У грудні Лілія Алєксанова із Черкас вступила до Babson College — найкращого американського університету з підприємництва. Здійснити освітню мрію їй допомогла благодійна організація Ukraine Global Scholars. У блозі дівчина ділиться думками про громадянську освіту вдома та за кордоном.
Привіт! Мене звати Лілія Алєксанова, мені 18 і я із Черкас. У 2019 я закінчила Черкаську гімназію № 9, а в грудні минулого року вступила до престижного американського університету Babson College, що у штаті Массачусетс. Тут я вивчатиму підприємництво.
Адміністрація казала: «Ти нічого не зміниш»
Для мене громадянська освіта — це про активізм та безкорисливе інвестування власних ресурсів у соціально важливі справи.
У моїй школі про це майже не говорили. Доводилося дізнаватися самостійно. У той час у мене було гостре відчуття нерівності у світі й мені хотілося щось із цим зробити. У 15 народилися перші ініціативи на рівні класу. Почала кликати однокласників збирати гроші на притулки для тварин або прибирати берег Дніпра. Адміністрація, на жаль, часто згортала такі заходи: «Нічого не роби, ти нічого не зміниш».
Я переконалася, що таки зміню, коли влітку перед випускним класом потрапила на десятиденний форум для молоді від CACTUS (Community Action Ukrainian Style — неурядова організація для молоді, яка цікавиться громадянським суспільством і проєктним менеджментом — ред.) у Тернополі. Там я познайомилася з однолітками, які працювали з близькими мені темами, і продумала перший масштабний проєкт — BeYOUtiful. Він стосувався проблеми лукізму (дискримінація за зовнішністю — ред.). Вже в Черкасах я зібрала чорно-білі фото різних людей і виділила кольором ті частини обличчя, які певній людині найбільше у собі подобалися. Подивитися на виставку прийшло понад 100 відвідувачів.
Згодом я познайомилася з людьми з FLEXу. Разом ми заснували організацію для молоді YNGO PLUS і почали спільно реалізовувати проєкти. Спершу це були безкоштовні вебінари з топовими спікерами на будь-які теми: від розвитку робототехніки до вступу в США. Ми отримали багато позитивного фідбеку від тінейджерів — такого контенту справді бракувало. Пізніше почали організовувати цілі вебінарні дні.
Далі був Diamond Challenge (міжнародний конкурс для старшокласників-підприємців — ред.), куди мене запросив друг. За шість місяців наша команда розробила ідею реабілітаційного боксу для людей із посттравматичним синдромом. Із нею ми отримали друге місце на всеукраїнському етапі. На жаль, утілити задумане так і не вдалося через внутрішні розбіжності. Утім, цей досвід остаточно переконав, що сфера соціального підприємництва — це моє. Із нею досягти соціальної рівності значно легше.
Невдовзі виявилося, що я пройшла в UGS. А за рік у грудні дізналася, що вступила до Babson College.
Усі ці досвіди, переважно позашкільні, формували моє уявлення про громадянську освіту. Проєкти, хакатони, програми обміну та молодіжні форуми постійно збирають навколо себе спільноту активних підлітків з усієї України. Це нетворкінг на роки.
Якщо не маєш у CV соціального досвіду — це мінус
У Babson College є три онлайн-курси, які обов’язково потрібно пройти перед початком навчання. Усі вони частково стосуються громадянської освіти. У першому нам пояснюють про шкоду алкоголю, неписані правила в США. Другий — про гендерну рівність. Як на мене, це дуже круто. Третій — це своєрідна онлайн-орієнтація, щоб влитися в культуру універу.
Усі люди, які успішно вступають до університету за UGS, роблять соціальні проєкти та працюють над громадянською освітою. Навіть ті, хто обирає STEM-спеціальності. Якщо у CV немає соціального досвіду — це одразу мінус. Весь мій профіль як фіналістки фактично побудований на тому, що я займаюся правами людини. Не на академічних досягненнях. Для вступу в американський університет потрібно показати, що ти за особистість, а не просто похвалитися оцінкою в атестаті.
Для цього вступники пишуть есе. Одне — стандартне, про мотивацію освітнього вибору. Друге — залежить від навчального закладу. Наприклад, я відповіла «Так» на запитання «Чи дискримінували тебе?» — і з’явилося текстове поле, щоб детальніше розповісти про цей досвід.
Моє основне есе було про булінг. Воно починалося з розповіді про нерівність у школі та закінчувалося епізодом, де я стою на сцені й презентую свій соціальний проєкт перед великою аудиторією. Є такий особливий спосіб сприйняття — синестезія, коли органи чуттів перетинаються. Я, наприклад, кожну емоцію асоціюю з певним кольором: булінг для мене був фіолетовим смогом, який заважав дихати, а фінальний пітч проєкту — світло-жовтими дзвіночками.
Нам потрібні вчителі, що готові ділитися своїм життєвим досвідом
Є два типи педагогів. Перших навчили вчити, і вони просто стоять перед дошкою та проводять урок. Другі — отримали свій життєвий досвід і справді хочуть ним поділитися. Мені здається, нам потрібен саме другий тип учителів, особливо коли йдеться про громадянську освіту.
Про активізм мають розповідати активісти. Наприклад такі, як Яна Панфілова — засновниця Teenergizer (організація, що адвокує за дестигматизацію людей із ВІЛ та СНІД — ред.). Або як Ілля Симоненко, засновник CACTUS. Треба, щоб про волонтерство та соціальне підприємництво говорили люди, котрі зможуть пояснити, що прибуток — це справді не головне. Бо коли робиш щось важливе для спільноти, то інвестуєш у власне майбутнє.
Навчання має базуватися на проєктній діяльності. На виході в кожного учня має бути реальний продукт, а не просто теоретичні знання. Ідеальна модель для курсу громадянської освіти — це коли школярі упродовж року реалізовували цікаві ініціативи, починаючи з 7-го класу. Так можна було би отримати навички, які справді будуть корисними в житті. Це вміння комунікувати з інвесторами та спонсорами, вести бюджет і проводити рісерч. Та й для громад було би вигідно: якщо у класі 30 дітей, то за чотири роки вони можуть втілити до 120 проєктів. І цим потенціалом не можна нехтувати!
Учні мають знати про несправедливість, зміни клімату та гендерну нерівність у світі
Хотілося би жити у світі, де всі знають, що є несправедливість, зміни клімату та гендерна нерівність.
На уроках громадянської освіти дітям треба більше розповідати про політичні системи, зруйновану екологію, неправильний розподіл ресурсів у суспільстві. Можливо, спершу їм буде неприємно усвідомлювати ці проблеми. Проте незабаром вони зрозуміють: виходити за межі матриці, несправжнього ідеального світу — це добре, адже тільки так починає розвиватися критичне мислення.
Вірю, що українські випускники у 2030 будуть ухвалювати розумні рішення і думати, як відповісти викликам часу.
Ця стаття підготовлена в рамках проєкту «Програма сприяння громадській активності «Долучайся!», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст статті є винятковою відповідальністю Pact та його партнерів і не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.
