Маріуполь, Херсонщина: жахливі сторінки окупації вписані в їхню історію. Незламні вчителі, які навіть у таких нелюдських умовах опікувалися дітьми, поділилися своїми історіями в рамках премії Global Teacher Prize Ukraine 2023. Дивуймося, на що здатні наші освітяни заради майбутнього учнів!
Віктор Пендальчук: За право бути собою — до «підвалу»
Учитель інформатики та директор Каховської школи № 1 Херсонської області
Окупація настала для Нової Каховки так само раптово, як і початок війни: у перший же день повномасштабного вторгнення. Здається, ще вчора були журнали, зошити та плани уроків, а нині – ворожі танки, нетверезі рашисти з автоматами, чужа мова. Важко було зорієнтуватися, що відбувається, як діяти. Тож пан Віктор робив те, що міг та хотів: дбав про школу. Дистанційні заняття, волонтерство, чергування у школі, переховування державного майна від мародерів, «асвабадителей».
Школу він, так би мовити, пройшов від і до: з першого класу. У далекому 1996 році Віктор Пендальчук, зовсім юний, прийшов до школи саме вчителем початкових класів. Вже потім було викладання інформатики, а у 2011 році став, як сам жартує, диригентом педагогічного колективу, тобто директором школи. Адже будь-яка симфонія звучатиме музично, гармонійно, хвилююче лише тоді, коли оркестр гратиме злагоджено. Колись він міркував, що директор — це кільканадцять професій в одній: вчитель, вихователь, дипломат, організатор освітнього середовища, психолог, відповідач, підприємець, маркетолог, дизайнер.
Окупація принесла страшне відкриття: чесний директор школи — це ще й бранець, в’язень, який не потребує доказів провини. За одне лише бажання викладати за українською державною програмою, називати учнів «юними українцями» та бути самим собою. Це ще й неблагонадійна особа для ворога, яка лякає самим своїм існуванням.
Вперше його схопили у травні 2022, просто коли йшов до магазину. Точніше довелося з подивом спостерігати якесь абсурдне шоу: його будинок оточують військові машини, кілька десятків бійців — «група захвату» зі зброєю. Пан Віктор сам рушив туди, а його ще не хотіли пускати. Але в будинку були дружина та донечка. Нарешті окупанти збагнули, що перед ними — той, кого розшукують. Так він опинився в невеличкому переповненому затриманими чоловіками підвалі без вікон та жодних людських умов. Антисанітарія, сирість, не вистачало нар і доводилося спати на підлозі чи стільці…
На допиті йому дорікали за єдине: чому не погодився залишитися директором школи при окупаційній владі? Таку пропозицію йому дійсно робили кілька разів. У хід ішло все: від маніпулятивного «Хіба не шкода діточок, їм треба навчатися, все решта — політика» до погроз «Вашій родині буде погано, ми знаємо, де ви живете». Щось подібне регулярно пропонували і в «підвалі». Інколи били, але хоча б не застосовували тортури, як до інших. Утім, саме ув’язнення без якоїсь визначеності, без термінів вже було тортурами.
Якось Віктору запропонували розповісти всю правду на камеру журналістові. Звісно, таку, яка вигідна рашистам. Але він відповідав те, що думав: Голодомор не вигаданий, росіян в Україні не утискали, Крим — частина нашої держави. Зйомки розгублено припинили, погрожували. Освітянин вже готувався до найгіршого, але врешті-решт таки відпустили.
Вдруге його заарештували перед початком навчального року, коли знову не вистачало вчителів, які б погодилися «промивати мізки» дітям за російськими програмами. А ще наближався «референдум». Цього разу звинуватили в підпільній діяльності. І закрили майже на місяць. Як і минулого разу, умови перебування були жахливими. Кількість полонених зросла: іноді в одній камері могло бути понад 20 людей. «Якщо хочете вийти на свободу, вчіть російський гімн», — казали їм.
Що давало йому сили? Забути, хто він є, зламатися, покривити душею означало не дати шансу бути собою всім дітям, які йому довірилися.
