Напередодні Дня вчителя 3 жовтня національна премія Global Teacher Prize Ukraine оголосила ім’я цьогорічного переможця. Ним став Василь Дяків, учитель історії України, громадянської освіти та всесвітньої історії з міста Заліщики Тернопільської області. Уся його сім’я — дружина і донька — теж освітяни, а перші уроки Василь давав ще в дитинстві своїй молодшій на 10 років сестричці. Про свої переживання від перемоги, зворушливу підтримку родини та найближчі плани найкращий вчитель України розповів одразу після нагородження.
Вчителі — супергерої, і в кожного своя суперсила. Такими постали фіналісти ТОП-10 національної премії Global Teacher Prize Ukraine 2020. Після вручення всіх номінацій зал затамував подих в очікуванні імені переможця. Напругу підсилювало урочисте і видовищне шоу барабанщиків, а десять фіналістів від хвилювання взялися за руки, щоб підтримати одне одного. Нарешті на екрані позаду сцени з’явився човен, що в цей момент плив по Дніпру. Саме на ньому за кілька секунд засяяло прізвище Василя Дяківа. Він отримав зоряну статуетку Global Teacher Prize Ukraine та винагороду у 250 тисяч гривень на втілення освітнього проєкту.
Що відчуваєте зараз: як воно — отримати найпрестижнішу вчительську премію?
Коли побачив, що літери мого прізвища засвітилися на екрані, відчув радість і піднесення: мою працю оцінили, вона надихає інших. Зараз мене переповнює щастя. Але слава як така мало мене цікавить, значно важливіше, щоб інші вчителі повірили в себе і почали шукати свій шлях. Ось дружина Оксанка дзвонить, мабуть, вже хвилюється. («Я теж тебе люблю. Передавай вітання Надійці», — каже Василь у слухавку телефона.)
Уся моя родина — освітяни: дружина Оксана і донька Надя теж педагоги. У дитинстві я був учителем для своєї молодшої на 10 років сестри. А першою вчителькою для мене була моя бабуся: мені було 5–6 років, а вона вже прищеплювала мені поняття відповідальності за власні вчинки. Саме цього зараз навчаю своїх учнів — кажу їм: ніхто не збудує Україну окрім нас самих. Вчитель повинен бути особистістю, патріотом і новатором. Тільки такий педагог може виховати нове покоління патріотів, новаторів і особистостей.
Чи думали вже, яку вчительську мрію хочете втілити на кошти винагороди?
Зараз у мене ейфорія, адреналін. А думати, що зроблю з виграшем, буду трохи згодом з «холодною головою». Та найперше, за що візьмуся з понеділка, — напишу свої пропозиції і бачення щодо змін в українській системі освіти. Передам їх міністру Сергію Шкарлету — про це ми домовилися на спільній зустрічі з фіналістами премії.
Що, на вашу думку, треба змінити в українській освіті?
Найперше, треба підіймати імідж вчителя через вищу освіту — студенти педагогічних вузів повинні бути агентами змін. По-друге, вважаю, що 20 предметів у старшій школі — це забагато. Оптимальна кількість — 6–8 обов’язкових дисциплін. Це складний вибір, адже батьки зазвичай перестраховуються і хочуть, щоб діти вчили геть усе, а ті часто не знають, ким взагалі хочуть бути. Наша система освіти потребує виходу із зони комфорту: профільну школу планують реформувати аж через 7 років — це надто пізно. Треба вже запускати цей процес і схиляти суспільство до думки про європейський формат освіти, де є конкуренція і боротьба за учня і студента.
Яку навичку вважаєте найважливішою для людини майбутнього?
Найважливіша навичка 21-го століття — ефективна комунікація. Завдяки діджиталізації сьогодні маємо електронну версію людини, і дуже часто ця сучасна людина не вміє ефективно комунікувати. Відсутність живого спілкування не дає змоги говорити про речі однією мовою, шукати компроміси і знаходити спільне рішення. Люди часто впадають у критиканство, а це не веде до порозуміння. Вчу дітей ефективної комунікації через дебати Поппера: їх розробив філософ і соціолог Карл Раймунд Поппер. Це система дебатів, коли оголошується тема, є доповідач, опонент і рецензент — кожен намагається переконати журі у своїй аргументованості. Найближчі наші плани з учнями — записати серію виступів у форматі TEDx. Також навчаю дітей бути командними гравцями, бо я і сам такий. Організовую інтелектуальні конкурси, де кожна команда складається із 7 учасників: хтось добре знається на мистецтві, хтось — на спортивній тематиці, а хтось логічно мислить. Так вони вчаться користуватися своїми суперсилами і розуміють розподіл зон відповідальності кожного гравця в команді. Я завжди кажу, що школа обмежена: щоб навчатися і розвиватися, маємо виходити за межі шкільного комфорту і ставити перед дітьми складніші проблеми, актуальні питання, які їм доведеться вирішувати в житті.
Що вас надихає у вчительській роботі?
У мене багато друзів серед моїх випускників, які закінчили школу 20–25 років тому. Коли спілкуємося, я запитую: «Ти щасливий? Ти щаслива?» Коли чую: «Я знайшла себе», «Ви допомогли мені знайти свій шлях» — ось це мене надихає. Мені цікаво бачити, як вони сприймають успіх у дорослому житті, як ідуть до нього.
Як гадаєте, що діти найбільше в вас цінують?
Працюю за принципом: я завжди щирий і відкритий. Коли настають моменти непорозумінь із учнями, можу з опалу щось емоційно сказати. Але незалежно від віку дітей, завжди прошу вибачення, якщо відчуваю, що вчинив неправильно, я не боюся визнати момент своєї помилки. Діти відчувають цю непідробність. Навіть під час дистанційного формату навчання. Звісно, це стало величезним викликом і для вчителів, і для учнів — ніхто не був готовий до цього. В онлайн-навчанні тримаю зв’язок з учнями через володіння голосом: інтонація, відтінки тембру голосу — усе це працює. Але тут не можна бути награним — діти одразу вас злапають.
