Лікарі-герої, онлайн-освіта та сенс життя: як сприймають пандемію підлітки

Третій рік поспіль Книжковий Арсенал проводить підлітковий літературний конкурс «Антитвір». Ідею запропонували самі учні: якось вони поскаржилися, що їм набридло писати твори на нецікаві теми за шкільною програмою. Тож «Антитвір» — це конкурс без обмежень: підлітки могли надсилати свої есе, повісті, фантастичні оповідання чи реалістичні щоденники або вірші на тему «Все буде добре. Чи ні?» Цього року журі отримали 110 творів, з яких 21 увійшов до короткого списку, а 17 червня під час онлайн-церемонії оголосили 7 переможців конкурсу — їхні роботи незабаром вийдуть окремою збіркою у видавництві «Ранок». Освіторія.Медіа також долучилася до складу журі і публікує уривки з найцікавіших підліткових творів про пандемію, навчання та цінність життя.

Перше місце конкурсу «Антитвір» посіла Марія Чащіна з Дніпра. Їй 17 років, і своє оповідання вона написала за 11 днів у травні, працюючи над ним з 11-ої до 2-ої години щоночі. Іншого часу не мала, адже вдень готувалася до ЗНО. Дівчина мріє вступити в Дніпровську медичну академію і свій твір теж присвятила лікарям.

— Минулого року була з мамою в Італії — поїздка дуже мене надихнула, — каже Марія.

— Коли читала про новини звідти, були сльози на очах, зрозуміла, що маю написати саме про Італію. Назвала оповідання «Сльоза душі» — це ставлення головного героя до життя. У минулому він був військовим командиром, потрапив у полон і зазнав катувань. В останні дні життя він так хотів померти, що після смерті перетворився на дух, який збирає людські душі. Антитеза до головного героя — лікарка Елізабет Інганнаморте, її прізвище з італійської перекладається як «та, що перемогла смерть»: вона прагне рятувати життя людей, і зустріч з головним героєм ще більше впевнює її в цьому прагненні. Поки писала твір, витратила багато часу на пошук італійських прізвищ, хотіла, щоб вони були символічними. Я майбутній лікар, тож головна героїня — це відголос моєї душі і мого ставлення до життя.

Уривок із твору «Lacrima dell’anima»

«Ми були мов дві сторони монети. Коли вона проводжала пацієнта — я зустрічав. Коли плакала — сидів поряд і спостерігав. Коли казала «все буде добре» — я всміхався, не розуміючи, звідки в неї цей оптимізм. Як людина, що майже щодня вбиває себе голодуванням та недосипанням, може казати, що все добре, натягувати усмішку та знаходити сили підбадьорювати пацієнтів? Я не розумів. Не розумів, коли вона, спілкуючись із батьками, казала: «Усе буде гаразд, але залишайтеся вдома. Я впораюсь». Коли ледве тримаючись на ногах, продовжувала сидіти біля дитини, міцно тримаючи її за руку, та шепотіла, заспокоюючи: «Усе буде добре». Я не розумів, навіщо вона так трималася за чужі життя, доконуючи себе. Нависла тиша. Мої питання зосталися літати у повітрі, кружляти між дорогою, побудованою нашими поглядами.

— Знаєш… а я зрозуміла. Ти помер у муках, чи не так? — ці слова мусили пронизати мене наскрізь, однак мені було байдуже, хоча й відповідь стала очевидна.

— Ти бажав смерті й тепер хочеш, щоб всі очікували на неї, не намагалися боротися за життя. Але я — лікар. Розумієш? Я вчилася заради того, щоб рятувати людей. Щоб, коли в них не було сил боротися за своє життя, за нього боролася я. І коли людині потрібно буде позбутися страждань, то я врятую її, не вбивши, а вилікувавши. Це моя мета. Це моє призначення.

[наприкінці твору дух знаходить статтю у газеті] Строкатий заголовок відразу кинувся в очі: «Інфекціолог Елізабет Інганнаморте визнана лікарем року! На її рахунку понад триста урятованих за рік життів. Це унікальний приклад лікаря, що сам поборов хворобу й врятував сотні пацієнтів». Я уважно вивчив статтю. Так дивно. Я читав, немов уперше почув історію про цю жінку, немов зовсім не спостерігав за нею. Краплі падали на папір, розбиваючи текст, проте я продовжував читати. І з кожним словом був впевнений… Вона була особливою, такою дурною і такою дивовижною. Напевно, я ніколи не забуду її. Ні через десять, ні через п‘ятнадцять років, навіть через вічність. Не зможу забути. Під довгою статтею з декількома світлинами стояв каліграфічний підпис червоними літерами: «Дякую за натхнення». А потім, ще нижче, але меншими літерами: «Завжди є надія».»

