Як живуть і навчають учнів педагоги в тимчасовій окупації? Їх примушують до співпраці з російськими школами, викрадають їхніх дітей, принижують, обрубують зв’язок і намагаються зламати волю. Попри все, ці мужні люди знайшли в собі сили не ставити на паузу викладання в найскладніший для України та її дітей час. Вони й зараз надихають і підтримують своїх учнів і просять пам’ятати: якісна освіта — найпотрібніша інвестиція під час війни. Разом із Global Teacher Prize Ukraine 2022 ми продовжуємо серію матеріалів про неймовірну силу українських педагогів. Розповідаючи їхні історії, ми хочемо подякувати вчителям, які тримають освітній фронт. У цій статті ми зібрали 5 історій незламних учителів із тимчасово окупованих територій.
Наталія Бабич
Херсон
Класна керівниця, вчителька української мови та літератури
«Більшість уроків — під звуки обстрілів та з глузуванням із ворога»
Майже 30 років я вчителюю в Херсоні, тут же зустріла війну та окупацію таврійського краю. День 24 лютого розпочався для мене жахливими вибухами на Чорнобаївському аеродромі — він мов на долоні, видніється з мого балкона. Далі — сюрреалістичні картини безкінечних черг по хліб, питну воду, до банкоматів, а люди — розгублені, мовчазні, у темному одязі… Крамниці зачинені, транспорт не курсує взагалі… Автоматичні дії — для виживання. Згодом — повне захоплення міста й фізична присутність «визволителів»…
Попри всі негаразди, я працювала день за днем аж до 30 квітня, коли й завершився навчальний рік у Херсоні. Навчала дистанційно тільки в квартирі — укриттів поблизу немає. Онлайн-навчання в нас чітко налагоджене ще з часів карантину, тому технічно все було гаразд. Тільки ось спати вночі вдавалося хіба що 2–3 години через нескінченні вибухи за вікном. А вже з 9-ї ранку — 5 повноцінних уроків. Більшість — під гучну «музику» обстрілів.
Ситуація в місті ставала щораз критичнішою, а я — винахідливішою. Адже місія вчителя — адаптувати навчання до умов, якими б вони не були. Взяла собі за правило приходити до дітей із позитивними емоціями — справжніми, не вдаваними. Бо дитячі душі вмить відчують фальш навіть через камеру чи тембр голосу. Рятувало й почуття гумору. Як виявилося, у критичних ситуаціях воно досягає апогею, а значить — генетичний код українця не знищити нічим!
Дитячий сміх, дотепні зауваження, глузування з ворога дотепним і гострим словом — так охарактеризую свої уроки. Надзвичайно затребуваними стали оті «відшліфовані щоденним ужитком смачнющі перли» — лайка українців від діда-прадіда. Діти надихалися ними й уже соромилися вживати такі раніше звичні для їхнього середовища слова. А як там відреагує вчителька мови? Як філологиня аплодувала: українська з вуст молоді, та ще й з таким присмаком! І справді — з гумором і без матюків.
Під час війни змінилась і тематика текстів, на основі яких ми вивчали мову. Частини мови шліфували за допомогою реальних постів про тварин на фронті, в окопах, поранених та врятованих під обстрілами козаками ЗСУ. Зрештою, я й сама взяла на виховання 1,5-місячне кошеня з початку війни й везла його через лінію фронту, 30 ворожих блок-постів із бурятами, чеченцями…
Останній день навчання став надто емоційним для всіх: теплими словами вдячності обмінювалися діти, які географічно перебували і в Херсоні, і в різних областях України, і по всій Європі. Ми сподіваємося на зустріч за партами в новому навчальному році. А зараз, як ніколи, відчуваю: я — потрібна, я — вчила й чогось навчила, я — стала опорою в скрутні хвилини. Діти усвідомлюють, що війна може піднести нам ще чимало «сюрпризів», що інші міста України чи Європа гостинні, але домівка — одна, гімназія — одна, рідні вчителі та однокласники — найкращі.
Ганна Бут
Мелітополь
Викладачка громадянської освіти, екології, німецької мови та художньої культури
«Після звільнення будемо робити Україну в Мелітополі по-справжньому»
О 5:28 я не спала — сортувала фото учнів для проєкту. Почула сильне гахкання з боку мелітопольського аеродрому, але інтернет із новинами не відкривала, і вже о 7-й ранку прийшла в училище. Витерла дошку, щоб написати дату, але, почувши лемент на вулиці, вийшла. Діти вибігали з речами з гуртожитку й кричали: «Війна!»
25 лютого ми написали учням, що будемо навчатися і далі — дистанційно. Проте Zoom практично не вантажився. Тож до середини квітня навчалися у Viber-чатах: я надсилала дітям конспекти, голосові повідомлення. З вересня я також планую продовжити навчання учнів з Мелітополя в дистанційному форматі. Ми проводили невеличкий моніторинг: 80 % дітей зможуть отримувати освіту в онлайн-форматі, незважаючи на погану якість зв’язку. Але по Viber ми зможемо спілкуватися. Будуть і уроки, і виховні заходи, і участь у конкурсах онлайн. Я переконана: там, де відступає національно-патріотичне виховання, приходить біда.
