«Бути найкращим вчителем 2021 за версією Global Teacher Prize Ukraine — це не про те, що ти — переможець, молодець, красунчик. Це про відповідальність та повноваження представляти освітян України». Так сьогодні вважає Артур Пройдаков. І його підтримують колеги, учні, дружина та синочок, якому немає ще й місяця, але він уже побував на церемонії нагородження тата. Як хлопець із шахтарського містечка Стаханова обрав для себе професію вчителя української мови та літератури, залишив рідний край у 2014 році і тепер став зірковим педагогом України? Про все це і більше Артур Пройдаков розповів в ексклюзивному інтерв’ю наступного дня після перемоги.
Моя перемога — хороший знак для молодих вчителів з усієї України: якщо в людини є ідеї, якими вона готова ділитися, то зможе досягти всього. Вчора я почувався зіркою, вся освітянська громада мене вітала. Але ж колись я, хлопець із маленького провінційного міста, навіть мріяти про таке не міг. У вас є шанси, в якому б регіоні ви не народилися, — каже Артур Пройдаков уранці наступного дня після нагородження. На сорочці в нього виблискує зірочками відзнака Global Teacher Prize Ukraine, а з обличчя не сходить усмішка.
Ви родом з Луганщини. Як це — у російськомовному середовищі зростати хлопцем, який любить українську мову?
Все почалося з мого захоплення… футболом. Нетерпляче чекав у дитинстві на матчі Ліги Чемпіонів та україномовних коментаторів — Дмитра Джулая і Дениса Босянка. Вони були влучні, дотепні, теплі. А російськомовні огляди видавалися занадто офіційними, сухими. І коли ми з пацанами грали у футбол, копіювали їх, уявляли, що ми — зірки футболу, а інші українською висвітлюють чемпіонат. Я так захопився, що навіть міг у телевізорі вимкнути звук і коментувати гру. Я почав спілкуватися в школі рідною мовою, вів записні книжки нею і навіть налаштування на телефоні виставив українською. Згодом зацікавився українськими книжками, музикою (наприклад, «Океаном Ельзи»). Маючи такий бекграунд, я прагнув вдосконалюватися та свідомо обрав українську філологію для вивчення у виші. Тим паче, любив писати есе: за контрольну встигав написати собі та ще кільком однокласникам. А у 2007 році вступив до Луганського університету імені Тараса Шевченка.
Довелося руйнувати стереотипи?
Навіть кілька! Адже вважалося, що хлопці мають іти на технічні спеціальності, а гуманітарій родину прогодувати не зможе. Утім, я переконав батьків: професія вчителя української мови ще буде престижною в російськомовному регіоні. Тоді, за часів Ющенка, пішла хвиля українізації. Дубляж у фільмах, офіційна мова… В інтернаті, де працювала мама, вчителів зобов’язали хоча б вітатися телефоном «Слухаю вас». Я вірив, що ця тенденція посилюватиметься.
Після навчання ви одразу викладали майбутнім вчителям?
Коли я закінчив четвертий курс, пішов на магістратуру, а паралельно працював викладачем у педколеджі. Читав там українську мову, українську літературу, дитячу літературу, основи красномовства і навіть риторику. До слова, прийшов як досить досвідчений фахівець із понад роком педстажу: отримав його, коли щоліта працював в «Артеку». На кількох змінах, де були діти із Західної України, ми спілкувалися українською. А карпатський «Артек-Буковель» подарував мені знайомство з майбутньою дружиною, яка родом з Коломиї й теж там працювала.
А що б ви змінили в підготовці педагогів?
По-перше, треба, щоб вчителі були більш обізнані в особливостях вікової психології дітей. Сучасні діти дуже швидко змінюються. Навіть те, що ми застосовуємо цього навчального року, не факт, що спрацює в наступному. Психологія має бути домінантною складовою навчання в освітянських вишах. І я продовжую цим цікавитися: пізнавати себе та інших.
По-друге, вчителі мають звертати увагу не на конспекти і плани уроку, а на реальні потреби дітей. У педагогічних вишах слід більше показувати зв’язки із реальним життям. А терміни і правила педагоги мають давати учням лише разом із тим, як і де це можна застосувати.
Ви — переселенець. Як це — кинути все і почати з початку?