Дар’я Строкач, учениця 9-го класу із Сумської області, написала історію «Епідемія дерев». У ній люди перетворювалися на дерева, аж поки це не трапилося з дівчиною Ірискою, яка кинула виклик незвичній хворобі.

Уривок із твору «Епідемія дерев»

«Це почалося раптово: дивна хвороба, природу якої не могли збагнути ні лікарі, ні вчені. Вона охопила увесь світ, знищивши майже четвертину населення. Хоча… Хвороба не вбила жодної душі, вона перетворювала людей на дерева… Спершу тіло поволі плямами ставало корою. Нехай це й було дивно, та не заважало жити. Але потім однієї миті ноги вростають у землю, перетворюються на корені, руки й решта тіла втрачають звичну гнучкість. З останнім подихом людина завмирає… Завмирає, знаючи, що більше не зможе ні ворухнутися, ні вдихнути повні груди повітря, ні побачити рідних… Вона буде тільки відчувати… Витончена людська постать за кілька днів, годин чи навіть хвилин перетвориться на звичайнісінький стовбур і гілки… Тисячі таких застигли на вулицях міст. Вони вросли в асфальт і паркові лави. Дехто став деревом на роботі, підперши стелю, дехто — вдома перед телевізором, на кухні, уві сні…»

Твір закінчується невтішним для людей висновком: «Вчені вважали це хворобою й оголосили епідемію. Але вони не знали, чим викликана дивна недуга. Людьми. Її створили ми. Деревами ставали всі, хто не хотів жити, хто втрачав сенс існування, хто не бачив світла й не хотів розплющити очі. Останніми словами Іриної бабусі були: «Я, мабуть, вже просто не маю жити…» Коли школярка сказала: «Ненавиджу своє життя», вона теж підписала собі вирок і почала перетворюватись, але в душі ВЖЕ була дерев’яною. Вона сказала: «Не так уже й погано ставати деревом» і зробилася ним. Усі вони приймали свою долю й завмирали непорушно, вони й не намагалися боротись. І складно повірити, що за майже десять років не знайшлося жодної такої ж Іриски, яка би з останнім подихом сказала: «Я хочу жити».»

Северин Кошуков, учень 9-го класу з Києва, написав історію «Наодинці з совою»: у житті хлопця з’явилася сова, що спонукає його робити маленькі добрі справи під час пандемії. Його оповідання отримало спеціальну відзнаку конкурсу як «оптимістично-скептичний твір».

Уривок із твору «Наодинці з совою»

— Тішишся? — почув я негучний, хрипкий голос. Здригнувшись від несподіванки, я заховав голову під ковдру.

— Всім погано, а тобі від цього добре? — повторив голос ще більш хрипко і стривожено. Я шугнув рукою в куток ліжка, де висіла моя шийна хустинка з минулорічного літнього табору. Не знаю, чому я її зберіг: хустинка як хустинка, та й табір був собі як табір, нічого особливого, ранні підйоми, похід на Піп Іван, карпатська багнюка, конкурси та змови проти сусіднього котеджу. Хустинка була вкрита написами від друзів, більшість із яких я відтоді не чув і не бачив. Вона була аж абсолютно нічим не примітна, але якимось дивним чином додала мені впевненості. Зібгавши її в кулак, я потрохи виринув з-під ковдри. Тінь у кутку ледь ворухнулася. На мене війнуло мохом, корою, і ще якимось терпким духом, який я не міг ідентифікувати, але який, однак, якимось дивним чином мене стривожив. Я колись читав, що хоч ми далеко відійшли від первісного способу життя, однак в глибині нашої пам’яті ховаються рештки відчуттів наших предків, збирачів-мисливців. Істота в кутку, вочевидь, не оминала можливостей полювання, звідси і цей незвичний для міської кімнати дух.

— Ти хто? — наважився спитати я.

