Мова зараз на часі як ніколи. Чимало людей зі східних регіонів України переходять на українську, і в них це чудово виходить. Проте багато російськомовних українців досі вважають, що мова не має значення. Чи мають одні люди моральне право робити зауваження іншим через російську мову? Що робити, якщо твоє оточення – російськомовне, і це тебе гнівить? І як це: бути російськомовним українцям і відчувати на собі хейт через мову? У цьому матеріалі ми намагаємося зрозуміти: як мовне питання може нас об’єднати, а не розсварити.
Ілона (повне ім’я не публікуємо з міркувань безпеки), Маріуполь-Київ
Ілона народилась і виросла в Маріуполі. Працювала за кордоном артисткою цирку. За тиждень до війни дівчина приїхала погостювати в рідне місто до батьків і бабусі. Евакуюватись із Маріуполя родині Ілони не вдалося. Цілий тиждень вони не могли навіть вийти з дому через безперервне бомбардування. За час в окупації Ілона пережила артобстріли, пограбування її домівки чеченцями. Її батька катували. Дівчині з родиною довелось пройти «фільтрацію», щоб виїхати з Маріуполя – під час допиту в неї дізнавались, хто вона за освітою, куди прямує, чи знає когось із ЗСУ чи СБУ та поліції. Зараз Ілона у безпеці й активно веде блог на Facebook.
– Із самого дитинства і до 28 років (саме стільки мені зараз), я спілкувалась російською мовою, – розповідає Ілона. – Насправді, я вже давно хотіла почати розмовляти українською, але війна дала останній поштовх. Мені стало абсолютно все одно, як виглядаю зі своєю недосконалою українською – кумедно чи ні. Взимку, до війни, починала робити публікації в соцмережах і TikTok українською, бо хотіла, щоб до мене на сторінку перестали заходити росіяни. Це дуже токсичний народ. Хотілося бути нецікавою для них ще тоді. Тепер же я чую «тебе хорошо, ты свободно говоришь» і «я учился в русской школе». Тому давайте розставимо крапки над «і»:
1️⃣
Подолати сором
Говорити українською мені найбільше заважав сором. Я соромилась видатись кумедною, говорити суржиком, і взагалі пояснювати «чого це я». Дійсно, знайшлись люди, які вирішили з мене поглузувати, тож я вчинила дуже просто – послала їх услід за кораблем, і продовжила практикуватись. Ви – громадяни України, тому не зобов’язані виправдовуватись за те, що говорите українською.
2️⃣
Перевести соцмережі на українську
Із соцмереж почати найлегше. Просто починайте говорити та писати українською в соцмережах і побачите, як швидко ваші успіхи в опануванні мови підуть вгору.
3️⃣
Не боятись суржику
Спочатку ваш лексикон буде включати багато русизмів, і це нормально. Згодом ви самі почистите свій словниковий запас. Навіть більше, російськомовні зазвичай вивчали українську в школі/універі, тому говорять саме красивою, літературною українською. Я це відчула, коли кілька моїх україномовних друзів вибачились переді мною за суржик і сказали, що поки не можуть говорити так гарно. Це був реальний шок для мене.
4️⃣
Читати вголос
У Маріуполі мені було нічим займатись, тож 2 місяці я читала вголос українські казки. Ефект 100%.
5️⃣
Постійно практикуватись
Для мене величезна проблема, що все моє оточення російськомовне. Поки що я не можу переступити через те, щоб розмовляти українською з тими, з ким усе життя говорила російською. Тож ми з чоловіком намагаємось говорити кожного дня українською між собою, щоб не втратити навички.
6️⃣
Пишатися собою
Чесно, дуже пишаюся своїми успіхами, слухаю себе і кайфую, бо бачу як швидко я вчусь. Ви навіть не уявляєте, як же легко і швидко реально перейти на українську! Підтримуйте один одного, допомагайте друзям, говоріть один із одним.
7️⃣
Одразу українська
Нещодавно виокремила ще одне чудове правило: звертаюсь до незнайомих людей в Україні одразу українською.
На жаль за те, щоб зрозуміти «какая разница», мені довелося заплатити високу ціну. Якщо ви її теж усвідомили, просто не стримуйте себе, уперед! Зараз саме час.