2014 рік був дуже контрастним. Здавалося, це мій пік педагогічної діяльності: ми зі студентами їздили на олімпіади, на КВН у Луганськ, брали призові місця. І раптом Стаханов опинився в окупації. Поруч, у Лисичанську, Сєвєродонецьку була відновлена українська влада. Влітку ми з колегами чекали, що так буде й у нас, але, на жаль, українські війська до нас не заходили жодного разу. У вересні всі чекали наслідків Мінських угод. Відтермінували початок навчального року до першого жовтня. Та ставало все гірше. По місту висіли прапори так званої Новороссії, ЛНР, а українських не було. Зникли вони й з нашого навчального закладу. Мали відбуватися вибори. Пригадую, як по території коледжу ходили люди в нерозпізнаній військовій формі з автоматами. Адміністрація коледжу наголошувала: слід бути патріотом навчального закладу, а не країни, не лізти в політику, ми ж, мовляв, не можемо залишити студентів напризволяще. От тоді я й вирішив: треба зберегти моральні принципи. Я пропагую українські цінності, а працювати в цій квазіреспубліці не маю бажання.
У листопаді ми разом із мамою поїхали: я отримав 2,5 тис. грн аспірантської стипендії, купили на них квитки — і вперед, на підконтрольну Україні територію, на Сумщину, бо там далекі родичі. Відтоді ніколи не пожалкував про це рішення.
Не стикалися з упередженням: «Як може вчити української мови переселенець із Луганщини»?
Було й таке. Спочатку взагалі важко було з роботою: середина навчального року, всі школи в райцентрі укомплектовані. У відділі освіти запропонували стати заступником директора школи з навчально-виховної роботи. Так без жодного дня роботи саме у школі став менеджером цього маленького закладу освіти десь на 150 учнів. Улітку 2015 року зрозумів, що ця робота не для мене. У ній забагато паперів, а це не моя сильна сторона. Тож перейшов вчителем у школу № 1 міста Ромни, де потім пропрацював п’ять років.
До директора телефонували батьки одинадцятикласників, у яких мене поставили викладати. Уявіть, мені 25 років, я єдиний у Ромнах чоловік-філолог, та ще й з Луганщини. Але стереотипи швидко зруйнувалися: вони почули мою мову і побачили результати навчання. Вважаю, що освіта — теж фронт, і я роблю на ньому важливі справи.
Ви викладали молоді в Східній Україні, дітям у Західній Україні, у Києві. Чи школярі з різних регіонів чимось відрізняються?
Знаєте, всі діти схожі: хочуть, щоб на уроках було цікаво. Нудні уроки і домашку не люблять ні на Сході, ні на Заході.
Але на Сході України немає такої відкритості до змін, до нових можливостей. Я ще й досі вичавлює це із себе. Навіть соціологічні дослідження показують: більшість людей, що народилися на Луганщині та Донеччині, ніколи не виїжджали за їхні межі. До 24 років я не бачив різниці між Черніговом і Луцьком, Житомиром і Одесою — бо я там не був.
Тож нині важливо показувати дітям із прифронтових територій, що є життя далі в Україні, у світі. Школярі мають мандрувати, бачити і пізнавати свою країну, людей, які живуть в її різних частинах. Хочу започаткувати проєкт з такими екскурсіями.
Я захоплююся Сергієм Жаданом як поетом, прозаїком, громадським діячем. Він робить неймовірні речі зі своїм фондом на прифронтовій території. Мрію долучитися до подібного проєкту, поїхати туди, обмінятися досвідом з місцевими вчителями, запросити туди фіналістів Global Teacher Prize Ukraine.
Чи могла школа, освіта зробити щось, щоб запобігти окупації 2014 року?
У нас політика була «Яка різниця…». У школі — жодних ознак української ідентичності, окрім десь записаних слів гімну та намальованого прапора. Якби плекали гордість за досягнення незалежної України, такого точно не було б. Тоді ми максимум знали — Андрій Шевченко та брати Клички. Треба мати бачення майбутнього України — лише так зможемо інтегрувати ці регіони до української свідомості.
А хто з учителів був наставником у вашому житті?
Це була Наталя Філоненко, викладачка теорії та історії літератури в Луганському національному університеті імені Шевченка. Це вона «підсадила» мене на сучасну українську літературу. З її легкої руки книжки Жадана, Ірванця стали моїм постійним читанням. Вона ж була керівником моєї магістерської роботи. Учора на церемонії нагородження сказав Сергієві Жадану, що досліджував його твори — «Екзистенційні мотиви у романах «Депеш Мод» і «Ворошиловград». А він мені: «Де ви їх там знайшли ті екзистенційні мотиви!»
Ви й самі «підсаджуєте» учнів на сучасну літературу: ходите з ними на концерти, вистави, обговорюєте з підлітками сучасне українське кіно. Маєте найяскравіший спогад?
