Зовсім скоро «Освіторія» анонсує старт четвертого сезону освітянського «Оскара» — Global Teacher Prize Ukraine. Обіцяємо безліч сюрпризів і вже сьогодні знайомимо вас із новою менеджеркою премії — Ольгою Нагорнюк. Саме зараз, коли ви читаєте цей абзац, Оля розробляє маршрут Україною для знайомства з натхненними вчителями та готує інструменти, що дадуть премії новий креативний імпульс. А оскільки дівчина ще й працювала вчителькою в школах Індії, Індонезії та В’єтнаму, ми попросили розповісти інсайти про будні педагогів і школярів цих країн. І, звісно, щось цікавеньке про себе.
6 фактів про нову менеджерку Global Teacher Prize Ukraine
Чому Global Teacher Prize Ukraine?
Про премію я дізналась у 2017 році, коли проєкт стартував вперше. Це було яскраво та зовсім відрізнялося від класичного підходу до відзначення досягнень вчителів.
За ці три роки статус сприйняття суспільством важливості роботи вчителя зріс аж на 19% (опитування GFK у 2017 показало, що 39% дорослого населення України вважає роботу вчителя дуже важливою, а у 2019 році опитування KANTAR дало результат 58%). І це значний прогрес за такий короткий термін.
Підтримуючи вчителів сьогодні, ми творимо власне майбутнє.
Моя суперсила — організованість та самовіддача.
Мене надихають вчителі, які щиро розділяють любов до викладання, мотивують учнів на особисті звершення, а також до самонавчання й самовдосконалення. А ще — не бояться викликів сучасності та впевнено пізнають нове.
Особливо ціную в людях відвертість, допитливість та професійність.
Безмежна оптимістка та стараюсь доносити це іншим. Засмучуватися завжди є чому, проте вміння справлятись із цим відчуттям є життєво необхідним для досягнення будь-яких успіхів 🙂
Я мрію про становлення миру в Україні. Про те, щоби якомога більше людей мали можливості реалізовувати свої таланти та потенціал — зокрема й через доступ до якісної освіти.
Я вивчала прикладну математику в Національному університеті ім. Шевченка. А вже на другому курсі долучилася до проєктів асоціації AIESEC (найбільша міжнародна молодіжна організація) — спершу як стажер, а далі як командний лідер. Мене шалено захопило поєднання математики, кібернетики, освіти та проджект-менеджменту в перших проєктах, до яких долучалася, тож поступово почала присвячувати дедалі більше часу організації.
Згодом стала віце-президентом з управління талантами. У молодих людях ми розвивали лідерські навички. Та потенційних лідерів ще треба відшукати! Також допомагала кар’єрному зростанню хлопців і дівчат в AIESEC. Ми розвивали чотири компетенції, які не втратять актуальність ще багато років:
- розуміння власних сильних і слабких сторін і вміння з ними працювати;
- «Я — громадянин світу» (розуміння глобалізації та особливостей менталітетів і національностей різних країн);
- уміння знайти вихід з будь-якої ситуації, розв’язавши її в позитивному ключі;
- уміння ефективно комунікувати в різноманітних середовищах та надихати інших.
Індія: учні жадають знань, а державні школи — без вікон і дверей
Саме під час роботи в AIESEC я потрапила до своєї першої азійської країни. У 18 років поїхала викладати англійську мову до школи в Індії як волонтерка. Я проживала на півночі Індії в містечку Чандігарх, а поряд «примостилось» невелике селище, де вісім тижнів провела з колегами разом з індійською малечею.
Мене не оминув культурний шок під час перших днів перебування в країні. Здавалося, що в цьому паралельному всесвіті треба вчитися жити наново: люди та норми в суспільстві геть інші. Найбільше шокувала страшна прірва між верствами населення. Є нетрі, де цілі сім’ї туляться в коробках, а вже через дорогу височіють чотириповерхові «палаци», де на одну родину — по три машини. Та обидві сторони вважають нерівність нормою: «Ми з різних каст. Так має бути». Я ходила поміж людей і запитувала, чому вони в 21 сторіччі не намагаються бодай трохи вирівняти ситуацію, але все це звучить для них згірш фантастики, натомість історична догма — непорушне джерело істини.
