. Ми почали працювати з пораненими військовослужбовцями, ініціювали великі зміни з приводу автоматизації процесу по військово-лікарських комісіях. Зараз організація працює у форматі правової довідки для військовослужбовців. Наше завдання — покращити досвід військовослужбовців, ветеранів та їхніх родин. У нас немає первинної чи вторинної консультації, проте ми стараємося по-максимуму дати відповіді на наших сторінках та в «Правовому навігаторі»
Як відповідати на запити військових?
Я впевнена, що волонтери, які допомагають військовим, вивели собі вже формулу відповіді на запити. Ця формула досить проста: якщо можемо допомогти — допомагаємо, якщо знаємо, куди переадресувати запит, — переадресовуємо. Проте для того, щоб не вигоріти, треба побороти комплекс бога та зрозуміти, що ми не можемо допомогти всім. Зло, з яким ми зіткнулися (країна-агресор), настільки масштабне і велике, що треба дуже багато зусиль та людей, щоб один одному допомогти. Те, що ми допомагаємо, — це вже велика справа.
Найскладніше у волонтерській діяльності — це пріоритизація запитів: аналіз, який мають зробити організації, щоб зрозуміти, кому зараз більш потрібно допомогти. Тому в організації Frontline.Care ми допомагаємо тільки військовим, що перебувають безпосередньо на передовій. Проте якщо немає змоги допомогти, пишемо прямо, як є. Найважливіше — бути відвертим і не давати порожніх обіцянок.
Матеріал створено в рамках проєкту «Програма сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
