«Ми чекаємо на ЗСУ. Віримо, що прийдуть нас визволяти»: Щоденник учительки Ганни Бут з окупованого Мелітополя

Ганна Бут, викладачка «Мелітопольського професійного аграрного ліцею», переможниця номінації «Найкращий вчитель громадянської освіти» премії Global Teacher Prize Ukraine 2021

Вчителька громадянської освіти Ганна Бут вже місяць живе в тимчасово окупованому Мелітополі. У місті закінчуються харчі, владу прибирають до рук колаборанти, локальним ЗМІ переламали хребет і змусили заговорити мовою смердючої пропаганди. Але пані Ганна, як і тисячі мелітопольців, щодня виходить протестувати на головну площу міста разом із донькою. Там людям стріляють по ногах і кидають у натовп світлошумові гранати. За синьо-жовті стрічки волочуть по асфальту до автозаку. Панні Ганна не боїться підійти до ворогів, щоб подивитись в очі й запитати про важливе. Як виглядає життя під гнітом «визволителів» зсередини? Записали відверті свідчення нескореної вчительки. 

Окупанти в’їхали в Мелітополь уночі. Об 11-й ранку місто закрили на в’їзд

О 5:28 я не спала — сортувала фото учнів для проєкту. Почула сильне гахкання в стороні мелітопольського аеродрому. Та не надала цьому значення, ну мирний час же! Інтернет із новинами теж не відкривала. О 7-й ранку прийшла на роботу в училище і вже витирала дошку, щоб написати дату. Почула лемент на вулиці. Виходжу — діти вибігають із сумками з гуртожитку, кричать: «Війна». Одразу подзвонила доньці Крістіні в Запоріжжя. Вона примчала додому, і об 11-й ранку окупанти вже повністю закрили місто на в’їзд і виїзд.

У місто ворог пробрався вночі — цілі колони техніки, танки. Мелітополь — дуже «вигідне» місто для швидкої окупації. Якщо ви подивитеся на мапу, ми є таким собі коридорчиком по дорозі до Криму.

Мій хороший знайомий, старший лейтенант з АТО, якого я запрошувала на свої відкриті уроки, розповів, що в тероборони були суттєві проблеми з озброєнням. Добровольців — захисників міста було багато, а от не було чого видати їм на руки. Чому місто було настільки незахищене, ніхто не знає. Адже маємо і національну гвардію, і авіамістечко, і поліцію. Але 26 лютого всіх наших захисників, на жаль, вигнали з міста. Бої були, але все закінчилося швидко.

На Масляну в місті горів путін. Шкода, що опудало

28 лютого разом з невеликою групою людей ми зібралися біля пам’ятника Шевченку. Це ще не був мітинг у класичному розумінні, а зустріч на міжконфесійну молитву. Але ми всі розуміли: треба чинити моральний спротив загарбникам. Тож написали у Фейсбуці заклик до містян виходити на вулиці, не мовчати. З кожним днем наші голоси множились. Маленькі зібрання перетворились на великі мітинги. Наш із донькою синьо-жовтий стяг був найбільший, і нас завжди просили стати попереду колони.

На Масляну, 12 березня, на площу прийшла рекордна кількість людей — понад 5000. Замість «масничного опудала» ми палили опудало путіна. Шкода, що це тільки опудало.

На мітингу стріляли просто в людей

Рашисти стоять по всі чотири кутки нашої площі біля Будинку культури. Повісили там свій триколор, знявши український прапор, пошарпаний кулями. Машину для зняття й заміни прапора надав колаборант. Народ божеволів від цього, вирувала лють і зневага до зрадників.

Ми ходили з району в район і всі разом заявляли всьому світу: «Мелітополь — це Україна», «Чекаємо на ЗСУ», кричали «Героям слава» і «Мелітополь, вставай!» Повз нас проїжджали ворожі машини, іноді колоною. Ми волали щодуху: «О-ку-пан-ти!», дехто вигукував нецензурщину про путіна. Спершу рашисти ігнорували все це.

Але під час одного з наших виходів почали стріляти. Це було на відстані метрів десяти від мене. Стріляли спершу в повітря, а потім просто в натовп людей. Одного чоловіка поранили в ногу. Це через те, що люди підійшли надто близько.

Зустрічала багатьох своїх студентів і випускників, просила кожного: «Хлопці, обережно». Казала, щоб згортали прапор після закінчення мітингу, коли повертаються самі додому. Для загарбників ці наші два кольори — згірш червоної ганчірки для бика.

