Дистанційні уроки вже не так бентежать батьків, бо є досвід березня-травня 2020. Про те, що винесли з того періоду тати й мами і як це може допомогти дітям під час навчання, розповідає журналістка «Освіторії» та мама двох дітей Аліна Мірошнікова.
Це для дорослих поки що дистанційка асоціюється з карантином, хворобами, форс-мажором. А моя донька-другокласниця та синок дошкільного віку, який спостерігає вдома за її навчанням, переконані, що уроки діляться на «шкільні», яких більше, та «ноутбучні». Так буде завжди, і в цьому немає нічого екстремального. Доня планує собі: скоро піду до школи, а навесні, коли калюжі, попрацюю вдома, з гаджетом. І слабо вірить, що таке рішення не можна приймати самотужки. Треба, як мінімум, переводитися на дистанційне навчання.
В її навчальному житті ніколи не було інакше. Тож у 7 років вона запросто обирає в інтернеті, на якому б онлайн-курсі згодом повчилася. Хочемо ми чи ні, але для найменших учнів сприйняття школи вже кардинально змінилося. І це ще й неочевидні нюанси навчання онлайн, з якими ми можемо допомогти їм впоратися.
Як саме?
1. Бути поруч на онлайн-уроках
Тати й мами не мають навчати під час дистанційки, але повинні забезпечити умови роботи. Торік було мало наївних людей, які вважали, що учню початкової школи достатньо дати гаджет та ввімкнути урок. Нині, як не дивно, більше батьків на це сподіваються: переконалися, що син чи доня навчаються цифрової грамотності фантастичними темпами. Постійно чую або читаю в соцмережах: «Син у 1-му класі знає і як налаштування змінити, і як відео знайти, тож вчиться вже самостійно».
Дійсно, пояснювати матеріал має педагог. Впевнена, що мотивація учня великою мірою залежить від того, наскільки різноманітно та цікаво подано матеріал. Приміром, коли на уроці «Я пізнаю світ» вивчали, як тварини готуються до зими, і вчителька вела стрім зі свого приватного подвір’я, демонструвала врятовану та вигодовану нею косулю, кроликів, собаку, був справжній фурор: до заняття підключалися навіть інші класи, а батьки кликали подивитися всіх членів родини.
Але забезпечити умови — це бути поруч, у крайньому разі — приходити за першим гуканням, бо вчитель «з того боку монітору» не про все може подбати.
Звісно, роботу батькам ніхто не скасовував. Тож особисто я працюю віддалено поруч з донькою, коли вона на дистанційних уроках. І приклад на неї впливає, і догляд є. Якщо батьки працюють не вдома, з роллю «групи підтримки» впораються і бабуся, і няня, і брат-студент. А ось залишати дітей 6–10 років удома самих, як на мене, небезпечно.
2. Дбати про онлайн-дисципліну
Я не закликаю стояти цербером над дитиною, аби вона не вимкнула ноутбук чи планшет, бо втримувати силоміць на уроці — не вихід. Дистанційна дисципліна зовсім інша, ніж та, що в реалі.
Є «технічно-психологічні» проблеми. Ось інтернет пропав, і дитина чудово знає, куди і як натискати. І їй навіть цікаво вчитися. Але увага зачепилася за голуба на вікні, за розмальовку, і ось уже вона йде за фломастерами, тягнеться за бананом і забуває, що урок триває без неї. А потім, коли згадує, заняття вже завершене, і на очах — сльози. У класі учень теж міг відволіктися, але щоб пропустити багато, треба було винятково глибоко відгородитися від звуків, рухів довкола. На дистанційці, навпаки, потрібні зусилля, аби «не випадати». Діти ще вважають, що вчителя можна «поставити на паузу». Тим паче, більшість учнів певні теми проходять на синхронних онлайн-уроках, а решту отримують у формі відеозаписів того самого вчителя. Останні якраз легко зупинити й знову запустити. А ще інтернет — це ігри, мультики та інші спокуси, від яких треба відмовлятися на користь уроку.
Тож батьки маленьких учнів поки що виконують роль «внутрішнього контролера», не дають відволікатися.
Щоразу ввімкнути мікрофон, коли відповідаєш, і вимкнути потім — це нелегко запам’ятати без «групи підтримки». А якщо звук залишити, кожен рух чи зойк перемикає центральне зображення під час Zoom-конференції з учня на учня, а не на вчителя, і від уроку починає захитувати, як від атракціону.
