Минув лише тиждень війни, як кандидатка педагогічних наук і доцентка Ірина Сокол спрямувала всі свої сили на освітній волонтерський фронт. Разом із 75 колегами вона повертала до навчання, мотивувала й надихала тисячі дітей в «Українській дистанційній школі».
Хтось з учнів мав змогу щодня виходити на зв’язок. А хтось на тимчасово окупованих територіях ловив інтернет раз на тиждень. Хтось надсилав домашку із бомбосховищ, а хтось робив її під звуки обстрілів.
Пані Ірина каже, що дорожить кожним учнем: «Ці діти і є майбутнє України». Наше інтерв’ю відкриває серію матеріалів про неймовірну силу українських педагогів. Розповідаючи їхні історії, ми хочемо подякувати вчителям, які тримають освітній фронт.
«Національна освітня збірна»:
3000 дітей і 75 педагогів
Моя історія розпочалася 24 лютого о 7-й годині ранку після татового дзвінка: «Іринко, війна!» Навіщо описувати страх і хаос першого дня, його і так усі пам’ятатимуть усе життя. Вже наступного дня я волонтерила. Це не було чимось новим — у 2014 році я стала волонтеркою у Запоріжжі. І знала, як сильно ті, хто потрапив у біду, чекають допомоги.
А коли директорка Центру інноваційних освітніх технологій Національного університету «Львівська політехніка» Маргарита Носкова спільно з Департаментом освіти і науки Львівської ОВА ініціювала у Львові волонтерський проєкт «Українська дистанційна школа», приєдналася без вагань. Як і десятки інших педагогів, мала чітке розуміння: освітній процес треба довести до логічного завершення. І головне — підтримати учнів. На Facebook ми розмістили пост про відкриття волонтерського проєкту із запрошенням приєднатись. Деяким проактивним вчителям я особисто писала повідомлення та запрошувала в команду.
Неймовірно: вже через тиждень ми мали тисячі звернень. Це було і неочікувано, і натхненно. Реєструвалися сотні дітей з Луганської, Донецької, Харківської, Миколаївської та інших областей і з-за кордону.
Коли стало зрозуміло, що повноцінному дистанційному навчанню бути, керівниця подала документи на здобуття школою ліцензії, щоб учні випускних класів змогли отримати документ про освіту. Усе вдалося: за три місяці в школі навчалися 3,3 тисячі учнів. А викладати безоплатно погодилися 75 викладачів з Львівської, Київської, Запорізької, Волинської, Харківської, Кіровоградської областей, відділів ТГ. А ще викладачі ЗПТО/ЗФПО, аспіранти та викладачі закладів вищої освіти.
Асинхронне навчання, вільні терміни здавання робіт, душевні розмови
Починаючи з березня я викладала інформатику для учнів 5–6-х класів. Практичні роботи діти могли здавати тоді, коли в них буде змога: «Навіть якщо ви здасте через місяць — я перевірю». На своїх уроках інформатики підкидувала учням життєві ідеї для проєктів. Ми робили з ними мультики, ігри, квести, захопливі проєкти в Scratch, створювали презентації. Окрім мене, з п’ятикласниками й шестикласниками працювали ще двоє вчителів інформатики.
Мені запам’яталась одна консультація наживо. Під’єднався Михайло, учень 5-го класу. На моє запитання: «Які є проблеми? Що треба показати/роз’яснити? Із чим допомогти?» Він сказав: «А давайте просто поговоримо». І ми просто говорили цілу годину. Про ІТ-професії, про мови програмування, про знання та вміння, які потрібні, щоб бути гарним спеціалістом. Міша мене запитував: «А де можна заробити більше грошей?» У процесі обговорення дійшли висновку, що для високооплачуваної роботи треба знати і англійську мову, і математику, і програмування.
Усі вчителі працювали з дітьми виключно в асинхронному режимі. Окремо у визначені дні проводили онлайн-консультації. Чому саме так? Чимало учнів перебували в окупації, дехто — у бомбосховищах. Інтернет на тимчасово окупованих територіях нестабільний, але час від часу діти його ловили. Розуміючи всі ці проблеми, ми вирішили відмовитися від онлайн-уроків. Натомість розміщували матеріал, який був у доступі 24/7, записували детальні відеоінструкції.
Усі колеги в школі — незнайомці.
А допомагають одне одному, як друзі
Щотижня ми з колегами та нашою керівницею проводили онлайн-наради, у спільних Telegram-групах допомагали одне одному опановувати платформу Moodle, разом обговорювали та створювали уроки. Більшість учителів не знали одне одного і ніколи не бачились наживо. Але ми знайшли спосіб взаємодіяти віртуально, адже у всіх спільна мета. Згуртувались і допомагали одне одному, як друзі.