Жінки підходили до окупантів упритул і штовхали

Після викрадення мера Мелітополя Івана Федорова народне збурення зростало. Дійшло до того, що жінки безстрашно наближались до озброєних росіян і намагались їх злегка відштовхнути назад. Казали так: «Вы зачем пришли нас освобождать? Идите отсюда. Нам не надо освободителей. Мы свободная страна и живем нормально». Як тільки хтось з окупантів починав знімати автомат, всі розбігались.

Тих, хто аж надто ризикував собою в усних перепалках з ворогом, мелітопольці намагались швиденько відтягти назад.

І саме того дня нас розігнали вперше. Чисельність окупантів сягнула за тисячу — ох і багато їх навезли… Вони стали навпроти нас з автоматами і сказали, що дороги вперед немає. І примовляли, що це вони наш порятунок і в нас нарешті почнеться нормальне життя: «Цени будут атлічниє». Казали ще, що корупція та олігархи більше не повернуться.

«Ви в Донєцкє бомбілі наши дома. А тєпєрь ми ваши разбомбім»

15 березня на площі вже не можна було збиратись. Орків було стільки, що не злічити. Говорили з акцентом: «Ану абхадитє». За національністю ці «освободітєлі» точно не росіяни. Нас було п’ятеро жінок. Ми обійшли. Від побаченого заклякли на мить. Площа всипана загарбниками, наче маком. Форма в них різна — темно-зелена, чорна. Багато бойовиків з Донецька і Луганська. Вони нам самі про це розповіли. І сказали, що прийшли сюди, щоб «помститися за Донецьк і Луганськ». Поперед рашистів, які вишикувались у два ряди, до нас вийшли якісь жіночки —підставні акторки і завели свою пісню: «Ви — нацисти. Ви убівалі донєцкіх дітей. Ви бамбілі наши дома. А тепер ми ваши будем бамбіть».


Від «Освіторії»

За офіційними даними радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка, міську владу в Мелітополі намагається захопити група проросійських політиків-колаборантів. Більшість з них — члени Опозиційного блоку, включно з Галиною Данильченко, самопроголошеною в.о. мера. Після цієї зухвалої спроби офіс генпрокурора повідомив їй про підозру в державній зраді. Ще одна ключова особа серед колаборантів — Євген Балицький. Саме він здійснює загальне керівництво в спробі захоплення місцевої влади, комунікує з рф і надав можливість ретрансляції в Мелітополі пропагандистського каналу «Росія 24» на базі власного каналу «МТВ-Плюс».


Жінку-мітингарку волочили по асфальту й закинули в автозак

Я підійшла ближче до окупантів, хотіла подивитись їм в очі. І знаєте, вони їх ховають, опускають. Більшість — юні, віку моїх третьокурсників. Деякі навіть, як здалося, ніяковіють від слів наших жінок: «Ми ж тут мирно жили, навчались. У нас тут робота, сім’ї. Ми хочемо, щоб Мелітополь залишався в Україні». Відповідають вони одне й те саме, ніби завчене по методичці: «Ви восємь лет унічтажалі дєтєй луганскіх і данєцкіх». До речі, Мелітополь вони полюбляють називати «мухосранськом». Я й кажу: «Ну якщо це для вас таке погане місто — їдьте назад в росію». Вони: «Так, ето ви вот всьо прєкращайтє!» Часто погрожують жінкам: «Ви мнє сільно надоєлі. Ета паслєднєє прєдупрєждєніє».

Недалеко від площі є братське кладовище. Вирушили туди. Виявилось, рашистів і там багато — сотні, сотні! Одна з жінок, яка була з нами, вступила в перепалку з військовими. Вони її обзивають фашисткою, вона їм випалює у відповідь. Я вмовляла її, як могла: «Жіночко, спокійніше, ви ж бачите, вони озброєні до зубів». Не допомогло. Група рашистів нас оточила, хапанула за руки ту мініатюрну пані. Її волочили по асфальту. Нас відкинули вбік. Мені потрапили прикладом автомата по руці — розпухла моментально. Кинули її в автозак. У цей час моя донька почала задихатися — має проблеми із серцем. Дійшли до якоїсь стінки, стали там: «Дихай, дихай глибше, Крістіно. Ми з тобою разом нічого не могли вдіяти». — «Але ж я її тримала, мамо! Я не втримала її». — «Її не вб’ють. Ти маєш заспокоїтись заради себе».

Ледь заспокоїлись і пішли додому через парк. Але там був жах — окупанти кидали людям прямо під ноги світлошумові гранати. Декого силоміць запихали в автозаки. Як я дізналась пізніше — цих людей відвозили за 30 км від міста і просто висаджували з машини. Ці звуки вибухів гранат дуже лячні, коли ти в епіцентрі. Я ніколи не пила стільки корвалолу за один день. Одна із жінок підбирала з асфальту телефон, з якого рашист забрав сім-карту.

