У неділю 27 жовтня святкуємо День української писемності та мови. Свято встановили в день вшанування пам’яті Нестора Літописця. Ченець присвятив життя складанню літописів, а найвідомішим скарбом стала «Повість минулих літ». Про те, на які віхи розвитку української мови нині варто звернути особливу увагу та яких стереотипів варто позбутися, Освіторія.Медіа розповіла знана письменниця, авторка мовознавчого варточита «Мова-меч» Євгенія Кузнєцова.
Спікерка:
Євгенія Кузнєцова, письменниця
Стереотип № 1
Українська — мова села
«Ви не раз чули цю фразу або те, як росіяни намагаються нею принизити українців, — розповідає Євгенія Кузнєцова. — Як і те, що саме цим виправдовують свою російськомовність колишні україномовні. Та й від самих українців можна було почути: «Українська — мова села, а російська — мова міста. Не хотілося б так думати, але як є…» Проте в будь-якої фрази-мему є джерело. Звідки ж прийшов мем про українську як мову села?»
Одним із перших, хто згадав цю фразу, був радянський лінгвіст Георгій Данілов. У своєму погляді на лінгвістику він відстоював «марксистський підхід» і в 1934 році видав статтю «Язык общественного класса (по данным говора мест. Белик Полтавского округа)». Він вважав, що мова — «рупор общественной борьбы». І поїхав у Білики, аби поговорити з представниками різних класів (пролетар «чорноробочий», селянин і представник дрібної буржуазії) і довести свою думку про те, що мова має класову природу.
Зрештою Данілов дійшов висновку, що пролетарі — двомовні і без проблем послуговуються російською. А їхню україномовність видає хіба фрикативний звук «г» та звук «ф» (українці говорили «хф», а не «ф»). Про «чорноробочих» говорив, що їхня проблема, мовляв, у тому, що не хочуть відмовлятися від землі й прагнуть хоч трохи «бути хазяйчиком». І саме це заважає їм опанувати російську. А від української вони не відмовляються, аби не втратити зв’язок із селянством. Найбільше Данілову не подобалось, як говорили «кулаки» (селяни) та дрібна буржуазія — непмани.
Селян називав непросвітленими, бо їм бракує контакту з містом та освіти. Дуже дивувало його те, що навіть на популярне того часу слово «красний» селяни говорили «червоний». Була й претензія через вжиток селянами слів «злидні» й «голота» в негативному сенсі. Мовляв, ось така вона, українська мова — ідеологічно несвідома. Адже в новій радянській російській мові «беднота» мала позитивне значення, так навіть називалися газети. Дрібна буржуазія Данілова дратувала тим, що говорила не «карандаш», а «олівець», «карту» називали «мапою», «циркуляр» — «обіжником», а «бумагу» — «папером».
У своїй статті Данілов написав, що всі ці «мовні проблеми» мають вирішити школи. Українську назвав «мовою селян», яка приречена на зникнення, а російську — мовою пролетаріату. Звучало все це досить радикально як на 1930-ті. Його статтю навіть розкритикував Лазар Каганович. Але як склалася доля автора мема про українську — мову селян? Через критику лінгвіста Ніколая Марра його звільнили та відправили працювати вихователем у колоніях, а у 1937 році Георгія Данілова розстріляли.
У книзі «Мова-меч» письменниця дає цікаву примітку:
«Домінування російської та росіян у престижніших професіях — скажімо, у науці та промисловості — призвело до ситуації «стихійного апартеїду», коли корінні народи лишались переважно в сільському господарстві та дрібній торгівлі. … Якщо людина чогось у житті досягла, вона вочевидь мала чудово володіти російською. А якщо не досягла, то російська ставала для неї надією на досягнення і статус».
Стереотип № 2
Є «ідеальна» українська мова, якою користувалися наші предки і до якої нам варто повернутися
За часів Радянського Союзу низку українських слів намагалися винищити. Вважалося, що є певні буржуазні слова, які українській мові не пасують. Українська мала би бути частиною радянської мовної сім’ї. Українську дійсно намагалися штучно наблизити до російської, це науковий факт.
