Займатися з дітьми в метро, коли на поверхні вибухи? Облаштувати куточок творчості малюкам та підліткам, які місяцями сиділи в підземці? Нести під «Градами» 20 літрів борщу хлопцям із тероборони? Усе це — звична справа для кандидатки педагогічних наук, невтомної волонтерки, освітянки Олени Долгопол. «Я маю весь час щось робити для Перемоги», — переконана вона. Продовжуємо серію матеріалів про неймовірну силу українських педагогів. Розповідаючи їхні історії, ми хочемо подякувати вчителям, які тримають освітній фронт.
Діти по три
місяці жили в метро
24 лютого був важливий для мене день: треба було відредагувати складну статтю, яку я подавала до наукометричної бази Scopus. Величезна робота добігала фіналу. Тому рано прокинулася, але… Раптом почула незнайомі на той час звуки: вибухи. На горизонті — дим. Бомбили десь у районі Салтівки, а саме там живуть наші діти із семимісячним онуком. Не вірилося, що почалася війна.
Уже потім, коли крізь сльози дивилася, як низки автівок виїжджали з міста, вирішили з чоловіком не покидати Харків. І всі ці півроку, як би складно не було, ми тут.
Але залишатися в місті недостатньо, треба діяти. Я почала шукати варіанти волонтерства, щоб чимось допомогти.
На початку березня в соцмережах побачила запрошення від організації «Професійний розвиток Харкова» за підтримки UNICEF в Україні. Проєкт «Спільно. Точки зустрічі» передбачав, що вчителі надаватимуть психологічну підтримку дітям, які живуть у метро. Саме живуть, а не просто переховуються! Харків так сильно бомбили, що родини жили під землею по три місяці! Були сім’ї, які через збройну агресію росіян втратили дах над головою. Були й люди настільки травмовані та налякані, що не наважувалися повернутися в наземні будівлі. У метро досі стоять халабуди, в яких час від часу ночують люди. Хоча коли метро знову запустили в роботу, людей розселили по гуртожитках чи повернули додому.
Коли я усвідомила суть проєкту, відчула: зможу, моє. Заповнила Google-форму, але не дуже вірила, що мене візьмуть. Адже вже давно працюю не як вчителька, а як викладачка: доценткою Харківського національного університету міського господарства ім. О. М. Бекетова. Чи ж підійду? До слова, викладаю студентам-іноземцям. Коли почалася війна, вони всі надсилали повідомлення: «Все буде Україна!», «Героям слава!» Їх евакуювали по дипломатичній лінії, але за місяць ми відновили навчання онлайн. Майже на кожному занятті у групах студенти питали про ситуацію в Харкові, тоді в кінці розгляду теми доводилося вимикати офіційний запис, щоб вільно поспілкуватися про війну, про Харків, бо цього прагнули студенти. Ось тільки вчора написала в соцмережах: «Підтримайте Харків молитвами», — і мої хлопці та дівчата з інших країн пишуть слова підтримки, вболівають за наше місто!
«Обіймашки» та феєричні імпровізації
На щастя, волонтерити мене взяли: зателефонувала співкоординаторка проєкту Альона Галіцина, а згодом координаторка проєкту Марина Ладижинська ввела в курс справи. Щотижня волонтери збиралися на Zoom-конференції, на яких підбивали підсумки, планували. А ще мали мінітренінги, на кожному з яких опановували певні компетентності.
На кожній станції метрополітену працювали по 2-3 волонтери. Мені випала честь займатися з дітьми разом з Ларисою Пальок, яка володіє багатьма методиками масажу та способами психоемоційного розвантаження.
Ніколи не забуду, як уперше побачила тих діточок на станції метро «23 Серпня»! Вони були перелякані, похмурі, перебування в незвичних і тривожних умовах давалося взнаки. Доставку харчування там було організовано, а більше — жодних справ, новин. Батьки чомусь мало розмовляли з ними в той час. Можливо, не знали, що сказати, чи були самі надто шоковані. Часом усе, що відбувалося з дітьми за день, — черга за обідом. І малечу, і підлітків слід було просто відвернути від війни та підземного життя, гратися з ними, спілкуватися.
