Поки освіта стає дедалі більш інноваційною, 70% регіональних шкіл України не мають доступу до якісного інтернет-зв’язку. А отже про розвиток ІТ-навичок та цифрові компетентності можна забути. Як цьому зарадити? Влад Котов знайшов вихід — створив Robobus — ІТ-школу на колесах. Цей стильний причеп просто напханий сучасними технологіями, роботами та штучним інтелектом. Цього літа в Robobus провели понад 400 майстер-класів з робототехніки для школярів з різних областей України. Як це працює і чого роботи можуть навчити дітей, розповів засновник проєкту Влад Котов.
Є мандрівні цирки, а ми задумали зробити мандрівну інноваційну школу — щоб довозити знання туди, де їх бракує. Кожна ІТ-компанія могла б мати свій причеп із класною інноваційною технікою, яку можна привезти в маленьке містечко в регіоні і показати дітям, на що здатні сучасні технології. Із нашим робобусом ми об’їздили майже всі дитячі будинки Києва, були в Дніпрі, у Миколаївській, Запорізькій областях. Ми хотіли довозити знання в найвіддаленіші куточки України — я сам допомагав пхати наш робобус розбитими дорогами Миколаївської області. Загалом на наших майстер-класах побували понад 3 тисячі дітей.
Чим відрізняється навчання у містах та регіонах?
Коли робобус приїздить у маленьке містечко — це як сенсація. Я навіть сварився із вчителями, бо вони влаштовували конкурси, хто піде займатися на майстер-класі з робототехніки.
Школи у великих містах і в регіонах дуже відрізняються, і не лише інтернетом чи технічним забезпеченням. У регіонах вчитель — великий авторитет, він впливає на те, як мислять батьки і діти. Часто бачив, що вчителями в областях працюють цілі династії — це їхнє покликання і їх дуже поважають у громаді. Тому в регіонах потрібно не набирати нових вчителів, а навчати тих, хто є, бо вони вмотивовані. Я був здивований побачити, що часто навчання дуже індивідуалізоване саме в малих містечках: є загальна обов’язкова програма, і є купа гуртків, спрямованих на різні інтереси дітей — вони працюють з глиною, роблять чудові речі з паперу, це дуже класно. Головне завдання людини в житті — пізнати себе і навколишній світ. Саме цим повинна займатися школа і освіта в цілому.
Помітив, що діти в регіонах мають інстинкт зграї — наш клас, наша команда — ці групи дуже важливі для них. Це і добре, і погано: погано тим, що вони цінують соціум більше, ніж власну думку. Але це добре для процесу навчання — їх простіше контролювати, тримати дисципліну, серед них немає булінгу. У великих містах діти більш егоцентричні, зациклені на собі.
Чого можуть навчити роботи?
У нашому робобусі дитина може пізнати світ через роботів — дізнатися про фізичні процеси, закони, які можна застосовувати в житті. Зараз усі нарікають, що міжнародне тестування показало, що діти не вміють працювати із дробами. А хто пояснив дітям, для чого їм взагалі ті дроби? Так, вони важливі, але дитина не пізнала світ через дроби, тому не може зрозуміти їхнього застосування.
Кожне заняття в робобусі чи на гуртку робототехніки має свій формат, над яким працює ціла команда тренерів і дитячих психологів. От ми кажемо дітям: візьміть у праву руку правий дріт — і тут починається: дитина думає, а який дріт правий, а яка рука в мене права. Це робот-кіт, у нього є вуха, вони ворушаться. А як вони ворушаться? Там стоїть мотор. Бачили мотор всередині машини свого тата? Тоді діти починають наперебій розказувати, у кого яка машина. А тоді ми повертаємося до робота-кота. Ось так вони пізнають світ через технології.
Бували випадки, коли діти поцупили кілька разів техніку з робобусу. Зазвичай це траплялося в Київській області — бо це стик двох світів: заможна столиця, і приміські містечка, де люди хочуть бути не гіршими. Діти у всьому копіюють соціум, в якому зростають. Тому треба зрозумілою їм мовою пояснювати, чому ось це можна, а це — ні. Саме тому ми не називаємо викладачів нашого робобусу вчителями, вони — тренери. Бо тренер — частина команди, він значно ближчий до дитини, ніж вчитель, він вболіває за спільний результат.