І знову пропонували співпрацю. Але тепер натякнули, що талановитому шанованому людьми освітянину не дадуть жити в рідному домі як звичайному безробітному. Або він працюватиме на них, або наступних зустрічей може не пережити.
За 9 днів після звільнення з полону Віктор Пендальчук разом із родиною вже їхав на підконтрольну Україні територію.
А 1 вересня 2023 року він рідною мовою, хвилюючись, звертався до 600 своїх учнів, їхніх батьків та колег: «Ще ніколи перше вересня не було таким довгоочікуваним та особливим. Цілий рік ми були далеко один від одного, цілий рік ми сумували один за одним і цілий рік намагалися підтримувати один одного незважаючи ні нащо. Але сьогодні школа з радістю відкриває двері, хоч і віртуально». Всі вони вірять, що не за горами той час, коли після звільнення від окупації шкільне життя відновиться в знайомій будівлі, у рідному місті.
Тетяна Коробоненко: «Учні мріяли всю ніч проспати у власних ліжках»
Вчителька української мови та літератури Білозерського ліцею № 2 ім. Б. Хмельницького Херсонської області
Хтось постійно прикрашає кімнати, а пані Тетяна 20 років з любов’ю прикрашала свій кабінет у школі. Різноманітні рослини, аби тут назавжди оселилося літо. Придбана власним коштом сучасна художня література, плакати, роздатковий матеріал. Особлива гордість — різноманітні словники. І навіть телевізор (за власні та спонсорські кошти), який давав змогу урізноманітнювати уроки літератури. Не кабінет — другий дім. І все це зруйнували, вивезли, понищили орки в липні 2022 року. Усе, що створювалося роками, знищили в один день.
24 лютого вчителька добре пам’ятає: прокинулася від гуркоту й тремтіння шибок, але не звернула уваги. Ну бо ж не може у XXI сторіччі бути така дичина, як війна в центрі Європи… За 6 годин Антонівським мостом у Херсон вже сунули цілі колони різної техніки: БТР, «Урали», «Тайфун-К», танки. А потім почалися вибухи в славнозвісній Чорнобаївці, яка за 7 кілометрів «городами». Її бомбили щодоби, і інколи по пів ночі доводилося із сином проводити в підвалі.
Полиці в магазинах спорожніли, хліб завозили з Миколаєва через Олександрівку один раз уранці й потрібно було його не проґавити. Увечері світло вимикалося на вулицях, а в будинках люди закривали вікна покривалами. Чоловіки створили патрульні групи, які чергували по кварталах.
Орки вже повним ходом хазяйнували в Херсоні і прилеглих селищах. Сигнал українського телебачення неможливо було піймати, лише російського. Люди почали виїздити на свій ризик, адже зелених коридорів не було. Траплялося, цивільні машини розстрілювали.
Але дистанційні заняття відбувалися всупереч усьому. Зазвичай пані Тетяна проводила їх, сидячи навпроти вікна і подумки рахувала: «Знову їдуть, одна, дві… шістнадцять… двадцять дві машини». На заняттях тепер розбирали не лише іменники та дієслова, а й правило «двох стін», як поводитися під час вибухів, як зібрати тривожну валізу.
І ось окупанти вже в селищі. Орки окупували дитсадки, школи, будівлі колишньої поліції, суду та інші організації. Вселялися в приватні будинки. У магазинах продуктів не було, банкомати не працювали. У найближчому укритті люди вже не просто пересиджували, а й ночували: стягували туди матраци, ковдри, подушки, перини.
«Щоб ви спали сьогодні у своїх ліжках, у піжамках! Тихої ночі!» — бажала дітям пані Тетяна. Учні мріяли про цю звичайну до війни річ. Спали в одязі, щоб бути напоготові. Сигналів повітряної тривоги на окупованій території не було, тож орієнтувалися, коли бігти до укриття, на перші звуки вибухів.
Школу пограбували. Улюблений кабінет знищили. Але найбільше пані Тетяна побоювалася за долю своєї бібліотеки (понад 400 книг). Почувши, що в Маріуполі рашисти спалювали українські книги, вона вирішила сховати свої в підвалі. Видання, якими пишалася, які стояли на почесному місці на поличках, тепер доводилося напихати в ящики, прикривати пустими банками, старим одягом, мотлохом.