психолог, засновниця ГО «Хорошівська Громада», місто Харків
Українське суспільство дуже неоднорідне. І зараз, на мій погляд, воно перебуває в перехідній стадії від аморфного почуття себе частиною пострадянського (і навіть радянського) простору до сталого розуміння своєї унікальності.
Довгий час українська була не тільки інструментом культури, а зброєю, якою виборювали незалежність. У східних частинах країни в пересічного громадянина не існувало жодних потреб використовувати українську для спілкування, мова соціальних ліфтів була суто російська, а українська була де-факто «прикрасою життя» або ознакою спротиву.
Розбудова незалежності та державна політика поступово вводила використання української як норми. Та водночас почав штучно посилюватися тиск російської. Це була частина інформаційної війни, яку рф активізувала з 2004. Це моє суб’єктивне враження, – я почала помічати величезну кількість об’єктів-міток імперії, які, мов гриби, масово з’являлись у Харкові. Це пам’ятники, культурні заходи спільно з росіянами, майже агресивне втілення культу ВОВ, перетворення Дня Міста на початку вересня в День Визволення 23 серпня, купа серіалів російською на московські гроші, популярні видання російською. Молодь прив’язувалась до мови через ВКонтакті та субкультури. Тому навіть у 2014, коли ворог став майже відвертим, у суспільство легко заходили московські тези про «громадянську війну», а «чути російськомовних» стало важливою частиною концепції «не розхитувати човен та зберегти країну».
Мовне питання може бути каталізатором громадської дискусії і вивести суспільство на новий рівень. І саме тому московська пропаганда дуже фахово постійно підіймала цю тему саме в тому форматі, який заважав обговоренню і викликав страх у одних та обурення в інших.
Чому мовне питання настільки актуальне? Бо зачіпає проблему ідентифікації. Агресія російськомовних – ознака того, що проблема болюча і відмовитись від своєї російської частини, яка живиться мовою, джерелами інформації та світоглядом, дуже складно. Ті, хто мають українську ідентичність, відносно легко переходять на українську і не бачать у цьому проблеми. Тобто, тільки російська ідентичність налаштована агресивно і волає на спроби актуалізувати. Виникає питання, чи слід нам зараз цю ідентичність торпедувати? Чи не погіршиться ситуація?
На мій погляд, час це робити саме зараз, бо ця ідентичність є таким самим ворогом, як і ті, хто зараз вбиває українців. Це як ідентичність алкоголіка, якій підсів на свій «наркотик» і волає, що не на часі хорошу людину позбавляти життя. Щоб урятувати людину, цю проблему слід, як мінімум, озвучити. І використовувати мовне питання для дискусії про ідентичність і країну, яку будуємо.
Щодо технічних засобів, – як не парадоксально, вони можуть бути тими ж самими, якими в свій час нас зросійщували: соціальні ліфти повинні бути пов’язані лише з українською мовою. Мова держустанов і вишів виключно українська й англійська, долучення до світової культурної спадщини – за допомогою перекладів українською. Усе це і багато іншого — предмет окремого обговорення. Головне, що мовне питання об’єднує нас у дискусії про майбутнє країни.
Кілька слів щодо спілкування українською в публічному просторі. Звісно, ніхто не може примусити це робити. Це особистий вибір. Та, на мою думку, це ще й повага до країни, держави, яку ми ще будуємо, а ще до людей навколо. Бо більшості, навіть російськомовних, спокійніше, коли чують українську. Не треба витрачати сили, щоб розуміти, на якому боці людина ментально знаходиться.
Російськомовним, які скаржаться, що їх «хейтять» за російську, я хочу сказати: у більшості випадків – це намагання розповісти про почуття, які викликає ця мова. Можна ставитись до цих почуттів з повагою та обрати для себе шлях опанування української для публічного використання в таких випадках. Звісно, можна триматися за російську, але, враховуючи обставини, треба бути готовим «вигрібати» за неї разом з «хорошими росіянами», і це буде особистою місією тієї людини.
Мовне питання не тільки ініціює об’єднальну дискусію про ідентичність громадянина, а й може бути великим фактором об’єднання, якщо ініціювати проблему необхідного рівня англійської для кожного громадянина. Це здається актуальним, бо отримання якісної освіти та побудови конструктивної професійної комунікації потребує від українця того рівня знань англійської, яку поки що наша освіта, на жаль, не дає. Тож щойно суспільство більш активно почне доєднуватись до європейського й західного досвіду життя, питання про російську як про зброю «руського міра» залишиться цікавим тільки для фахівців.
