«Перша професія»: 5 історій про дітей, що надихають

До Дня захисту дітей пропонуємо вам п’ять зворушливих історій вихованок інтернатів. Завдяки проєкту «Перша професія» громадської спілки «Освіторія» вони змінюються, дивляться з оптимізмом у майбутнє, стають успішними людьми.

Анна Сидорук, операційна директорка «Освіторії»

Проєкт «Перша професія» — найдавніший та найемоційніший серед усіх. Це дуже зворушливо, коли ми бачимо, як змінюються діти. Найчастіше згадую про двох вихованок інтернату для дітей з особливими освітніми потребами, двох Маринок. Вони відвідували наші гуртки в Житомирі — «Візаж» і «Крій та шиття».

Одна з дівчат вже випустилася. Вона рік займалася за програмою навчання візажу. Зараз вже працює, і не десь там, а в гарному салоні краси, асистентом візажиста. Їй доручають складний макіяж — наприклад, весільний. Маринка навіть має своїх постійних клієнток. Звісно, вона є прикладом для інших діток — вихованців цього інтернату, бо займається тим, що подобається, заробляє, втілює свою мрію.

Марина приїжджає до інтернату розповісти іншим учням про своє життя. Вона каже: якщо ти маєш мрію, до неї треба йти навпростець. Варто щоранку згадувати про це, щойно прокинувся. Її слова значно більше надихають підлітків, ніж найяскравіші розповіді незнайомих дорослих. Адже Марину вони знають, жили і навчалися разом з нею, бачили, як вона змінювалася. Вона, одна з них, демонструє історію успіху, що надихає. Хай нам здається, що це лише перші маленькі кроки, поки що асистент. Для вихованців інтернату вона успішна, має свою роботу, гроші, і все це реальний приклад, не вигадка.

Друга Маринка теж відвідує наш гурток, але інший — «Квіти життя». Вона зараз шиє собі випускну сукню. Ще буквально два роки тому, коли ми приїхали відкривати ці гуртки, дівчата навіть не підпускали до себе викладачів, дивилися на них нашорошено, як їжачки. Не розуміли, чого ці дорослі люди хочуть від них. . А нині це стало їхньою справою, частиною їхнього життя. Відмінність наших гуртків у тому, що вони не йдуть за стандартною програмою трудового навчання, не пропонують просто наступну тему, яку зручно дати керівнику гуртка. Приміром, шиють не наволочки, а те, що їм хочеться і що знадобиться. Дехто вже зробив літні сарафанчики. А чимало дівчат вирішили пошити випускні сукні. Нині я спокійна за цих дівчат, які одна одній роблять візаж, можуть пошити одяг. Це круто! Навіть якщо оберуть іншу професію, набуті навички залишаться на все життя, їх можна лише примножувати. Підлітки не сидітимуть без копійчини. Тим більше планують і далі навчатися, розвиватися.

Ірина Плешакова, менеджерка благодійних проєктів «Освіторії»

Мені запам’яталася Настя з інтернату в Чернігівській області, яка торік ходила на гурток перукарської майстерності. А потім вирішила вступати. «Освіторія» разом з благодійниками придбала для неї базовий набір перукаря (чимало видів гребінців, затискачі, різні ножиці, фартух тощо). Нині Настя навчається в перукарському училищі. Підробляє, має вже своїх клієнтів. На Новий рік вона прийшла гарно вбрана. А на компліменти, яка ж вона красива, дівчина з гордістю відповідала: «Я сама собі все це купила за зароблені гроші». Ця історія дуже надихає!

Бувають і інші зміни. Дівчинка Саша з легкими розумовими порушеннями та аутичним спектром півтора року тому, у 2017, прийшла на гурток візажу. Не могла брати участь, просто приходила і сиділа в кутку. Як дитина з аутизмом вона боялася всього нового, уникала контактів та обіймів. Не дозволяла себе фарбувати і навіть торкатися. Просто щоразу приходила і зачаровано спостерігала. Адже всі дівчата хочуть бути красивими.

Через півроку Саша вже дозволяла близьким подругам фарбувати очі, наносити тональний крем. А останнім часом вже сама почала робити візаж іншим. Два дні тому, коли ми були в цьому інтернаті, вона обійняла мене і навіть дала обійняти себе! Ця історія яскраво демонструє, як досвід у проєкті «Перша професія» позитивно змінює дітей. Та і в нас, фахівців, такі враження залишаються в серцях.