Та й учителів діти ще можуть сприймати як таких собі мультперсонажів. Зазвичай коли дорослий ставить питання, дивиться в очі, можливо, підходить чи нахиляється, дитина змушена реагувати: хоча б сказати «Не знаю» чи мімікою дати знати, що не може відповісти.
На онлайн-уроці учні часом пропускають своє ім’я повз вушка і спокійно переглядають заняття, немов відеоблог. Адже в цьому віці вони більше реагують на невербальну інформацію. А вчителька, коли опитувала інших учнів, мала таке саме обличчя, посміхалася на моніторі, за її поглядом під час Zoom-конференції годі намагатися простежити. Тож учня знову і знову запитують, а він реагує не більше, ніж на сніговика Олафа, і чекає, що ж далі.
Доводиться не лише подавати репліки, ніби з будки суфлера, а й після занять пояснювати дочці правила онлайн-спілкування.
3. Не допускати вивченої безпорадності
Специфічними можуть бути й дитячі проблеми. Оскільки технічні несправності — звична справа, легко не помітити, коли пізнання перетворюється для маленького учня на безцільне «а-ба-ба-га-ла-ма-га». Наприклад, навесні ми не помітили, що три тижні в нас погано працював мікрофон. Вчителям доводилося прислухатися, що каже наша мала школярка, але ніхто з ввічливості того не сказав. Індивідуальні відповіді були без проблем. А ось коли питання ставили всім дітям («Хто першим згадає…»), її відповіді в загальному галасі ніхто не чув. Тож невдовзі донечка вже не намагалася звернути на себе увагу, аж доки сумно не поскаржилася: «Мене ніхто не чує. Мене за правильні відповіді ніколи не хвалять». На щастя, з полагодженим мікрофоном відновилася і впевненість у собі.
Не раз помічала, що через проблеми з інтернетом випадає частина навчального відео, а учні намагаються відповісти на питання, не повідомляючи про цю прогалину.
Захист від усього цього — навчати дітей бути проактивними онлайн. Перепитувати, якщо є сумніви: «Чи добре мене чутно?», або коли демонструють щось нове: «Ви бачите мій малюнок?» Одразу ж повідомляти: «Відео пропадало, не все зрозуміло» тощо.
4. Дати змогу навчатися і рухатися
Руханки на уроках — чудово, але до карантину були ще й шалені перерви, на яких діти бігали, як хотіли. Нині ж учні намагаються і між онлайн-заняттями поспілкуватися, продемонструвати кімнату чи вбрання. Веселі спортивні завдання «на швидкість» (добігти до кухні та назад 10 разів чи проповзти під столом) особливо гарно йдуть, якщо однолітки теж цим займаються і є перед ким похвалитися. Тож батьки самі, без учителів, можуть домовитися і подбати про активні онлайн-перерви. Якщо об’єднати зусилля не вдасться, можна родиною з учнем потанцювати, порухатися ці 15 хвилин, вийти на балкон подихати свіжим повітрям.
Але можна рухатися і на самому уроці. Якщо торік на карантині люди боялися виходити на вулицю, нині з’ясувалося, що вчитися онлайн можна 1–2 уроки на день і на прогулянці в парку, поруч з будинком. На щастя, там майже немає вранці людей, ніхто не відволікає. На математику та мови, де треба більше зосередженості, залишаємося вдома. А ось слухати про природу чи вчити пісеньку навіть краще просто неба.
5. Створити «клас на двох»
Педіатри свідчать: «Те, що школи зачинені, не означає, що дитина не може пограти з одним-двома друзями». Наприклад, Американська академія педіатрії радить дозволяти спілкуватися дітям до 10 років з друзями, якщо в родині не було контакту з хворими на COVID-19 та якщо не живуть разом зі старенькими, як повідомляє New York Times. Єдине правило: не більше двох гостей за раз.
Якщо хтось з однокласників живе поруч, можна створити такий собі «клас на двох» вдома. Дітям значно цікавіше разом робити домашні завдання у 3–4-му класі, переглядати ті матеріали, які можна вивчати асинхронно: відео, презентації, підручники.
Але навіть якщо однокласників поруч немає, лише друзі з інших шкіл з 1–4-х класів, з ними теж можна ділитися маленькими навчальними перемогами та, наприклад, разом робити саморобки для уроків праці чи дивитися мультик іноземною мовою. Лише попередьте дитину, що на локдауні друзі не ходять у гості просто так, у них буде час для спільної роботи, і лише потім — для гри.