З учнями тримаємо зв’язок у месенджерах

У моїй навчальній групі 25 хлопців і одна дівчина. 23 хлопці зараз у Мелітополі, і про кожного знаю — як він і чим живе. Тримаємо зв’язок через месенджери. Пишу всім. Щоранку надсилаю посилання на всеукраїнську хвилину мовчання, щоб ніхто не забував полеглих за нашу свободу. Де ми читаємо новини? Тільки через VPN в інтернеті — радіо і телебачення в нас — російська пропаганда.

Щойно з’являється нова інфографіка про розстановки сил з офіційних джерел — одразу надсилаю вихованцям. А ще розробки уроків на теми, що будуть цікаві для них зараз. У нас немає інтернету по 2–3 дні поспіль, і якщо хтось чогось не подивився — не проблема. А ще в місті дуже часто лунають сирени повітряної тривоги, про повноцінне навчання поки не йдеться.

Бачила своїх учнів на мітингах. Просила бути обережними: «Любі мої діти! Патріотизм перед ворогом ви можете показувати, коли є чим захищатись». Наша розмова завершується завжди однаково: «Все буде Україна».

Два слова про мій клас. Кожен його сантиметр — про патріотизм і любов до України. Там багато грамот від «Азову», «Айдару», від 128-ої Закарпатської бригади. Я нічого не збираюсь знищувати, хоча місцева депутатка дзвонила із закликом: «Все треба спалити». Бо можуть «вийти на вас і допитувати». І рекомендувала «закрити» мені Фейсбук-сторінку. Чи я боюсь? Ні. Роблю свою справу, допомагаю своїй країні, в якій кожний куточок вважаю святим.

Може початися голод. Віримо, ЗСУ визволять нас

За місяць війни ні грама борошна, ні ліків — ніхто нічого не може нам сюди передати. Продукти закінчуються. Ми в повній окупації. У магазинах все розібрали миттєво — купити нічого не встигли. 25 лютого жоден банкомат вже не працював. Якби не моя інтернатівська звичка до запасливості — не знаю, чи було б що їсти сьогодні.

Гроші, які мені пропонують добрі знайомі пересилати на картку, я не можу використати — зняти їх неможливо. Ціни завищені чи не вдвічі порівняно з відносно спокійними регіонами. Гречка — від 140 грн за кілограм, як і цукор. Але якщо ми й далі будемо в окупації і до нас нічого не завозитимуть, боюся, почнеться голод і гуманітарна катастрофа.

Ситуація з мітингами зайшла в глухий кут. Окупанти всюди, розганяють у момент. Нам залишився тільки збір на молитву. Та й те, якщо на тобі буде щось з української символіки (синьо-жовта сумка, стрічка), тебе запросто запхнуть до автозаку, бо ти — «фашист». Тож просто ходимо на міжконфесійну молитву на площу, до українського розірваного прапора. Нас 20–30 осіб. Продовжую там черпати силу. Мелітопольців-патріотів — багато тисяч. Ми чекаємо на ЗСУ. Ми віримо, що наші воїни прийдуть нас визволяти.

Питання ребром

Як ставився Схід до всього українського від початку Незалежності?

У 10-му класі мене, сироту-відмінницю, привезли із Західної України до Луганська. Надворі 1990 рік. Із першого ж дня я чула від місцевих, що ми — «недолюди», бо не вміємо говорити російською. У голову прилітала м’ясна підлива, а зранку виривала цілі пасма волосся, в яке наліпили серед ночі жуйок. Втеча була єдиним бажанням. І ми таки втекли разом із шістьма дівчатами. Благали водіїв, щоб нас підвозили на автобусах, ховаючи на задніх сидіннях. Потрапивши до Іванівки Херсонської області, я почала навчатися на трактористку. Звідки було стільки ненависті у жителів Сходу до всього українського? Про те ще Стус писав у листі до Андрія Малишка у 1962 році:

«…Зараз я читаю українську мову в Горлівці, у російській, звичайно, школі. У Горлівці є кілька українських шкіл… У Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. «…» На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної».

Я не заперечую, що на Сході України є проукраїнські сили, але їх КАТАСТРОФІЧНО МАЛО. У нашому регіоні для багатьох війна була просто «вигадкою» протягом останніх восьми років. Мені доводилося пояснювати, чому це ми, волонтери, плетемо маскувальні сітки й передаємо в АТО. Дуже багато людей тут у кращому випадку байдуже ставилися до мови, всього українського. А часто й агресивно, вороже, з огидою. Та з початком війни все те, що раніше було болючим прищем, перетворилось у величезний гнійний нарив. Звідси — колаборанти й державні зрадники.

Поділитися цією статтею