Але водночас не потрібно прагнути повернутися до тієї української мови, якою нібито колись говорили наші пращури, і поширювати міф, що колись була ідеальна українська мова, не споганена нічим. Так, ми маємо повертати у вжиток несправедливо забуті українські слова, і ми цим займаємося. Водночас мова — живий організм, який постійно розвивається, і її головне завдання — віддзеркалювати реальність. А реальність за вікном постійно змінюється. Разом із нею змінюється і мова — це нормально. І мова вже не буде такою, як сто чи двісті років тому.
Існує літературна українська мова і літературний стандарт, яким слід керуватися в певних сферах. А ось до «еталонної мови» прагнути не варто. Найкраще, що ви можете зробити для української — говорити нею. А що може бути шкідливим — через слово виправляти людей, які нещодавно перейшли на українську: «Ось тут неправильно, а такого слова взагалі немає». Важливіше заохочувати до спілкування українською мовою.
Нам варто пам’ятати і про те, що російськомовні українці, які зараз у процесі переходу на українську, неуникно змінять українську мову. І це теж нормально попри те, що якісь зміни можуть нам не подобатись.
Стереотип № 3
Суржик завжди псує мову
Чомусь досі суржик вважають найпершим злом, що бруднить і псує нашу мову. Та спершу нам потрібно навчитися розрізняти суржик і діалект. І зрозуміти, що суржик може бути своєрідним перехідним етапом. У Радянському Союзі суржик був щаблем до зросійщення. А в наш час він, навпаки, може стати перехідним етапом до українізації. Тож не можемо сказати однозначно: «Суржик — це погано», бо це явище має різне забарвлення.
Цікава тенденція, про яку ми мало замислюємось, — суржик російськомовних людей. Оповідаючи про свої контакти з державою, вони додають у мовлення українські слова: «Поехал в больницу, взял довідку». А раніше було навпаки: наші дідусі-бабусі, контактуючи з державною машиною, додавали в мовлення російські слова: «Їздила до врача, і той виписав направлєніє». Це класно описує в романі «Дзвінка» Ніна Кур’ята.
Цю тенденцію ви можете відчувати на собі. До прикладу, моя сім’я з Кривого Рогу, і говорили ми мовою, щедро присмаченою русизмами. Але останні 10–20 років помічаю тенденцію: починаємо говорити «чистіше». І не через те, що нас хтось постійно виправляв. Раджу послухати й випуск про суржик від Остапа Українця — там гарно пояснюється, чим відрізняється суржик від діалекту.
Стереотип № 4
Місцеві говірки — ознака поганої освіти
Говорити не чітко за літературним стандартом, вставляючи час від часу діалектні слова — нормально. Це не означатиме, що ви отримали погану освіту. Люди не повинні соромитися своїх місцевих говірок. Агресивне ставлення до них — це радянська спадщина. Тоталітарна машина ніколи не любила діалектів, адже імперії тяжіють до уніфікації. Це логічно з раціональної імперської точки зору: що більше вдасться уніфікувати підлеглі колонізовані народи, то легше буде ними керувати. Тоді народи ймовірніше почуватимуться єдиним цілим і відчуватимуть приналежність до імперії.
Але якщо ми хочемо зберегти всю живість української мови, її розмаїття — соромитися діалектів не варто. Останні роки це активно змінюється: вийшла книжка Сашка Столового «Оринин» із сумською говіркою, книжка Олени Лотоцької «Ангели в намистах» поліською говіркою. Лєра Мандзюк у нас виступає закарпатською говіркою. Це перестало нести відтінок маргіналізації. У якийсь момент стало круто вживати говірку — цю тенденцію можна прослідкувати у багатьох блогерів.