Платформа Moodle допомагала кожному вчителю прослідкувати, коли і хто виконав завдання, прокоментувати виконання роботи учнем, щоб він усе побачив і прочитав. Також одразу можна поставити оцінку, яка переноситься у вбудований електронний журнал. Була і змога написати учням коментарі в особисті повідомлення на платформі.
Чи дієве таке навчання? Вважаю, що так. Та лише в тому випадку, коли вчитель добре знається на специфіці дистанційного навчання. І розуміє, що дистанційний урок сильно відрізняється від очного уроку з підтримкою дистанційних технологій. Багато що залежить і від учнів — без мотивації результат буде слабкий. Учні, з якими я працювала в дистанційній школі, здебільшого добре вмотивовані. Це додає натхнення.
«Сирени виють, а ми розмовляємо про освіту і майбутнє»
Паралельно з викладанням в «Українській дистанційній школі» я проводила дистанційні тренінги в Центрі інноваційних освітніх технологій, де працювала доцентом. Річ у тім, що проходження щорічного підвищення кваліфікації ніхто не скасовував, тож учителям теж була потрібна підтримка. Тренінги називалися «Навчальне відео власноруч» та «Структурування мислення: створення інтелект-карт». Ми вчилися з учителями створювати власний освітній контент. Запам’яталися вебінари, які я проводила під час повітряної тривоги. Сирени виють, а ми розмовляємо про освіту, про навчання, про майбутнє.
Відновила і напрямок роботи, пов’язаний із розробкою модельної програми «Робототехніка для 5–6-х класів». Ми працювали над нею разом з Олександром Ченцовим, вчителем із Мелітополя. Допоки він був в окупації та виїжджав із ТОТ, проводила вебінари одна, без свого напарника. І це було дуже незвично. Добре, що зараз Олександр у безпеці в Запоріжжі. Ми продовжуємо працювати!
У травні разом з естонськими колегами провели вебінар-презентацію Міжнародного проєкту «Computational Thinking and Acting», під час якого розробляли сценарії уроків. Перша фраза на вебінарі — у самісіньке серденько: «Естонія з вами! Ми віримо, що Україна переможе!» Сценарій уроку «Українські символи», який ми створили в травні, тепер розміщений на сайті цього проєкту.
А протягом останніх тижнів разом з організацією InSchoolHub проводимо вебінари для підготовки до нового навчального року: формувальне оцінювання, аналіз дистанційного навчання, підвищення кваліфікації. Пристосовуємось до наших реалій, шукаємо ефективні рішення, і просто спілкуємось на вебінарах, — цього зараз бракує.
М’які та тверді навички для українських учнів: що змінить війна?
Зараз відбувається повна зміна бачення, які знання і навички потрібні дітям України в майбутньому. Раніше нас запитували: «Які знання і вміння будуть потрібні учням через 10 років?» Ми зазвичай відповідали: «Вміння шукати інформацію, відповідальність, командна робота, гнучкість». Зараз усі розуміють: учням передусім потрібні знання, як вижити під час обстрілів, як працювати з дронами. Нещодавно до мене звернулися військові з проханням надрукувати на 3D-принтері елементи для дрона.
Отже, і мені на уроках треба розповідати дітям не те, як текст у Word набирати, а як із 3D-принтером працювати, щоб мати змогу захистити себе і нашу Україну. І навчати основ інформаційної безпеки, щоб за допомогою критичного мислення відрізняти фейки та пропаганду від правдивої інформації. Саме тому я регулярно розбираю фейки на своїй сторінці FB.
А ще кожному вчителю зараз важливо навчитись основ психологічної підтримки учнів — як вчасно побачити учня, який потребує допомоги, та направити до спеціаліста? Учням, своєю чергою, треба викладати знання про надання першої домедичної допомоги — надважливий hard skill воєнного часу. А ось такий soft skill, як «довіра та відкритість», наразі неактуальний для великої частини українських дітей, особливо для тих, хто відчув на собі жахи війни.
Повернення до Запоріжжя та нова сторінка життя
У червні я повернулася до рідного Запоріжжя. Ніби і школа вже завершилася, і життя відновилося до якогось «більш зрозумілого» стану. Здавалося б, можна і потрібно відпочити. Та я зрозуміла, що мій відпочинок, мій релакс — це плетіння сіток. І ділом займаюсь, і відпочиваю. Тож повернулася до цього. А в кінці серпня повертаюсь до Запорізького Січового колегіуму-інтернату, де працювала 18 років. Викладатиму дітям інформатику.
З «Українською дистанційною школою» теж не планую прощатись: у вересні вона знову починає роботу. Вже чекаю на знайомство з учнями з тимчасово окупованих територій, які ні за що не підуть у російські школи.