Спочатку я ретельно засіла за підручники, щоб іти за програмою. А потім зрозуміла: програму колись надолужать, а починати слід з «обіймашок» та «усміхашок», яких так бракувало дітям у цей час. Повернути частку дитячого довоєнного життя, хоч краплину радості та допитливості — ось що стало насамперед метою моїх зустрічей.
Такого досвіду я не мала за майже 30-річну роботу в системі освіти: одночасно на заняття приходять діти різного віку — від 5 років до підлітків, склад груп постійно змінюється, кількість учасників — так само, навіть часові рамки важко визначити. Інколи втомлювалися раніше, ніж за 40 хвилин. А інколи я 2,5 години з ними, а вони просять ще й заночувати в метро. Мала швидко переорієнтуватися саме на сьогоднішній настрій і потреби дітей. Те, що заплановано, йшло шкереберть, виходила суцільна імпровізація, але яка феєрична!
Траплялося, батьки залишали на мене трирічних малюків, я перетворювалася на няньку. Бо дорослим треба поїхати подивитися на свій будинок після нічних обстрілів або щось зробити «нагорі».
Була дитина з розладом аутистичного спектра. Вона не розмовляла, підходила, лише якщо мало було інших дітлахів. Ми ліпили з пластиліну, складали мозаїки, пазли, робили витинанки, і з часом мама відзначила, що в доньки покращилася дрібна моторика і з’явилося бажання бути поруч з однолітками.
Як впізнати перемогу
А які різноманітні питання непокоїли дітей! Те, що для дорослих очевидно і не потребує роз’яснення, діти самі не можуть зрозуміти, їм треба розтлумачити. Здається, перемога — це зрозуміло. Але хлопчик запитав мене, як ми дізнаємося, що перемогли? Я знітилася. А потім швидко на смартфоні відкрила карту України, показала її кордони, показала землі, які тимчасово захопив ворог, підвела до думки, що повернення наших земель і буде означати перемогу.
Іншого разу дитина спитала: «Оті орки, російські солдати, вони виглядають як люди чи ні?»
Відповіла: «Ззовні — як люди, але вчинки їхні — нелюдські».
Одна мама спитала: «Від вас віє таким спокоєм, де ж ви черпаєте рівновагу?»
Усмішка, охайний вигляд, організованість — це зовнішні атрибути спокою, а в душі колотнеча. Але ж я повинна заспокоїти дітей, тому зовні цього не маю права демонструвати.
Відвертати дітей від того мороку, який їх оточував, — робота складна і непередбачувана. Як педагог я розумію, що всі заняття мають укладатися в певну систему. А тут не система, а така школа життя! Проте я відчувала себе корисною. Особливо як ішла станцією — і з усіх кутків джерельцями до мене стікалися діти. І вже наша річка, повноводна гамором і сміхом, прямувала до вестибюля метрополітену.
Наші зустрічі відбувалися майже щодня. Ліпили звірів з пластиліну, створювали поробки з тканини, малювали фантастичних тварин, робили вистави пальчикового театру, влаштовували рухливі ігри, читали, співали улюблену всією країною «Червону калину», розповідали про улюблені іграшки, казки та міфи народів світу.
Коли в Харкові магазини були зачинені, ніде було купити папір чи клей, допоміг UNICEF: на кожну станцію завезли великі бокси з настільними іграми, матеріалами для творчості. Здивувало, що до кожного предмета, скажімо, пластиліну, додавалася інструкція для вчителя, як конкретно його використовувати. З одного боку, в Європі все робиться для того, щоб не витрачати час педагога. З другого, для наших учителів ці рамки не потрібні, звикли креативити і на ходу могли ще сто варіантів запропонувати.
Маленький клас під землею
Інколи були серйозні теми — скажімо, до річниці Чорнобильської трагедії. Складне педагогічне завдання: як подати матеріал цікаво одночасно для 12-річних та 15-річних дітей? Знайшла такий вихід: старші діти допомагали презентувати тему меншим. Їм був цікавий досвід «вчителів», а малюкам сподобалося слухати прості і доступні слова, увага старших дітей.