Я працювала в Індії як у приватній школі Hallmark School, Panchkula, так і в державній. Навіть у приватній класи переповнені — до 40 дітей. Але що відрізняє учнів — вони надзвичайно жваві, швидко схоплюють матеріал. Вчитель відчуває віддачу в перші ж хвилини заняття. Люблять ставити питання, «смикати» тебе і кудись водити, щоб показати якусь цікавинку. Я не зустріла там за весь час жодного пасивного учня. Серед цих дітей висока конкуренція: вони розуміють, що треба бути найкращим учнем, щоб потрапити в університет.
І хоча на уроках шумно, зате й результати роботи тішать. У приватних школах все виглядає досить скромно — немає принтерів чи мультимедійних дощок. Тільки парти й звичайна дерев’яна дошка, на якій вчителі пишуть крейдою, яку купують за власний кошт. Формат уроків — звичайний, без руханок, без роботи в групах. Вчитель просто спілкується з класом або ж учні переказують матеріал.
Вчителі приватної школи задоволені своєї професією (вважається престижною), зарплатою і загалом статусом життя. Вони ні на що особливо не скаржаться й не прагнуть нічого конкретного змінювати.
Державні школи в Індії важко назвати… школами. Школа схожа на коробку з цегли, часто без вікон і дверей. Найчастіше діти сидять під час занять просто на підлозі, якщо пощастить — на килимку чи якомусь покритті. На жаль, знання учнів у державних школах низькі. Видно, що хлопці й дівчата проживають у не надто благополучних сім’ях і не розуміють, чому важливо вчитися. Вчителі, які з ними працюють — це здебільшого люди, душа яких тяжіє до волонтерства. Навчальних матеріалів бракує катастрофічно: одна-єдина книжка може «ходити по колу» на уроці. Навіть дошка може бути не в кожному класі, це елемент «шкільної розкоші». Єдиний метод навчання — викрикувати дітям фрази англійською, щоб вони їх повторювали.
Острів Ява: мультикультурність і перевантажені класи
Повернувшись з Індії, я закінчила бакалавріат і працювала віце-президентом в AIESEC. Та щось мене знову спонукало мандрувати, тож для наступного досвіду викладання я обрала Індонезію.
Працювала 4 місяці на острові Ява в місті Семаранг в приватній школі для позакласного навчання від організації English First, яка залучає європейців, американців і британців до викладання в Азії. Проживала в місцевій родині, завдяки якій дізналася багато цікавинок про Індонезію «зсередини». У країні понад 300 мов і діалектів, і навіть місцевим часом важко порозумітися.
У приватних яванських школах сучасне забезпечення, надзвичайно чітко прописані та структуровані навчальні плани й матеріали, новенькі підручники, чимало навчальних комп’ютерних ігор, аудіо та відеоматеріали для навчання, мультимедійна дошка — усе, як належить гарній приватній школі. Навчання проводиться в маленьких групах по 10–13 осіб в одному класі. Для мене наймилішим моментом у роботі з найменшими дітьми з Яви було те, що дехто все не міг второпати, що я геть не знаю мови, якою вони розмовляють. Діти могли розповідати мені свої історії по 5 хвилин, а ти не можеш зупинити і сказати: «Не розумію, про що йдеться». І тільки місяці за два все стає на свої місця.
На Яві панує мультикультурність та мультирелігійність. Нікого не дивує, що одні дівчата ходять у вельми відкритому одязі, а інші носять хіджаби.
Яванські підлітки дуже схожі на українських — зависають у соцмережах, досить непогано знають англійську та розуміють її цінність. Старші учні люблять після уроків поспілкуватися на особисті теми з учителем, можуть запросити на обід чи вечерю з батьками, щоб поділитися культурним досвідом.
Вчителі на Яві часто працюють у державній та приватній школах паралельно. Вони розповідали мені, що в державних школах є велика проблема з перевантаженістю класів. І тільки в старших класах стараються «розбивати» потік на кілька підгруп.