Із 28 лютого ми щодня виходили з містянами на мітинги, ходили з району в район і заявляли всьому світу: «Мелітополь — це Україна», кричали «Героям слава!» і «Мелітополь, вставай!» Повз нас проїжджали ворожі машини, а ми волали щодуху: «О-ку-пан-ти!» Спершу рашисти ігнорували все це, але згодом почали стріляти просто в натовп.
Наш «Мелітопольський професійний аграрний ліцей» рашисти захопили чи не останнім серед освітніх закладів. Найперше розшматували прапори, і мій у тому числі… Він був найбільший у ліцеї. Боляче. Це 20 років мого життя… На початку травня мені вдалося виїхати з окупації. Зв’язок з учнями після виїзду з Мелітополя ми підтримували постійно, час від часу навіть зідзвонювались. Я організувала онлайн-випускний для своєї групи з 25 учнів. Для кожного підготувала відеопобажання та вірш.
Новий навчальний рік окупанти в Мелітополі намагаються організувати через погрози — людям приходять смс із залякуваннями. І в батьків практично немає вибору — або їхні діти сядуть за парти й будуть вдавати, що навчаються там, або до їхньої скроні приставлять дуло автомата. Як і в кінці лютого, так і зараз, найбільша мрія — це почути, що ЗСУ йдуть визволяти Мелітополь. І будемо там робити Україну, але вже по-справжньому. Де Мелітополь, там і Україна. Де Україна, там і Мелітополь.
Іван Верещака
Херсонська область, село Чулаківка
Вчитель астрономії та математики
«Або пишете заяву в школу й виходите на роботу, або сина свого не побачите»
Село Чулаківка, де я проживаю разом із родиною, розташоване в Херсонській області на самому півдні України. Від Чулаківки до Криму — 100–120 кілометрів. Вже 27 лютого рашисти проскочили повз нас на «тиграх», а 14 березня ворог заїхав на БТРах та УРАЛах до сільської ради. Поставили свої умови: «Будете на нас працювати, тут уже росія».
Перші 15 діб ми сиділи у своїх домівках, а потім почали потроху налагоджувати життя. Із середини березня рашисти рідше до нас заїжджали, стало менше обстрілів. Вчителі Чулаківки згодились, що треба продовжити дистанційне навчання для наших дітей. Включно до 30 травня я навчав дітей 5–11-х класів інформатики й математики за дистанційною програмою. Під час пандемії вже потренувався, тож і в окупації продовжував викладання в дистанційній школі «Меридіан».
Для навчання використовував різноманітні сервіси. Часто ми працювали в системі Classcraft, де учень сам обирає темп опанування матеріалу. Хочеш — проходь одразу кілька тем, хочеш — рухайся повільніше. А раз на тиждень зустрічались із дітьми на «живу» Zoom-лекцію. Із різних питань консультував учнів у Telegram і Viber чи просто по телефону. А часом і в школі бачились, коли учні забігали поміняти зошити.
Та вже з початку червня нам повністю вимкнули інтернет і мобільний зв’язок, нав’язували всім свої картки. Влітку нас почали сильно пресувати за те, що не погоджуємось співпрацювати з окупантським режимом. У нашій школі із 40 вчителів п’ятеро погодилися працювати з росіянами. Вчительку зарубіжної літератури зробили директоркою. Лишень вдумайтесь: її син зараз воює в ЗСУ!
Нещодавно окупанти викрали мого сина й погрожували доньці: 15 озброєних чоловіків приїхали до нас додому й почали розповідати дружині, що наш син — диверсант і терорист. Доньку запитували, націлюючи на неї автомат: «Хочеш до нас у школу піти? росія тобі подобається чи ні? Ти що, боїшся нас?» Зрештою намагалися схилити нас до співпраці з російською школою, шантажуючи поверненням сина: «Ви ж вчителі? То чому не в школі? Щоб завтра прийшли й написали заяву в школу. Інакше сина свого не побачите». Слава богу, нашого хлопця вони зрештою повернули — лише розстріляли його телефон і страшенно залякали.
Після цього випадку ми зібрали речі й поїхали до Києва. Шлях пролягав через 26 російських блокпостів і зайняв дві доби. Зараз я разом з родиною у Києві в безпеці. Восени планую відновити дистанційне навчання учнів у школі «Меридіан». Життя триває. Але ми чекаємо щодня, щогодини і щосекунди, коли українська армія звільнить наш Дім. Бо віримо, що обов’язково туди повернемось.
