Ярослав Сидоренко — вчитель англійської мови в колонії суворого режиму з Кропивницького. Він поділився своєю історією викладання під час війни в рамках премії Global Teacher Prize Ukraine 2023. В ексклюзивній розмові пан Ярослав розповів нам, як вдається знаходити підхід до нетипових учнів та надихати їх на навчання. Надихайтесь і ви історією неймовірного вчителя.
Як це, бути вчителем у колонії?
Я прийшов працювати в колонію майже 10 років тому. Спершу був учителем англійської на пів ставки. Тепер став заступником директора з навчально-виховної роботи, але продовжую викладати.
У ліцеї при колонії навчання відбувається очно. І паралельно в нас є неповнолітні учні на екстернаті, які перебувають у слідчому ізоляторі.
Мої учні — дорослі люди від 18 до 65 років. Переважно вони не мають освіти, бо, на жаль, все життя проводять у тюрмах чи колоніях. Деякі з них навіть не вміють писати й читати українською. І ми навчаємо їх.
Коли я тільки прийшов працювати, було трохи ніяково: це колонія суворого режиму — тут не просто люди, які один раз оступились, а рецидивісти. Але десь через місяць роботи стало трохи простіше.
Важливо, що учні вмотивовані. У них немає обов’язку ходити на уроки, як у звичайних школах: навчання — це їхній власний вибір.
Налагодити стосунки з учнями вдається через педагогічний такт. З одного боку — я їхній товариш, і в цьому немає нічого поганого. Але водночас має бути субординація: жодних звернень на «ти», лише на ім’я та по батькові, адже важливо тримати дистанцію. Але попри цю дистанцію, ми багато спілкуємося з учнями. У кожного з них своя історія, вони діляться з нами пережитим. Ми, вчителі, завжди намагаємось підтримати учнів та заохотити розкрити свій потенціал. Багато з них потрапили до колонії через складні життєві обставини. І через розмови, підтримку та поради ми налаштовуємо їх на плідну працю. Обговорюємо не лише предмет. Зі мною учні можуть поспілкуватися на будь-яку тему. Найчастіше запитання: «Як там на волі?»
На моїх уроках усі рівні — усіх підтримую та заохочую вчитися
Мої уроки — це не лекційне подання матеріалу. Зазвичай я інтегрую в одному занятті англійську, українську мову та психологію. Намагаюсь організувати урок так, щоб це була групова бесіда: підбираю цікаві для учнів теми, щоб вони мислили та висловлювали власну думку.
Ще один важливий аспект для мене — повага учнів один до одного. На моїх уроках усі рівні. Хоч у кримінальному світі є розмежування: хтось кращий, хтось гірший, але я нівелюю це під час навчання. Для мене важливо створити таку атмосферу, де учні відчуватимуть підтримку та заохочення.
Приємно бачити, коли учні «горять» навчанням. Цього року в мене був учень зі слідчого ізолятора — підліток, 15 років. Такі діти в нас перебувають на екстернаті, тобто ми їх просто консультуємо. Цей хлопець взагалі не знав англійської, і я хотів його зацікавити. Ми почали з основ: алфавіт, правила вимови. Я пояснював усе максимально доступно. І так ми займались 1-2 рази на місяць.
“
Моя робота — підтримати учнів у їхніх суперсилах. Бо кожен із них — супергерой для себе.
За якийсь час мені зателефонувала заступниця із соціально-виховної роботи при слідчому ізоляторі. Каже: «Ви навели фурор». Виявилось, що з нею зв’язалася мама цього учня. Розповідала, що син у захваті від уроків англійської мови. Навіть попросив її купити йому книжки для самостійного вивчення англійської. Мама хотіла, щоб ми займалися індивідуально, готова була платити за уроки. Втілити на практиці такі індивідуальні заняття дуже складно. Тому я просто приділяв більше часу та уваги цьому учню під час консультацій: я не хотів, щоб хлопець втратив надію. На жаль, влітку я дізнався, що він таки отримав термін та пішов у колонію. Тож ми не зможемо продовжувати заняття.
Важливо підтримувати вогонь в очах учнів
Головна наша мета — ресоціалізація. Ми намагаємося перевиховати тих учнів, до яких, на жаль, не змогли знайти підхід у закладах загальної середньої освіти. Ми прагнемо повернути їх на правильний шлях, до головних цінностей і принципів людяності. Бо деякі з них цього просто не знають.
Щойно вони зацікавлюються навчанням, ми помічаємо зміни: деякі з них просять принести їм книги — художні або історичні. А потім приходять до нас обговорити прочитане.
Серед наших учнів є художники. І ми влаштовували виставку їхніх робіт. Один хлопець намалював 17 картин. У нього не було коштів на полотно, тому малював на простирадлах. Частину його робіт ми подарували гуртожитку для соціально неблагополучних дітей. Частина — вирушили на виставку. Ще один учень писав поезію та прозу. Ми допомогли опублікувати його збірку віршів власним коштом. Були серед наших учнів й інженери. Один хлопець зробив нариси двигуна і потім показував нашим учителям фізики. Запитував, чи реально втілити в життя його розробку.
Моя робота — підтримати учнів у їхніх суперсилах. Бо кожен із них — супергерой для себе.
Пригадую, у колонії був учень з освітою, але він відвідував мої факультативи з англійської: хотів вивчати мову для себе. Я бачив блиск у його очах, тому навчав його безкоштовно. Через певний час він вийшов на волю і ми зустрілись. Він розповів, як став менеджером з логістики, працював з міжнародними компаніями і як йому допомагають знання англійської мови в роботі.
Складним підліткам потрібно нагадувати про життєві цінності
У слідчому ізоляторі на підлітків дуже впливає кримінальний світ. Дорослі з ізолятора кажуть: у кримінальному світі ці хлопці зможуть досягти успіху, їх підтримають. А нам треба нагадувати їм про головні людські цінності: що за все в житті доведеться платити, за свої вчинки — відповідати перед законом. Ми розповідаємо, що дорослі учні з колонії хочуть щось змінити. Але буває пізно, бо вони втратили шматок життя, перебуваючи в ув’язненні. Потім вони шкодують про скоєне. Шкодують, що ступили на неправильну стежку. Я хочу, щоб ці підлітки повірили: власними силами можна зробити своє життя хорошим, якщо духовно зростати. Так, це займе більше часу, ніж просто вкрасти те, що ти хочеш. Але воно того варте, таке життя стабільне та щасливе.
Я постійно нагадую, як важливо здобувати освіту. Розповідаю про учнів з колонії, які в дорослому віці не вміють читати. У нас були чоловіки 50-60 років, які просили навчити їх грамоти, бо вони хотіли спілкуватися з внуками, читати їхні листи.
Ми налаштовуємо дітей на добрі цінності — це і є ключ до успіху.