Мілена Комар, менеджерка благодійних програм «Освіторії»

Коли я щойно пришла працювати в «Освіторію», долучилася до відвідування різних закладів інтернатного типу і знайомств із вихованцями. Для мене все це було незвично. Найбільше я переживала перед першим відрядженням у село Стара Басань на Чернігівщині. Я дуже хвилювалася, але намагалася тримати в собі, не показувати. Там в інтернаті вже другий рік працює гурток перукарської майстерності. Ми приїхали великою командою, разом з партнерами, які фінансують гурток, і дівчата почали демонструвати гостям, чого навчилися. Вони заплітали волосся охочим, робили зачіски. Я погодилася на укладку. Мені робила її Аліна (зараз вона в 9-му класі). Вона — боєць по духу. Мене здивувало, що дитина може так легко підійти до незнайомої людини, завести розмову. Вона почала дуже швидко і вправно начісувати, коментувати, що мені пасуватиме, як зробити красиво. У той момент я розгубилася і запитала, чи вона робить такі зачіски мамі. Через мить після того, як це сказала, я пожалкувала, бо згадала, що ми в інтернаті. Аліна зізналася, що її мама жива, але в її житті чимало складнощів. На вухо прошепотіла, що востаннє бачила маму півроку тому. Було видно, наскільки дівчинці прикро. Як я могла бути такою нетактовною! Я так переживала, що взагалі замислилася, чи підходить мені ця робота, чи зможу я емпатійно ставитися до дітей. Але прийняла рішення, що лишаюся.

Відтоді я вже об’їхала чимало інтернатів, адже в нас працюють 22 гуртки, і все йшло добре. Через півроку ми з Аліною зустрілися знову. У нас є закриття сезону, підбиття підсумків, коли ми востаннє за начальний рік бачимося з дітьми. Тоді не ми приїжджаємо до них, а вихованці їдуть до Києва на неймовірні екскурсії до найкращих салонів краси, на сучасні виробництва тощо.

На майстер-класі з перукарства, коли ми були в салоні краси «G Bar», Аліна всіх приголомшила. Тоді була новачком, а тепер відчувалася майстерність. Дівчина явно відчувала, що вона на стійкому ґрунті. В одному з найкращих салонів у центрі столиці, серед великої групи дітей, Аліна першою викликалася стригти, плести, щиро розповідала, що вміє, а чого ні. Говорити про себе взагалі складно, навіть дорослим. Більшість з нас не звикли себе хвалити, є комплекси, важко себе об’єктивно оцінити. А Аліну ще помітили журналісти, під час інтерв’ю з’ясувалося, що вона не боїться розповідати історію свого життя. Настільки впевненої в собі дівчинки без батьківської підтримки я ще не бачила! Вона ще й опікується молодшими братиками та сестричками, доглядає за ними.

Чи не таїть образи на мене Аліна, думала я. З’ясувалося, що вона запам’ятала мене. Підійшла, розшукала серед усіх людей і сказала як давньому другу: «А я вирішила йти далі, вступати вчитися на перукаря».

Думаю, їй було важливо показати, що її минуле її не обмежує, що вона готова взяти відповідальність за своє життя і рухатися в тому напрямку, куди хоче. Дівчина розуміє, що дитинство завершується. Час обирати: бути веденою чи активно йти до мети.


Подумати лише: усе це стало можливим, тому що «Освіторія» приїхала одного дня, відкрила цей гурток, і це змінило долю Аліни.


Дуже вболіваю за неї. Я підписана на її сторінку в Instagram, тож бачу, як кожну п’ятницю, суботу та неділю вона заплітає всіх охочих дітей в інтернаті. Ми завезли туди канекалони, і вже наступного ранку на фото всі діти — з кольоровим волоссям. Вона виходить у публічний простір, вже зараз показує свої роботи, якими я захоплююся, бо я так точно не заплету і не підстрижу. Я думала, що ми чогось зможемо навчити дітей з інтернатів. Але трапилося так, що радше я вчуся в цієї дівчинки не закриватися в мушлі страхів минулого, вийти і сказати: «Починається нова сторінка мого життя, я сама писатиму її».

Залишити відповідь