З одинадцятикласниками з містечка Ромни ми якось поїхали в Суми на концерт Pianoboy. Найактивніший учень хотів дочекатися музиканта. І нам вдалося всім сфотографуватися і поговорити з Дмитром Шуровим. А на ранок на сторінці Pianoboy в соцмережах побачили: «Особливо вразили підлітки, що класом приїхали на концерт». Це була повна несподіванка. І діти через такі емоційні враження неформально долучаються до української культури.
Ви зараз працюєте в приватній школі — розчарувалися в державних закладах освіти?
Аж ніяк! Я працював дуже тривалий час у державній сфері. А переїхав до столиці, бо хотів нових викликів. На той час у мене в Києві було вже багато знайомих освітян. Я був на багатьох зустрічах — в «Освіторія Хаб», у Новопечерській школі. Брав участь у двох проєктах «Бомбезно» з підготовки дітей до ЗНО в Чернівецькій області й на Закарпатті. Я щиро заздрив усім учителям, які навесні 2020 викладали Всеукраїнську школу онлайн на телебаченні. Відчував: багато ідей генерується в Києві, тому й мені сюди треба. У Києві література й історія майже на кожному кроці. А в приватній школі є трохи більше свободи для вчителя та можливість втілювати власні ідеї.
Як ви уявляєте ідеальну школу майбутнього?
Навіть якщо це традиційна будівля, то там багато відкритого простору, де діти можуть безпечно рухатися. Уроки максимально інтерактивні й інтегровані. Майбутнє за тим, щоб поєднувати кілька дисциплін або підходів у вивченні предмета. Діти можуть вільно висловлювати свої думки, експериментувати, проводити час із користю, весело, спокійно. І я би зменшив роль оцінки в процесі навчання. Зацикленість батьків на балах негативно впливає на сучасну освіту.
Зараз знову актуальною стає дистанційка. Це для вас навчання майбутнього?
Боюся здатися олдскульним, але я максимально за офлайн. Учитель у класі — це енергетика, атмосфера, а школа — простір взаємодії людини з людиною. Елементи дистанційності необхідно використовувати: зараз так багато інтерактивних технологій, інтернет-ресурсів для саморозвитку, вчительські YouTube-проєкти, TikTok — усе це можна вдало інтегрувати. Але, як на мене, саме офлайн дозволяє гармонійно будувати навчальний процес.
Які найважливіші навички українця майбутнього? Що школа має розвивати зараз, щоб нинішні учні згодом стали успішними?
Найперше — критичне мислення: щоб розуміти, що відбувається в соцмережах, як маніпулюють медіа, як триває інформаційна війна. З моїми учнями для тренування на уроках ми розбираємо статті з газет та сайтів, розпізнаємо фейки. Я й сам для них пишу вигадані фейкові новинні повідомлення, і тоді розбираємо: чи є тут джерело, чи це просто «британські вчені».
Ще одна навичка — здатність застосовувати свої знання на практиці. Ми маємо давати теми й тут же показувати, як це можна використати в житті.
Ви сказали, що вчитель не повинен боятися бути в центрі уваги. Колись педагог був людиною, яку всі слухали. Чи можна за допомогою цифрових технологій повернути цей авторитет?
Зараз щомиті відбувається боротьба за аудиторію, за те, щоб тебе почули. Якщо вчитель хоче бути почутим, має говорити, максимально використовуючи різні платформи: профіль у соцмережах, канал у YouTube. Головне — не боятися висловлювати позицію. Вчитель сьогодні — теж «блогер». І в нього є аудиторія — учні, батьки, колеги-освітяни. Я, наприклад, на своїх сторінках ділюся інформацією про книжки, фільми. І був дуже здивований, коли мене торік запросили на один з телеканалів як кіноексперта. Хоча я просто вчитель. Або я написав три есе до книжок, які прочитав, а мені запропонували розмістити ці дописи в журналі для українців за кордоном. Так я став літературознавцем. І це класно! Як я сказав учора: вчитель має бути в різних іпостасях — і експертом, і культтрегером.
Три з половиною тижні тому у вас з’явилася ще одна іпостась: ви стали батьком сина…
Я був на пологах, бачив, як він народився. А вчора він став свідком моєї найбільшої професійної перемоги. Я вже читаю Маркові дитячі книжки на ніч. Він поки що нічого не розуміє, але я ж учитель: маю зробити процес навчання приємним і для себе, і для нього.