В’єтнам: у приватних школах — дітоцентризм, а в державних учитель може «легально» вдарити
У В’єтнамі в школі Bee School Thai Binh у містечку поблизу Ханоя я викладала найдовше — півроку. Одразу впадає у вічі, що «політика партії» спускається згори й прямісінько на стіни шкіл і садочків: портрет Хо Ші Міна — у кожному класі, майорять червоні прапори, всюди комуністичні гасла, школярі носять червоні краватки.
У В’єтнамі чітко вирізняються дві верстви населення. Є більш забезпечені люди, налаштовані на інтеграцію в глобальний світ — хочуть багато подорожувати або навіть думають про еміграцію. А ще хочуть, щоб діти отримували освіту із «західним» акцентом, і відправляють їх навчатися до приватних мовних центрів, де викладають переважно іноземці. І є населення з низьким рівнем доходів, яке користується благами, що надає держава.
Освіта в приватних закладах освіти й державних — то геть різні світи.
У приватних школах панує дітоцентризм. До дітей ставляться дуже уважно, намагаються до кожного знайти підхід. Якщо учень трохи відстає, матеріал з ним пропрацьовується окремо до занять або після. Під час уроку обов’язкова зміна діяльності: руханки, малювання, танці й пісні, ліпка з пластиліну, які допомагають краще запам’ятати матеріал. Якщо вивчаємо дієслово swim (плисти), то маємо «проплисти» з дітьми кілька метрів по авдиторії. А з комплексу слів виходить цілий танок. Книжок і зошитів не було — це хіба для домашнього завдання, виконання якого контролюють батьки. З таких уроків я виходила мокра, як хлющ — треба постійно задіювати міміку, жести, рухатися нон-стоп. Але такий підхід давав свої плоди: дітям було цікаво та весело, особливо якщо вони сюди приходили з державних садочків чи шкіл.
Я часто відвідувала державні садочки, де вражала кількість дітей у групах: 40–60! І всього один чи в кращому випадку двоє вихователів.
Обов’язковий елемент, який вразив мене самою своєю наявністю на заняттях — палиця. Якщо дитина 3–4 років кудись встає без дозволу, ця палиця нависає в повітрі і більше, як ви розумієте, ніхто нікуди йти не збирається. Одного разу ця палиця прямо на моїх очах була застосована до дитини — зазвичай б’ють по руках. Але діти вже звикли й навіть не плачуть. Бачать палицю — одразу завмирають: це сигнал, що треба сісти й бути слухняним.
На уроках з такою великою кількістю дітей мені доводилося постійно зривати голос, адже єдиний можливий формат роботи — показувати картинку із зображенням, викрикувати назву, а діти все це повторюють.
Отож, у державних закладах освіти в’єтнамський вчитель — завжди правий. Він диктує правила гри. Учень не згоден? Скоріш за все, буде покараний. Але загалом у В’єтнамі вчительство — не надто престижна професія, — більшість мріє про роботу в банку чи затишному офісі великої корпорації. Та й платять у В’єтнамі вчителям не надто добре. Найбільше докучає місцевим педагогам відчуття постійного стресу через надмірний гамір у переповнених групах. Мені навіть спокійно поговорити з кимсь із них було важко: увесь час кудись біжать, запізнюються, піднімають на льоту дітей, що падають.
У державних колах матеріально-технічне забезпечення — слабке: переважно це картки, іграшки, дошка та крейда. Комп’ютерів і мультимедійних дощок не помітила жодного разу.
Якщо порівнювати учнів з Індії, Індонезії та В’єтнаму — особисте враження таке, що в’єтнамські школярі найменш вмотивовані. Їм цікавіше зірвати урок, щось не зробити. «Герой» той, хто умудрився уникнути необхідності щось вивчити, а не той, хто вчиться сумлінно.
Після В’єтнаму я повернулась в Україну та вже за місяць працювала в Київській школі економіки, де протягом двох років змінила чотири посади й стала в.о. віце-президента. З командою ми працювали в напрямку розвитку бізнес-освіти. А зараз переді мною постав серйозний виклик — змінювати ставлення суспільства до українського вчительства разом з «Освіторією». Це та справа, в яку я щиро вірю.