Із учнями ми вчилися правильно дбати про здоров’я, прибирати робочі місця. До речі, ті не одразу з’явилися. Починали ми зустрічі під східцями, бо до волонтерів поставилися як до одноразової акції. Через нас переступали, ми заважали людям. На підлозі і поперек болів, і через протяги нежить докучала. Але коли батькам, черговим по станціям та адміністрації метрополітену стало зрозуміло, що ми вперто ходимо щодня і діти дуже зацікавлені, міська влада встановила на кожній станції столи. Нам дісталося аж чотири! Виділили куточок у вестибюлі. Хлопчики сказали: ніби маленький клас. І в цьому був такий сум за школою!
Дітям подобалася спільна робота: наприклад, разом малювати величезні плакати. «Ми — харків’яни» — обводили долоньки, писали імена та вік, побажання. До Великодня довго готувалися: робили писанки, витинанки. А в неділю з колегою влаштували величезне свято, яке тривало три години: пригощалися моєю домашньою пасочкою, співали, танцювали, грали в рухливі ігри, відгадували загадки. Я принесла ноутбук та колонки — лунали дитячі пісні. Як діти відгукувалися на знайомі нотки! Сльози на очах у мам були нам найбільшою нагородою замість тисячі слів подяки.
Із часом почали приходити вчителі з художньої школи ім. Рєпіна, аніматори, тренери зі спортивної школи. Тоді ми вже узгоджували графік роботи, щоб не перетинатися. І дітям ніколи було нудьгувати!
«Вчителько Олено,
дякуємо за сокири!»
Діти — не єдине волонтерство, яке тоді було. З 27 лютого по 8 травня ми з чоловіком годували власним коштом бійців тероборони, які стояли поруч з метро. Хлопці їли лише суху «Мівіну». Тож стала приносити їм гарячі напої: чай, каву. А потім перейшла на борщі, розсольники та інші супи. Ми стояли в чергах, щоб придбати хоч щось м’ясне, повибирали всі свої запаси з гаража та підвалу.
Навантаження було шалене! Мої заняття зі студентами, поруч вариться бульйон, о першій мене чекають із супом, о четвертій — діти в метро. Виходимо з тими супами, посуд на 20 літрів, аж раптом починають «Гради» гатити. «Стріляють? Пофіг. Біжимо, хлопці їсти хочуть».
Навіть коли пропонували виїхати з міста, думала: а як же хлопці?
Коли пости зняли, зв’язок не втратився. Як хтось із «рідних тероборонців» потрапляв до шпиталю, ми приносили їм передачі.
І це ще не все. В обласний фонд «Сестри милосердя» везу власну випічку, збираю речі для переселенців, допомагаю колишнім шкільним учням, які зараз активно волонтерять, збирати кошти для ЗСУ на лопати, сокири, шоломи. Найзворушливіше відео отримала від бійців: «Вчителько Олено, дякуємо за сокири!»
Тим часом наш проєкт з дітьми в метро набув всеукраїнського масштабу. Ми мали послідовників у Черкасах, Умані, Світловодську, Кропивницькому, Кременчуці, Полтаві, де наші колеги надавали таку ж підтримку дітям в укриттях та бомбосховищах.
Ніхто доти й не знав, як я волонтерю, а тут почали брати інтерв’ю, приїздили навіть журналісти з Іспанії та Китаю. Їх я навчила казати: «Героям слава!» Просили російською говорити, а я наполягла, щоб перекладали українською.
Мова має значення. Я філолог за фахом і вірю в силу слова. Словом можна і вбити, і воскресити. Знайомі хлопці із ЗСУ розповідали: взяли в полон бурятів, а вони геть неписьменні! Ось що трапляється там, де освіта нічого не важить, де немає справжнього, творчого, вільного Вчителя.
Це, певно, відповідь на питання, яке мені часто ставлять: навіщо? Не хочу, щоб наші дітки зростали орками. Вірю у світле майбутнє України, і складається воно з наших хлопчиків та дівчаток.