Стереотип № 5
«Это всего лишь язык» (це всього лише мова)
Мене чіпляє емоційно та засмучує, коли з маленькими дітьми говорять російською. Пам’ятаю, як і сама могла переходити на російську в студентські роки, дружила з російськомовними людьми та вважала, що оці перескакування між мовами — це «ок». Але ближче до 2009 року свідомість почала перелаштовуватись. Я зрозуміла, що не хочу, аби мої діти говорили російською бодай трошки. І народження дитини — ідеальний момент для цього переходу. Ваша маленька (чи ваша ще не народжена) дитина не знає вас російськомовними. Ви можете з нею познайомитись у новому образі. Звісно, якщо бачите своє майбутнє в Україні. Або якщо хочете, щоб дитина ідентифікувала себе як «українка» чи «українець» — адже зараз ми розкидані по всьому світу…
Якщо говорити про інші країни та українських біженців — бентежить, що гуртки для розвитку там дуже часто ведуть російською. Щоб уже одразу та для всіх. Частинка, що відповідає за ідентичність дитини, знову виховується в російськомовному середовищі, в «русском мире». Навіть якщо на тих гуртках хтось скаже, що «война — это плохо».
Стереотип № 6
Лайку в Україну принесли росіяни
«Яка ж чиста, джерельна наша українська мова! Поки ми не зіткнулися з росіянами — лайки в нас не було. Та й узагалі, для українців не характерна лайка з різними сексуальними підтекстами, назвами статевих органів». Цей міф дратує! Це спільнослов’янська лексика, і всі сороміцькі однокореневі слова можна відшукати у слов’янських мовах.
Також цікаво:
Але між українцями та росіянами велика різниця в тому, якими словами і як саме лаятись. Річ у тім, що в російських провінціях дуже часто лайкою розмовляють. Це їхня справа та культурні звички, але факт залишається фактом: у росіян лайка — це така собі паралельна мова. А в Україні лайкою таки лаються. Основою мови лайка в нас не стає (хоча іноді можна почути це ситуативно від підлітків). Лайка в нас є, і її багато. Її використовують і старші люди, і молодші, і в селах, і в містах.
Стереотип № 7
«Прочитати» людину через її мову неможливо
«Певні вислови видають і походження людини, і той культурний шар, у якому вона зростала й формувалась, а мова надовго стає прихистком для шаблонів минулого, несучи далі призабуті сенси, — розповідає Євгенія Кузнєцова у книзі «Мова-меч». — У Радянському Союзі найнадійнішими шаблонами були цитати Лєніна і Сталіна. Залишки цих виразів живуть у нашій мові дотепер, і вживаємо ми їх найчастіше без усвідомлення їхнього походження».
- Вислів про «ґвинтики» суспільства поширився після промови Сталіна на честь учасників параду 1945 року, і вжив він його в позитивному значенні, піднімаючи тост за «людей простих, звичайних, скромних, за “ґвинтиків”, які тримають у стані активності наш великий механізм». У післярадянську добу вираз про ґвинтики набув також негативного відтінку, означаючи деперсоналізацію суспільства. Та його можна знайти в сучасній українській мові й у сталінському значенні.
- Коли ми кажемо, що комусь «паморочиться від успіхів», то цей вислів також належить Сталіну: у березні 1930 року вийшла його стаття під назвою «Головокружение от успехов», де він закликав бути обережними з успіхами колективізації і не піддаватися зайвому оптимізму, аби не втратити темп. Згодом фраза стала загальновживаною.
- Вираз «слуга народу», хоч і походить з античності, набув популярності через промову Сталіна у грудні 1937 року, коли той сказав: «Депутат має знати, що він — слуга народу». Згодом він уже став гаслом і зʼявлявся на передвиборчих плакатах радянської доби.
- До сталінського спадку належать і вислови «кадри вирішують все» та «найцінніший капітал — це люди». Вони взялися з виступу Сталіна перед випускниками військових академій у 1935 році. У тому ж році він сказав знамениту фразу «син за батька не відповідає», коли один з комбайнерів, з яким Сталін мав зустріч, зізнався, що він — син так званого куркуля.
Мова вбирає у себе довколишню реальність, тому за ідіолектом — індивідуальним набором мовних рис — буває легко визначити походження людини, приблизне місце, де вона зростала, що вона читала та з ким спілкувалась.