Почали викрадати людей, схиляти їх до співпраці. Одного разу під час онлайн-уроку пані Тетяна почула, як мама учениці сказала: «Віко, не хвилюйся, у нас «гості». Так називали орків, які ходили по будинках, квартирах, усіх перевіряли, нишпорили на горищах, у підвалах. Вчителька відчула комок у горлі, відчула, що й дитині важко зараз говорити. А читати рідною мовою ще й небезпечно: українська дратувала орків. Але й лякати дітей або привчати боятися бути самими собою пані Тетяна не хотіла. Відтак швидко знайшла вихід: дала всім завдання в зошиті намалювати ілюстрацію до почутого. Увага дітей переключилася на чарівну природу, яку вони малювали.
З дня на день ставало дедалі небезпечніше. Тож нарешті вчителька із сином наважилася виїхати у відносно безпечну Вінницю. Це було вже зовсім інше літо, майже як довоєнне. Тут можна було вільно говорити, читати, навчати та навчатися. Усі три місяці освітянка, яка скучила за живим спілкуванням з учнями, безкоштовно проводила заняття для дітей ВПО з Харкова, Волновахи, Бахмута.
Чи опустилися руки в Тетяни Коробоненко після того, як знищили її багаторічні здобутки? Ні. Вона мріє про відновлення школи, кабінету, про сучасний освітній простір. Адже головний здобуток — любов та повагу учнів — не здатні знищити жодні орки. І те, що закарбувалося в дитячих серцях, не стерти жодним війнам.
Олександр Тимощенко: «Найцінніший у житті подарунок — цукерка із жовто-блакитною стрічкою»
Учитель англійської мови, директор Маріупольської гімназії № 2
Ранок 24 лютого для Олександра Тимошенка почався із дзвінка батька: «Сину, війна почалася!» Соцмережами ширилися відео, як «сусіди» щохвилини встромляють свої пазурі в нашу країну. Жодного страху, жодного відчаю. Тільки злість.
Пан Олександр зібрав сумку з речами і… попрощався з квартирою. У неї, із видом на військову частину, було мало шансів вистояти. І дійсно, повернутися не вдалося: через кілька тижнів будинок розбомбили.
А тоді, на початку, директор попрямував до своєї гімназії, почав облаштовувати укриття. Спочатку здавалося, що 19 розкладачок — це дуже багато. Здавалося перші години. Уже в другій половині дня стали приїжджати маріупольці, чиї домівки вже були зруйновані.
Одна сім’я, дві… сьома з кошеням, і ще, ще… Список розширювався щогодини. Перша допомога — це співчуття. Головне — забезпечити людей одягом, їжею та увагою.
Колеги чергували в дві зміни, а вночі — сам пан Олександр. Три помічниці допомагали за основними напрямками: харчування, щоденне прибирання, розв’язання легких медичних питань та видача теплих речей і засобів першої необхідності. Небайдужі приносили ковдри, подушки, куртки, штани, дитячі іграшки, пакунки з їжею.
Величезна кількість переважно не знайомих між собою людей, які живуть разом, вимагала якогось врегулювання поведінки. Тож на фліпчарті записали правила, час підйому, відчинення дверей, відбою, а також графік паління, прийому їжі, прибирання. Під категоричною забороною — вживання алкоголю. Але хтось хоче зняти стрес спиртним, хтось гадає, що втрачати вже нічого. Як їх вгамувати?
Директор школи великими цифрами написав на фліпчарті нібито номер тероборони, за яким зателефонує в разі порушення правил. Насправді номер він… вигадав.
А ще оголосив, що за стаціонарним телефоном, який біля дверей приймальної, передає та отримує всю необхідну інформацію. Людям стало спокійніше: значить, є допомога, опора, алгоритм дій, визначеність. І лише Олександр Тимощенко знав, що то неправда. Ні з ким зв’язку в нього не було. Ніякої інформаційної підтримки. Людей в оману ввів спеціально, або дарувати їм спокій, якого сам не мав.