— Я твоя сова, — зловісно проскрипів голос, — і, до речі, я пережила вже не одну епідемію. Там завжди були ті, хто втішалися, тому що їх оминула ця напасть. Знаєш Анастасію Романівну?

— Яку ще Анастасію Романівну?

— Сусідка твоя. Бабця з першого поверху. З початку карантину, вже два тижні, вона не виходить. Сходи спитай, чи їй чогось треба.

Тут я не витримав.

— Прямо зараз сходити? Вночі? І взагалі, чого ти від мене хочеш?

— Я ж сказала, я твоя сова. Давно не бачилися. У світі хаос, а ти в ігри граєш. Уроки через раз робиш. І не думаєш про інших.

Уранці я приніс Анастасії Романівні хліб і фрукти, трохи молока і шоколад. Бабця довго здивовано дивилася на мене і потім усміхнулася: сам надумав прийти і допомогти?

— Ні, — чесно сказав я. — Мені сова сказала.

Іван Деркач у своєму оповіданні для конкурсу відверто написав про учнівський погляд на дистанційне навчання під час карантину і зазирнув у майбутнє онлайн-освіти.

Уривок із твору без назви

«Вірус показав по-справжньому потрібні людям професії. Бажання рятувати життя було найсильнішим у батька, його кредо. Доки він спав у лабораторіях, мама вчила молоде покоління англійській мові. Професія вчителя позначилася цікавими нововведеннями. По-перше, дистанційне навчання нічому не навчало. Виявилося, що зв’язок між вчителем і учнями досить сильно впливає на засвоєння інформації останніми. По-друге, більшість дітей сумувало за однокласниками, за атмосферою. Олексію цього теж бракувало. Про реальну оцінку знань взагалі можна було забути. Списування було, є і буде в житті кожного школяра. Постійне залипання в гаджетах не могло корисно відбитися на здоров’ї. Душа прохала живого спілкування, а тіло бажало відчувати сонячне проміння. Кожного ранку дрони доставляли пакети з пігулками для кожного члена родини. Різнокольорові кульки із запахом мигдалю повинні були замінити людям природні джерела вітамінів. Оранжеві замінювали вітамін D разом із сонячними променями, блакитні заспокоювали, червоні для стимуляції мозку, жовті покращували настрій. Дехто вважав цю веселку за наркотики, проте згодом всі її почали приймати через безвихідь. Перед сном Олексій востаннє перевірив електронну пошту. Він продовжував здобувати знання самостійно. Онлайн курси замінили лекції в університеті. Випускники минулого року стали першими абітурієнтами, які вступили до онлайн університету. Кожному було виділено шолом віртуальної реальності. Надягаючи його, ти потрапляв зі своєї кімнати до авдиторії власного вишу. На п’ятницю розклад був простим: лекція з аналітичної хімії, дві лекції на органічну хімію. Одягнувши навушники, Олексій закриває натомлені очі. Спокійна класична музика починає його заспокоювати. У голові виринає образ дівчини. Його перше доросле кохання. Її звали Ольгою. Вона була трохи молодша за нього, мала такі ж блакитні очі. Довга коса, ніжні пальці і тонкі губи. Хлопцеві здалося, що він зараз може до неї дотягнутися, проте це була омана. Зараз вона живе тільки в спогадах юнака. Знайомство, перший поцілунок, сумісна поїздка до Києва, прогулянка Хрещатиком, вальс, який вони бажали станцювати перед усією школою на святі останнього дзвоника, останнє прощання того жовтневого вечора. Обіцяли зустрітися за добу, проте цього так і не сталося. Вранці її відвезли до лікарні. Запалення, судоми, висока температура. Все вказувало на той клятий вірус. Її не встигли врятувати. Він так і не побачив її після тої жовтневої прогулянки. Потім терапія і профілактика, на випадок того що він міг підхопити хворобу. Після цього першого випадку у місті і ввели режим надзвичайної ситуації й суворого контролю. Чому вона? Олексій так і не зміг знайти відповіді на це питання. Життя таке, яким має бути. Неможливо передбачити всього, тому плани на майбутнє змінюються зі швидкістю світла. Щоку опалила солона сльоза. Наче росинка вона зблиснула у місячному сяйві і впала на подушку. Хлопець нарешті заснув.»

Залишити відповідь