письменниця, лекторка, журналістка
Особисто для мене мова зараз – це позиція людини. Я на 100% за Україну, за її культуру, за її незалежність та суверенність. Ми маємо чітко ідентифікувати себе не тільки всередині країни, але і поза її межами. І мова, як частина культурного коду, відіграє в цьому важливу роль. Я – русифікована грузинська українка, яка виросла у Луганську. Мій батько – грузин, тож удома ми ніколи не розмовляли українською, як і у школі, – вона була повністю російськомовна. Тому все своє життя я спілкувалася і навіть писала книги саме російською.
Але це тільки причина, яка зумовила моє дитинство та юність. Наразі я вже доросла людина і можу взяти на себе відповідальність за свої дії та їхні наслідки. Раніше я не розуміла у повній мірі ролі мови, але зараз у мене є шанс це виправити. Моя мета наразі – максимальна допомога в збереженні українського культурного коду та української культурної ідентифікації. Тому відтепер мова моєї публічності і моїх майбутніх книг – саме українська. І це – моя чітка позиція.
У новій українській історії, яку ми будуємо прямо зараз, мова є дуже важливим елементом. Вважаю, що в цьому питанні доречно перейняти досвід європейських країн. У Німеччині, наприклад, знання німецької (рідше – англійської) є обов’язковим пунктом під час прийому до вишу та на роботу. Іноземці обов’язково складають іспит з німецької та мають підтвердити свої знання дипломом. Мова німецького уряду та документації – німецька. Мова культурного простору (і письменників також) та ЗМІ – німецька (або англійська, якщо це інтернаціональні заходи). При цьому ніхто нікого не змушує вивчати німецьку. Ти можеш спілкуватися будь-якою мовою, але без німецької не будеш на 100% частиною прогресивного суспільства, отримаєш менше можливостей з працевлаштування чи комунікації з людьми та інституціями. Саме тому я вважаю, що примушувати, залякувати або хейтити нікого не потрібно. Кожен має право зробити свій вибір. Але вважаю за потрібне створити такі умови в країні, за яких спілкування та ведення справ українською буде дуже вагомим елементом для кожного.
Ну а що робити з хейтом, який наразі лунає з обох сторін? Та нічого не робити. Хейт завжди існуватиме, просто причини будуть інші. У будь-якому суспільстві завжди є суперечки, і це – нормально. Але важливо пам’ятати: хейт завжди відбирає купу часу та ресурсу. Замість отієї сварки краще зробити щось корисне: допомогти волонтерам, спитати, як ся має одинока бабуся по сусідству, підтримати український бізнес або – написати класну книжку українською. Бо в країні ще триває війна, щодня гинуть люди, безліч дітей потребують негайної допомоги. Без цих дій ми не переможемо. І хто тоді взагалі буде спілкуватися українською? Тому прямо зараз скеровуємо свої ресурси туди, де це сприяє перемозі, а не навпаки.
вчителька, поетеса, село Яковлівка Харківської області
Мої діти в інтернет-просторі спілкувалися російською, хоча з 2014 року вболівали пліч-о-пліч зі мною за Україну, волонтерили. А от з мовою була біда. Скільки разів ми сперечалися до жаху! Вони доводили, що «не можна весь час українською». Відповідала тоді: «Розмовляйте нашим суржиком, але тільки не російською». Нічого не допомагало: вдома говорили українською, публічно – російською. Та й чоловік за національністю росіянин, теж російською спілкувався, але його я не напружувала. Це дійсно була його рідна мова. Навіть після участі в АТО не перейшов. Син теж засмучував: «Я живу в Харкові, там всі розмовляють російською». Кажу: «А ти з ними пробуй українською!» Відповідає, – мовляв, боюся, я не знаю її досконало. Порадила розмовляти суржиком. «Мамо, але це соромно!» – відповідав. І так ми з ним сім років сперечалися.
Але все змінилось після 24 лютого. Здогадайтеся, хто в нашій родині перший заговорив українською після початку повномасштабного вторгнення? Мій чоловік, який одразу пішов на передову. Дітям одразу стало соромно. Це був сильний стимул у всіх сферах перейти на українську. І тоді в нагоді стала порада від мене не цуратись суржика і помилок. Ось так поступово й непростим шляхом наша сім’я стала україномовною.