Одразу попереджаємо батьків — вони на заняття не допускаються. Батьки дуже впливають своєю присутністю на дитину — діти не можуть вільно спілкуватися: якщо хтось прийшов із татом, чи захоче з ним познайомитися інша дитина? Навряд чи. Найскладніше розмовляти з тигро-мамами: вони все хочуть контролювати, дуже вимогливі. Простіше з батьками, які хочуть піти на шопінг без дитини — без проблем лишають на майстер-клас у робобусі. Одній мамі я довго пояснював, що ми викладаємо робототехніку, а не «роботехніку».
Як мотивувати дітей до навчання через ІТ-навички?
Якщо в дитини сьогодні плавання, завтра танці, а потім ще баян, то звідки буде мотивація? Дитина не розуміє, для чого це все їй. Вони не бачать життя в уроках у школі. Сучасним дітям потрібні челенджі, проєкти, командна робота і менторство — тоді буде мотивація. Школа і суспільство загалом мають заохочувати дітей створювати щось цікаве і цінувати це. Наприклад, школа наприкінці року презентує проєкти, які створили самі діти — не якісь наукові папірці, а реальні речі. Запрошує на цей захід усіх батьків. І кожна команда чи учень може показати, що вже створено, і на що ще бракує коштів. А вчитель-фізик, наприклад, готовий допомогти дитині втілити це. Тоді батьки (або меценат школи) можуть долучитися до фінансування учнівського проєкту. Ось тут буде справжня мотивація і навчання через життя.
Вчителі мають бути повністю в темі, чим цікавляться діти, дивитися і слухати те саме — блогерів, тусовщиків, винахідників. Ось наприклад, Маск випустив кібертрак. Ми одразу з колегами вирішили зробити майстер-клас з робототехніки для дорослих — збери свій кібертрак. Те саме можна робити для дітей — навчання має підхоплювати хайпові теми, тоді діти будуть зацікавлені.
Як IT допоможе дитині знайти себе?
Діти не знають, чого вони хочуть. Зрештою, це нормально: вони пробують, і стають тими, ким себе спробували. Треба допомогти їм пізнати себе і світ. Пригадую свої останні два роки школи — це було дно: я нічого не вчив, ми ходили на пиво і чіплялись до дівчат. При цьому вчителі нам натягували оцінки, щоб підвищити рейтинг школи. Який сенс тих двох років мого життя? Якби пішов у технікум, мене навчили би варити метал, або програмувати. А тоді вступив би в інститут, не втрачаючи рік і вже маючи досвід спроби якоїсь професії.
Профорієнтація підлітків — єдиний шлях допомогти їм знайти себе. Просто і дієво, на мою думку, це можна зробити через технологічний конкурс стартапів у школі. Дати можливість дітям презентувати свої ідеї, і тоді вони побачать, хто що пропонує, і зможуть зібратися в команди: комусь у команді бракує класного фізика, іншому — математика, третьому — учня, який класно малює.
Школа в цьому процесі може підтримати учнівські команди через доступ до лабораторій, через менторство вчителів, через кошти від мецената, який готовий купити обладнання. І не варто захоплюватися великими масштабами — це має бути локальний рівень школи. Я дуже скептичний до олімпіад — є купа людей, які багато знають, але не можуть нічого створити, не досягають успіху: вони знають «що», але не знають «як». Дітей слід мотивувати визнанням: коли всі — і батьки, і вчителі вважають тебе крутим, бо ти в команді класного проєкту, це потужна мотивація.
Раджу батькам часто змінювати школи — раз на 2–3 роки, це дуже корисно. Що дає школа? У першу чергу, соціальний розвиток. Дитина приходить у школу з певним соціальним профілем, вона утверджується в колективі як особистість. А тоді розслабляється — усіх знає, почувається своїм серед своїх. Перехід у нову школу — це шанс змінити свій соціальний профіль, збудувати стосунки в новій команді. До того ж завжди краще мати 90 однокласників, ніж 30.