Тим часом Маріуполь охоплювала паніка та мародерство. Одні від відчаю били рами продуктових магазинів, щоб дістати харчі, інші несли додому люстри, вази, капці. Потім вже групи людей об’єднувалися і налітали на магазини, як сарана. Скоро грабувати було вже нічого.
Траплялися й історії самовідданості, що розривають душу. Якось завітала пенсіонерка: «Якщо раптом приїдуть волонтери, ось моя адреса. У мене цукровий діабет, тож якщо не станеться дива, не знайдуться волонтери з інсуліном, жити мені залишилося три дні». А потім додала, що їжа її вже не врятує, тож принесла хліб та суп дітям в укриття.
Березень 2022 — місяць змін. Вимкнули світло, з ним зникла вода. Готували в їдальні на допотопних плитах. Хтось час від часу під обстрілами біг додому готувати їжу, а потім приносив її до школи. Воду для технічних потреб збирали у відра під час дощу.
6 березня зник і газ. Люди лишилися цивілізованого способу приготування їжі. Під обстрілами ставили казанок на вогонь — і швидко ховалися. Так само з ризиком для життя забирали кашу. Але двічі на день годували гарячими стравами мешканців укриття, а діткам навіть давали трошки смаколиків.
Температура повітря стрімко падала. Спочатку 0. Потім -5, -10… Тож тепер прихистку шукали не лише ті, хто не мав дому, а й ті, хто замерзав у своїх квартирах. І все більше людей просилися до гімназії.
На 120 кв. м. розташувалися 214 маріупольців. Додалися серйозні проблеми з харчуванням. У гречки запах горя. Це єдина крупа, яка залишилася в сховищі наприкінці. Солі та масла вже не було.
Питна вода закінчувалася, а технічну стало збирати важче, оскільки вдарили морози, а до джерела було далеко. Тому зливали воду із системи опалення та пили її. Невдовзі запаси обмежилися 320 літрами води в чотирьох бойлерах. Літрів 320, а людей 214… У найважчий час були вимушені перейти до жорсткої економії: один ковток води на день.
Віра в «зелений коридор» згасла. Час від часу жінки у відчаї кричали: «Нам не вижити!»
8 березня подарувало перший сніг, яким не любувалися, а збирали якомога більше, бо це ж замерзла вода. Сніг не танув, бо всередині укриття температура ледве підіймалася до +5. Приготований на снігу гречаний суп здавався смакотою.
Але вчитель залишався вчителем. По вечорах він знаходив сили відволікати дітей від жахів війни. Разом грали в UNO, ділилися цікавими історіями, а найбільше учні просили почитати вголос під світло ліхтарика книгу «Сто великих полководців». Найбільше подобалися історії про тиранів, які погано закінчували своє життя, і разом вони мріяли про те, як закінчить безглузде існування ще один «полководець», що напав на Україну.
Та настав фатальний день. Після прямого влучання в гімназію через вибиті вікна та руйнування там розпочався такий холод, що вона перестала бути придатною для виживання.
Хтось повернувся в холодні квартири. Більшість без жодних гарантій рушили до блокпостів. Поширювалися чутки, що є змога вийти в бік Мелекіно. Дітей саджали на візочки з АТБ, зав’язували на руці білі пов’язки і йшли повз блокпости, понівечені дерева, не поховані тіла…
Для пана Олександра після 31 блокпоста все завершилося свободою та новим життям на підконтрольній Україні території. Все здавалося дивом: гарячий душ і телефонна розмова.
Та сьогодні, коли він згадує життя в укритті, здається справжнім дивом було те, як у вже нелюдських умовах разом з учнями вони робили подарунки на Жіночий день. Школярі бажали бабусям, матусям, дівчатам всіляких приємностей і дарували по одній цукерочці. До кожної степлером були прикріплені смужки паперу блакитного та жовтого кольорів. Напередодні голодні та змерзлі діти разом з учителем вирізали їх. Символ України, символ надії, символ Перемоги.