Юлія Шахман
Херсон
Вчителька англійської мови
«Щоб діти не почувались ізольованими — організовувала онлайн-зустрічі з учнями Словаччини, Греції, Польщі»
Херсон у тимчасовій окупації вже понад 5 місяців. А здається, що вічність. Пригадую перший день повномасштабного вторгнення: всі вчителі Херсонської гімназії № 1 отримали повідомлення, що сьогодні залишаємось удома, — лунають вибухи. З усіма учнями я взаємодію в групах Viber, тож одразу запитала, як вони. Щоб діти не так сильно лякались обстрілів і швидко ховались, я придумала слово-пароль «Peach» — «персик». Ми домовились: якщо надсилаю його в чат, це означає: «Швидше ховайтеся, лунають вибухи».
Вже 3 березня ворог був у місті. Та ми продовжили навчання попри окупацію, хоча до уроків приєднувалися не всі діти. Щодня я просила учнів вмикати камери. І як би мені не хотілося плакати — усміхалась, щоб вселяти в них упевненість, що все скоро мине. Уроки насичувала презентаціями, іграми, використовувала всі можливі онлайн-ресурси.
Були дні, коли окупанти повністю вимикали і зв’язок, і інтернет. Домашні завдання почала задавати частково: розуміла, що дітям більше потрібна моя підтримка. Ми з ними багато говорили про те, як захистити себе та свою родину під час війни, зберегти ментальне здоров’я. Відправляла учням казки, які потім ми перекладали англійською мовою. А щоб діти не почувались ізольованими, організувала зустріч з учнями з Варшави, і ми обговорювали спільні інтереси, хобі та захоплення.
У кінці квітня через тиск окупантів ми були змушені закінчити навчальний рік. Але я знала, що учні потребують спілкування, тож продовжила навчання класу на платформі Zoom у формі розмовного клубу. Ми організували зустрічі з учнями зі Словаччини, Польщі, вчителем із Греції. І разом долали мовний бар’єр, розповідали про себе, обговорювали мистецтво, їжу, комп’ютерні ігри та музику. Багато учнів досі залишались у Херсоні. І саме на ці 40 хвилин усі ми забували про війну й жахи, які нас оточують. Це був просто наш час. Двічі на тиждень вранці о 10-й годині діти бачили мою незмінну усмішку й усміхались мені. А я просто думала про те, який же Фреді був правий: «Show must go on….» Наше життя має продовжуватись.
Таїсія Коневська
Буча
Вчителька початкових класів
«Тримало на плаву залізне правило: щодня виходити з учнями на зв’язок»
Я працюю в найкращому навчальному закладі мальовничого містечка — Бучанському ліцеї № 9. І вважаю свій колектив найдушевнішим, а учнів свого 2-го класу, де я класна керівниця, найрозумнішими. До 24 лютого ми жили і насолоджувалися життям у щасливій Бучі. А о 5-й ранку, як і більшість українців, прокинулися від звуку ракет.
Відразу написала повідомлення в групу батькам: «До школи ніхто не йде!» Через деякий час попросила всіх лайкнути повідомлення: «Хочу переконатись, що ви живі й у безпеці». Як же складно далося мені очікування тих дорогих 33 лайків. Дочекалася! Усі живі, і це головне. Та ми не знали, що попереду найстрашніше — 33 дні бучанської окупації. Уже 27 лютого російські військові на важкій техніці заїхали до нашого міста. Що відбувалося далі — закарбувалось у пам’яті кожного українця.
Разом із сім’єю ми виїхали з Бучі 25 лютого. Виїжджали під обстрілами. І навіть не знали куди, завдання було — врятуватися. На Тернопільщині вже на початку березня мені вдалося розпочати дистанційне навчання. Третина класу залишилася в Бучі в окупації. Та в нас було залізне правило: щодня бодай на хвилину вийти на зв’язок. Це й тримало на плаву. За можливості діти виконували завдання, які я дублювала у Viber. Батьки теж постійно зі мною спілкувалися через месенджери, розповідали про малечу. Якщо хтось довго не виходив на зв’язок, я телефонувала особисто. Тоді я ще раз переконалась, який сильний дух навіть у найменших українців.
Усі мої учні та їхні батьки пережили окупацію. Але сирени й жахи ніколи не забудуться дітьми. Під час зустрічей з учнями у Zoom ми не згадували про війну — хотілося зберегти спокій та подарувати позитивні емоції під час уроків. Ми записували одне одному відео, вивчали вірші, декламували їх у форматі відеоповідомлень. А ще обговорювали враження про місця, в яких учні перебувають на цей момент. Хтось про курочок та півників розповідав, хтось — про море, хтось — про нових друзів. Ми обговорювали свої подорожі Україною і за її межами. Не промовляли, що тікаємо, ми подорожували. Під час літніх канікул ми продовжували зустрічатись із малечею в онлайні. Просто так. Вони обговорювали цікавинки, ділилися новинами, розповідали історії.
Вже зараз я повернулася до Бучі й готуюся до виходу на роботу. Мрію зустріти своїх супергероїв — це мотивує. І це те, що я можу і хочу робити для України. А мої учні — це її велике, сповнене Свободи, майбутнє.
Розкажіть історію вашого освітнього фронту
Матеріал створено за підтримки Програми сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Співпраця є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
